Найдавніша будівля Львівського університету
До 350-річчя Університету.
“…Ваша одинока честь, Ваш одинокий обов’язок, як студентів університета, здобувати знанє, науку для несеня користи і освіти своєму народови…”
Іван Франко
Надзвичайно швидко летить час… Здається, ще недавно ми відзначили 340-річчя від часу заснування Львівського університету. У 2001 р. ректор Університету Іван Вакарчук, відкриваючи Урочисту академію з нагоди ювілею, влучно зазначив, що “всіх нас об’єднує одна мета, одне бажання – зробити все, щоб Університет зміцнювався та процвітав і надалі залишався українським за духом і був взірцем найпрестижнішого європейського університету”.
Швидко проминули десять років, і вже сьогодні університетська спільнота – на порозі святкування нового 350-річного ювілею. Однак тепер це не лише університетське свято, а й загальноукраїнське. Зважаючи на особливу роль Львівського національного університету імені Івана Франка у зміцненні та розбудові української державності, розвитку національної освіти, науки, культури й духовності, формуванні національної еліти, Президент України Віктор Ющенко видав Указ “Про відзначення 350?річчя Львівського національного університету імені Івана Франка” на державному рівні. Тому в нас зовсім обмаль часу, щоб належно приготуватися до відзначення ювілею.
Університетські ювілеї по-різному відзначають його вихованці. Для випускників це спомини про минуле, про юнацькі студентські роки. Для нинішніх студентів – час осягання наук, відпочинку та надії на майбутні можливості. А втім для всіх університетські роки, мабуть, є найсвітлішими, найцікавішими сторінками життя. Для університетських викладачів та співробітників – це насамперед свято, з яким пов’язане і минуле, і сьогодення нашої alma mater, час роздумів про майбутню долю Університету, позаяк у ній бачимо запоруку процвітання нашої держави.
Складним було становлення Львівського університету, у різні епохи він мав неоднакові імена. Двічі був королівським, двічі цісарським, двічі радянським і порівняно віднедавна є українським. Тут відкривалися таємниці фундаментальних наук і формувалися новаторські педагогічні ідеї. В Університеті зосереджувалися найкращі наукові сили, він завжди був доброю кузнею професійних кадрів. Серед його випускників – відомі науковці, політики та громадські діячі. Тут блискуче виступив із габілітаційною лекцією І. Франко; звідси М. Грушевський репрезентував свою схему розвитку національної історії. Стіни Університету пам’ятають, у яких нелегких умовах, а часом і за трагічних обставин, проходила боротьба за український університет у Львові.
Спершу згадаймо історію творення університетів у Європі.
Перші університети виникли ще в ХІІ – ХІІІ ст. в Західній Європі. Найраніше засновано університет в Італії (Болонья – 1119 р.). За прикладом Болонського було організовано й інші університети Європи – у Франції (Париж, Сорбонна – 1170, 1259 рр.), в Іспанії (Севілья – 1254 р.), в Англії (Оксфордський – 1163 р.). Alma mater у перекладі означає “мати-годувальниця” – така назва дійшла до нас із середньовіччя, так випускники називали свій навчальний заклад. Адже університет гарантував своїм вихованцям відповідні права, захист їхніх інтересів перед владою, створював умови для життя та навчання. Доба Відродження була позначена чималим числом новозаснованих вищих шкіл, зокрема і в слов’янських народів. Найдавніші з них – університети в Празі та Кракові, які створені відповідно 1348 і 1364 рр. Наступного року заснували університет у Відні (1365 р.). Згодом – університети у німецьких містах: Гейдельбургу (1386 р.), Кельні (1388 р.), Лейпцигу (1409 р.), Віттенбургу (1502). Дещо пізніше осередки науки з’явилися в Страсбургу (1567), Граці (1586 р.), Інсбруку (1672 р.). Загалом на теренах Західної та Центральної Європи упродовж ХІІІ – ХVІІІ засновано приблизно 50 нових університетів. У 1661 р. навчальний заклад університетського типу засновано і у Львові.
Наше місто з давніх-давен було осередком культури і духовного життя галицьких українців, тому справедливо претендувало на центр університетської освіти. Однак до середини ХVІ ст. на українських землях не було жодного вищого навчального закладу. Саме Львів став університетським осередком найшвидше в Україні. Зауважимо, що Харківський університет засновано 1805 р., Київський – 1834 р., Одеський – 1865 р., Чернівецький – 1875 р. У Росії ж Московський університет створено 1755 р., а університет у Петербурзі – аж 1819 р. З колишніх радянських республік тільки Литва з університетом у Вільнюсі (1578 р.) випередила наш Університет за часом заснування.
20 січня 2011 р. виповниться важлива дата в історії культурного життя Української держави. Лише рік відділяє нас від тієї дати, коли триста п’ятдесят років тому у Львові було засновано університет. І, на наш погляд, не варто робити проблему з того, що його започаткував польський король Ян ІІ Казимир на теренах тогочасної держави Річ Посполита. Адже всі ми – ті, хто схиляються до цієї дати, і ті, хто вважає цю дату сумнівною, маємо пам’ятати, що університет засновано на українських етнічних землях. Зрештою, як зазначив на поч. ХХ ст. відомий український правник Михайло Зобків, за часів Яна Казимира “русини”, як і поляки, були підданими короля. А тому диплом Яна ІІ Казимира, який надав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету”, не давав полякам жодних переваг в університеті перед українцями.
Тому не розглядатимемо аргументів ні польських, ні українських істориків щодо “справжньої” дати заснування нашого Університету, бо в цьому короткому екскурсі в історію закладу залишаємо осторонь усілякі дискусії з цього приводу. Львівський університет – один з найдавніших вищих навчальних закладів Європи – засновано 20 січня 1661 р. привілеєм польського короля Яна Казимира. Диплом надавав єзуїтській колегії у Львові “гідність академії і титул університету” з правом викладання всіх тогочасних дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, маґістра і доктора. Друга половина ХVІІ ст. була періодом економічного занепаду Речі Посполитої, а водночас – політичної кризи в державі. Ця обставина не надто сприяла розвиткові Львівської єзуїтської академії.
Будинок Львівського університету (від 1851 р.) та костел Св. Миколая
Попри це, обсяг і рівень викладання у ній перебував на рівні з іншими тогочасними університетами. Якщо хтось із наших читачів захоче чіткіше уявити ту епоху, коли існували єзуїтські колегії, а зокрема наш Університет, у період з 1661 по 1773 р., раджу вам побувати в єзуїтському костелі у Львові, що на вул. Театральній. Чому саме там? Бо приміщення єзуїтського колегіуму у Львові, а отже й першої будівлі нашого Університету, на жаль, не збереглося в його первісному вигляді. Цей будинок був на місці сучасного приміщення Львівської середньої школи № 62, на вул. Театральній, 15. Після надання колегіуму статусу університету історикам відомі два проекти перебудови цього приміщення (1664 та 1696 рр.). Побувавши в костелі єзуїтів, зможете виразніше відчути той дух та відтворити у своїй уяві атмосферу навчання в єзуїтському колегіумі, який було засновано ще 1608 р. На думку багатьох істориків, саме в цьому навчальному закладі здобував освіту славетний гетьман Богдан Хмельницький, осягнувши премудрості наук у свого вчителя, відомого проповідника Анджея Мокрського. Відомо, що від часу заснування Університету і до припинення його діяльності (1773) в різний час працювало від 15–17 (поч. ХVІІ ст.) до 50 (кін. ХVІІ ст.) професорів та маґістрів. У 1676 р. в академії навчалося 500 спудеїв (студентів), а в перші роки ХVІІІ ст. їхня кількість зросла до 700. У складі навчального закладу були відділи (факультети) філософський та богословський, а з 1749 р. – Шляхетський колегіум. В Університеті викладали такі дисципліни: філософію, логіку, риторику, математику, астрономію, військове мистецтво, архітектуру, латинь та ін. Серед відомих професорів того часу працювали Каспер Нєсєцький, Фаустин Ґродзіцький, Іґнацій Красіцький, Григорій Пірамович, Томаш Сєкєжинський та ін. Навчання вели латинською мовою. 1688 р. в Університеті відкрили кафедру анатомії і фізики, яку очолив відомий учений Томаш Будний. У 1761 р. багатьом випускникам Університету надано наукові ступені бакалаврів і маґістрів. У роки свого існування Львівський університет підтримував зв’язки з багатьма тогочасними університетами. Про взаємини між Києво-Могилянською академією і нашим Університетом свідчать тексти лекцій з філософії, що її читали у Львівському університеті, які збереглися в рукописному фонді академії.
1773 р. чимало єзуїтських академій ліквідовано, така доля спіткала й наш Університет. Пов’язано це було з тим, що того року папа Климент ХІV ліквідував сам орден єзуїтів.
УНІВЕРСИТЕТ
ЗА АВСТРІЙСЬКИХ ЧАСІВ
Унаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичина ввійшла до складу багатонаціональної Австрійської імперії. Разом з частиною польських земель зазначені терени виокремили в коронний край – “королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії)” з центром у Львові. Проводячи реформу освіти, імператор Йосиф ІІ значну роль надавав зокрема заснуванням університетів. 21 жовтня 1784 р. Йосиф ІІ видав диплом про заснування у Львові університету його імені на базі наявних навчальних закладів (зокрема колишньої єзуїтської академії, ліквідованої після скасування ордену єзуїтів 1773 р.). Відомо, що під час свого третього візиту до Львова 1783 р. імператор, серед інших справ, оглядав будинки в центральній частині міста для розміщення університету, і “загруз” каретою в багні на площі Ринок. Проте приміщення таки знайшли – монастир і костел чину Св. Трійці, що належали в минулому ордену тринітаріїв. У костелі розмістили бібліотеку, де 16 листопада 1784 р. відбулася інавгурація нового університету. Надзвичайно цікаво і в урочистій атмосфері проходило власне відкриття університету. Святкову промову виголошував тогочасний губернатор Галичини граф Йосиф Бригідо. Акт заснування відчитав радник губернії М. Кортун. На честь цієї події відбувся військовий парад, пролунали салюти з гармат, що, за висловом сучасника, означало “компліменти для новоприбулих муз”. Увечері все місто було яскраво освітлено, а в театрі грали виставу “Двоє друзів”, яку написав з нагоди початку навчального року професор загальної історії Людвіг Едвард Ценмарк. У дипломі імператора Йосифа ІІ, зокрема, йшлося, що “у Львові, як столиці Галичини, вже існуючі і ті, що будуть відкриті в майбутньому наукові інститути творитимуть разом університет з такими факультетами: богословським, правничим, філософським і медицини”. Першим ректором Університету призначили чеха з походження, єпископа Перемишля Антонія-Вацлава Бетанського (1714–1786). Згідно зі статутом Львівського університету, вибори ректора відбувалися щороку. З 1784 по 1848 р. ректорську посаду обіймало 58 осіб. Більшість із них – німецького походження, за винятком 9 поляків та 8 українців. Зазвичай ректор на наступний навчальний рік ставав проректором. Очолювала університет “консисторія” (сучасна Вчена рада), яка вирішувала найважливіші справи, що стосувалися загального керування університетом. На навчання до Львівського університету зараховували осіб, які закінчили так звану “нормальну” школу, а пізніше – гімназію. Для зарахування в університет необхідно було мати 17 років. Випускники гімназії переходили на філософський факультет, який мав підготовчий характер для інших спеціальних факультетів. Мовою навчання була латинська. При університеті постійно діяла гімназія.
З 1787 по 1809 рр. у складі Львівського університету існував “Studium Ruthenum” (“Провізоричний науковий інститут в руській мові”), більш відомий як “Руський інститут”, де готували греко-католицьких священиків і навчання проводили українською (церковнослов’янською) мовою. Мету створення та завдання цього закладу дізнаємося з декрету Надвірної канцелярії від 9 березня 1787 р. “…беручи до уваги пропозиції, як запобігти своєчасно нестачі священиків греко-католицького обряду, Їх Імператорська Величність зволили постановити, що необхідно, поки не буде достатньої кількості українських кандидатів для духовного звання, які б знали латинську мову, зорганізувати для них провізоричний науковий інститут з викладовою українською мовою”. Заняття на двох відділах – філософському та богословському – проводили: Теодор Захаріясевич (історія церкви), Арсен Радкевич (1759–1821) (гебрейська і грецька мови), Андрей Павлович (моральна теологія), Антін Ангелович (1756–1814) (церковне право), Іван Земанчик (чиста і прикладна математика), Петро Лодій (1764–1829) (теоретична і прикладна філосо фія), Іван Лаврівський (логіка, метафізика, етика) та ін. За весь час існування закладу в ньому здобули освіту 470 українських студентів. Незважаючи на те, що інститут мав провізоричний (тимчасовий) характер, йому випала вагома роль у підвищенні загальноосвітнього рівня тогочасного греко-католицького духовенства, що, зі свого боку, впливало на піднесення культури українського населення Галичини. Збільшення числа українців, які знали латинську мову і могли вільно студіювати на богословському факультеті Львівського Університету, зумовило закриття навчального закладу.
Продовження
у наступному номері
Володимир Качмар