Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Ми ніколи не залишимо Шевченка в минулому, він – вічний співрозмовник

Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!

Режисер Михайло Іллєнко нещодавно написав: “Куля добре пам’ятала той голос, який уперше не побоявся вимовити це, – голос Тараса. Куля знайшла його. Цілила в Тараса, а влучила в Сергія – вони в ту мить були разом… Шукала де, коли і в кого поцілити. З кого почати? Тепер ясно де – там, де Тарас… У кого – також зрозуміло – у кожного, хто з Тарасом. Ніяк не можуть його вбити. І не вб’ють”.  Продовження

Духовні світи Тараса Шевченка

У письменницьких нотатках Олесь Гончар відзначав: “На становище України завжди треба дивитись із висоти львівського Високого замку і з висоти донецьких териконів. А найкраще, – каже Олесь Гончар, – на становище України дивитися з висоти Тарасової гори в Каневі”. Чому? Продовжую його думку, бо з висоти Тарасової гори, Святої для українського народу, найбільш чітко, найбільш рельєфно, найбільш виразно просвічуються високі світила духовних світів Тараса Шевченка, що зігрівають усю Україну і світяться далеко за її межами; світила, що пойменовані такими високими поняттями: Любов, Істина, Воля, Добро, Правда, Матір, Україна.
Я згадав Шевченкову матір. Дуже гарно про Шевченкове материнство сказав Максим Рильський: “Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання й жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з письменників світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері”. Продовження

Воскресла нація різдвом твоїм, пророче!

Національний нерв державотворчого поступу століттями окраденої, а сьогодні вкотре, в огні пробудженої, України оголений так сильно, що перед збентеженим українством нині особливо виразно відлунюють гіркі слова Богдана Лепкого, вкладені в уста нашого Апостола правди і науки – Тараса Шевченка – майже сто років тому в уявному діалозі з ним: “Пощо кличете мене д’собі? Відложіть це свято на пізніше, аж тисячі передчасних могил поростуть зеленою травою, аж рільник кине кріс, і візьме плуг у руки, а з діточих невинних зіниць щезне жах смерти!” Такі застереження, неначе цвяшком, були вбиті в переповнені жалем серця високоосвіченої авдиторії, що зібралася на шевченківські урочистості у Відні 1917 року, у час, коли національний мартиролог поповнився великим числом молодих бійців із легіону Січових Стрільців. Рік по тому до полеглого товариства доєдналися юні гімназисти-крутяни – справжні жертвомученики, які відчайдушно стали на прю з більшовицькою ордою. Та в жодному з цих, як і наступних кривавих, періодів нашої непростої історії не було й гадки про “відложення свята на пізніше”, бо кожна мілітарна хода національно-визвольних змагань гостро потребувала огненних, праведних і благословенних Шевченкових поетичних хоругов. Продовження

Тарас Шевченко і латиноамериканські іспаномовні літератури

Про складність дослідження заявленої у цій назві теми писав ще у 30‑і рр. літературознавець і перекладач І. Дубицький у розділі “Відгуки про Шевченка в мовах голяндській, еспанській, портуґальській, каталонській, фінській, естонській та інших” з XV тому (“Шевченко в чужих мовах”) повного видання творів Тараса Шевченка 1938 р. І. Дубицький зазначав: “… не дивлячись на те, що в Південній Америці, яка в більшості говорить еспанською мовою, живе доволі численна українська еміґрація, досі наш великий поет не проникнув до того, такого великого своїм простором, культурного світу. Ми не знайшли в Південній Америці еспанських перекладів із Шевченка, хоч можна вже знайти в деяких південно-американських містах, що виказують більше скупчення нашої еміґрації і вулиці названі іменем Шевченка, а з другого боку, трудно припустити, щоб національні свята в честь Шевченка, влаштовувані кожного року нашими еміґрантами, залишалися без ніякого відгомону в місцевій еспанській пресі. Та якби там не було, еспанський і еспансько-американський культурний світ знає про Шевченка дуже мало, так само, як і про українську справу взагалі” [2, 447]. Продовження

Виставка однієї книги

“Шевченко – наш поет і перший історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили, що вони таке, й одному тільки йому вони дали ясну, як Боже слово, одповідь”, – такими словами з “листа” Пантелеймона Куліша про Тараса Шевченка розпочав відкриття виставки однієї книги “Першевидання “Кобзаря” Т. Г. Шевченка, 1840 р.” директор Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка Василь Кметь.
За словами Василя Федоровича, ця виставка є дуже символічною для Львова, його мешканців та всієї української спільноти. Далекого 1840 року вийшло перше прижиттєве видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. 1862 р. у Львові відправили першу панахиду пам’яті Тараса Шевченка. Глибокий символізм вбачається й у тому, що тема габілітаційної лекції Івана Франка була присвячена “Наймичці” Шевченка. Продовження

Творчість і особистість Тараса Шевченка як символ України в Сполучених Штатах Америки

 Taras Shevchenko is a linguistic innovator,
the most important personality in Ukrainian
literature, an apostle of personal liberty and
the prophet of a free Ukraine.
W. Kirkconnell

Тарас Шевченко поступово займає належне йому місце в контексті світовому, у пантеоні вселюдської культури, серед її велетів, геніїв непроминальної слави. У колах українських іммігрантів та їхніх нащадків (згідно з даними, що їх проф. О. Воловина опублікував в “Ukrainian Weekly” за 9-те вересня 2001 р., за переписом 2000 року, у США проживає 862.416 українців, до речі, на 16,4 % більше, ніж у 1990 р.) Т. Шевченко відомий із патріотичних міркувань як найсвятіший символ до болю коханої та в більшості випадків навіки втраченої Вітчизни. Попри те, що серед тлумачень його творів на різні мови ще не так багато перекладів високомистецьких, не лише окремі знавці, а й ширші читацькі кола (у тому числі й англомовні) призвичаюються сприймати Шевченкову творчість як одну з найяскравіших сторінок у світовій літературі. Продовження

Професор, літературознавець, громадський діяч (до 90-річчя Івана Дорошенка)


Студенти-філологи Франкового університету, що прийшли на навчання у другій половині 60-х рр. ХХ ст., застали викладачів різних поколінь і різних шкіл. Тут були і галицькі професори, які вчилися у Львові ще в довоєнний час. Серед них Петро Коструба, Іван Ковалик, Юліан Редько, Броніслав Кобилянський, Теоктист Пачовський. Вже не було серед живих академіка Михайла Возняка, зате нас виховували його учні: Іван Дорошенко, Іван Денисюк, Теофіл Комаринець, Андрій Скоць, Аркадій Халімончук та інші. Були тут і ті, хто закінчував університетські студії ще в довоєнний період у підрадянській Україні, пройшли війну і в післявоєнні роки поповнили ряди викладачів університету: Василь Лесик, Василь Лесин, Іван Петличний. Продовження