У письменницьких нотатках Олесь Гончар відзначав: “На становище України завжди треба дивитись із висоти львівського Високого замку і з висоти донецьких териконів. А найкраще, – каже Олесь Гончар, – на становище України дивитися з висоти Тарасової гори в Каневі”. Чому? Продовжую його думку, бо з висоти Тарасової гори, Святої для українського народу, найбільш чітко, найбільш рельєфно, найбільш виразно просвічуються високі світила духовних світів Тараса Шевченка, що зігрівають усю Україну і світяться далеко за її межами; світила, що пойменовані такими високими поняттями: Любов, Істина, Воля, Добро, Правда, Матір, Україна.
Я згадав Шевченкову матір. Дуже гарно про Шевченкове материнство сказав Максим Рильський: “Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання й жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з письменників світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері”.
Шевченкова Україна! А по суті (як казав Іван Дзюба) в нього було їх дві: “Україна як неминуща основа й Україна як історичний момент. Україна – мати і блудна, Україна непорочна й Україна “розтлінна”. Україна “лицарів” і Україна “рабів”, “підніжків”. Цю другу, історично спотворену й історичну минущу Україну він бичував і проклинав заради першої – України матірної, України неминущої. Синів – заради матері”.
Заради матірної України Шевченко – віруючий християнин – навіть проклинав Бога. Метафоричний бунт. Поетичний вияв у найвищому ступені, майже зі шаленою силою любові Сина до Матері, Тараса до України.
Шевченкова Україна “лицарів”. Хто вони ці шевченкові лицарі? Лише кілька прикладів: Шевченкова “Гамалія” починається піснею-плачем запорожців у турецькій неволі. Невольнича пісня. Плач козацький багатотональний, “симфонічний”. Тут – сльози, ридання, журба, туга, сум, печаль, біль невільника, який втратив волю й Україну. Плач сильний, могутній, бо козацький, лицарський. Здригнувся від нього навіть Босфор (романтична гіпербола-максима):
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав широкий
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, рвучи, далеко-далеко
У синєє море на ребрах послав,
І море ревнуло Босфорову мову…
Але плач козацький – це сподівання, віра й надія на повернення волі (“Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо та й загинем”). Слава і смерть. Загибель і слава. Не страшно загинути, але загинути славно в боротьбі за волю, а не безславно, із залізом на руках, невольником у кайданах. А це вже категорія високої, шляхетної моралі, що підносить невольника зі сфери фізіологічного стану плачу у сферу його вільного духовного світу, підносить із неволі на волю, невольника робить вільним. Міняється ідейно-естетична функція плачу. У невольницький мінор вливаються ледь-ледь помітні мажорні нотки, звучать вони крещендо… І пісня-плач робить своє – стає отою великою морально-духовною силою, що ввібрала в себе могутність і нескореність кайданника-патріота, силою, що із запорізької січової “столиці” Хортиці кличе козаків на визвольний подвиг.
У “Гамалії” Шевченка звернімо увагу на образ Бога. Бог згадується в пісні-плачі невольників. До нього вони звертаються у своїй молитві. Виявляється, що в козаків є свій “український” Бог. Із небесних широт і висот вселюдського Бога Шевченко “опустив” на Україну і зробив його “українським”. У турецькому Скутарі, у склепі (глибокому мурованому льосі) “Козаки-сердеги… по-своєму Бога, в кайданах благають” (цікаве уточнення – “благають по-своєму”). Послухаймо їхню молитву-благання! Це молитва великих лицарів-патріотів:
“О милий Боже України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там –
Вставать з чужої домовини,
На суд Твій праведний прийти,
В залізах руки принести,
І перед всіми у кайданах
Стать козакові…”
О милий Боже України! У першій редакції “Гамалії” не було прийменника “з”. Хід думки поета зрозумілий. Присутність прийменника “з” локалізує Бога, більше, так би мовити, “прилучає” його до України.
Навіть на Всевишнього очима своїх запорожців-невольників Шевченко дивився крізь призму України.
Отже, рукою Шевченка в поемі “Гамалія” (та й не лише в “Гамалії”) водило високе почуття поета-націоналіста. Цю поему (та й не тільки її одну) можна назвати класичним зразком прояву націоналізму Шевченка.
Вершиною (“короною”) “романтичного націоналізму” (І. Франко) раннього Шевченка є, без сумніву, його “Гайдамаки”. Бореться і співає вся поетично-співуча й героїко-романтична гайдамацько-козацька Україна. Ми виразно бачимо її тяжку, страшну та славну коліївську епопею. Ми чуємо героїко-драматичну ораторію про неї. Ми бачимо кров і чуємо пісні. Кров і пісня – головні художні критерії шевченкових “Гайдамаків”.
Поетом високого націоналістичного строю (ладу) душі виступає Шевченко у своїх історичних медитаціях (“думах”). Основна тема його ліричних роздумів на історичні теми – доля України, що виражається в поетичних образах волі, слави, правди, могили.
Могила і воля, воля і могила – у “Кобзарі” Шевченка не раз виступають поруч. На Україні “родилася, гарцювала Козацька воля”, вона “лягла спочить, … а тим часом виросла могила” (“Думи мої, думи мої…”). Оригінальне Шевченкове художнє бачення козацької могили – не як місця поховання волі, а всього-на-всього її відпочинку. Підтекст гранично чіткий і зрозумілий: відпочинок не вічний, навіть не довготривалий.
Цвинтарно-могильною побачив Шевченко Україну й у далекому Оренбурзі. У вірші “Буває в неволі іноді згадаю…” поет розповів про свій сон: Ніби малим хлопчиком він пасе ягнят за селом, край могили. Вона розкрилась, з неї виходить сивоусий козак, бере його за руки, несе в могилу, показує козацькі трупи:
Дивлюся, в могилі усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе обтятий, –
Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.
І козак-могильник каже:
Дивися, дитино, оце козаки, –
…на всій Україні
Високі могили, дивися, дитино
Усі ті могили, усі отакі,
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго. Оце воля спить.
Лягла вона славна, лягла вона вкупі
З нами козаками! Бачили, як лежить –
Наче сповита! Тут пана немає,
Усі ми однако на волі жили!
Усі ми однако на за волю лягли,
Усі ми і встанем…
Отже, “начинена благородним козацьким трупом” Шевченкова козацька могила “живе”, “дихає” українською волею. Вона (могила) готова встати на бій за Україну.
“Станем, браття, всі за волю від Сяну до Дону…”, “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми браття козацького роду!”, – скаже інший український поет-романтик Павло Чубинський, поезії якого “Ще не вмерла Україна…” судилася щаслива історична доля – стати національним Гімном України.
Козацька могила в Шевченка виростає у великі національні символи, які виражають його націоналістичну протимосковську політичну концепцію.
“Розрита могила” – це поезія “невтишного” національного болю Шевченка над “спльондрованою” матір’ю Україною. Образ “начетверо розкопаної, розритої могили” –символічне вираження московського колоніально-руйнівного “господарювання” на Україні.
Поетичний образ “Великого льоху” в однойменній поезії-містерії Шевченка – це символ героїчного минулого України та її прихованих до того часу сил у боротьбі з колонізаторською Москвою.
Мабуть, найбільше клопоту так званому радянському літературознавстві “завдав” Шевченко поемою “Великий льох”. Ніяк не вкладалася вона в прокрустове ложе марксистсько-ленінської ідеології та методології. Не друкувати її в “Кобзарі” – ризиковано: буде дуже велика й помітна “біла” пляма. А тому публікації цієї поеми супроводжувалися фальшивими примітками, коментарями, в яких викривлено, сфальсифіковано тлумачився її ідейний зміст. Подібне було також у наукових розвідках, монографіях про Шевченка.
Хоч як там крути-верти, а поема Шевченка “Великий льох” має виразне антимосковське політичне спрямування й перейнята глибоким болем поета за втратою української державності. Причина того – Переяславська угода й колоніальна політика Петра І і Катерина ІІ.
Церква Богданова в Суботові (поезія “Стоїть в селі Суботові…”) – символ домовини України, “руїни нації” (П. Зайцев), пройнятий гнівним оскарженням грабіжницької політики Москви й високою національною патріотичною ідеєю державного воскресіння (“Церков-домовина розвалиться… і з-під неї встане Україна”).
Таким чином, образ могили у творчості Шевченка слід також розглядати з точки зору світоглядних засад його українського націоналізму.
Образ народного співця-кобзаря в “Кобзарі” Шевченка також художньо документоване ствердження його націоналізму.
Хто він – Шевченків кобзар? Це – репрезентант великої когорти славних українських кобзарів, цього національного феномена, найраціональніших духовних витязів української нації, що в невмирущій, незнищенній нашій душі, нашій пісні утверджували і множили славу України.
Шевченка народила й виховала українська народна дума та пісня. Її “без золота, без каменю, без хитрої мови. А голосну й правдиву, як Господа слова”, він чув усюди: її співала мати над колискою. Дзвінкоголосо вона лунала над сільською околицею, її співав кобзар на могилі… Життєдайними соками народного співу повнився творчий геній Шевченка, і свою думу, свою пісню він проспівав для народу, для України.
Наше слово-думу, пісню Шевченко обезсмертив і підніс у найвищий ранг Слави України. За порадою П. Куліша, у ліричному посланні “До Основ’яненка” поет зробив істотне виправлення – зняв поетичну фразу “Наш завзятий Головатий Не вмре, не загине” і вийшов геніальний афоризм, гідний геніального Шевченка:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Маємо підставу весь Шевченків “Кобзар” назвали Думою про Україну, наскрізь пройнятою націоналістичним духом, що робить її, Шевченкову думу, величною, священною, сакральною.
Морально-естетичною основою, підґрунтям націоналізму Шевченка була його велика, всесильна, благородна, сокровенна, непорочна, самопожертвенна справді свята-найсвятіша любов до України. Це той “духовний максималізм” (І. Драч), що зробив Шевченка Шевченком.
Він виріс із великого національного болю. Він – поет не тільки національний, але й націоналістичний. Він – основоположник українського націоналізму.
Нам скажуть: Шевченко не залишив політичних розвідок, програм, трактатів, декларацій державницького плану, що підтверджують його націоналістичний світогляд. Такі програми, універсали будуть пізніше. У них не буде прізвища Шевченка, але буде Шевченковий Дух. Не вимагаймо від Шевченка того, чого він не зробив. Шевченко – передусім поет. Богом даний Україні поет (повторюю – даний Богом). А цього вже вистачить. Йому одному український народ велів рятувати Україну від загибелі. А це міг зробити тільки Великий Українець. Тарас Шевченко ним був.
Так уже склалась наша національна історія. Скривдженому історичною долею, обездоленому, віками бездержавному великому народові українському потрібен був великий державний Муж, щоб один за всіх сказав, за тих, хто любив і ненавидів, за тих, хто плакав і стогнав, за тих, хто вперто боровся. Потрібен був речник, Боян, пророк, патріарх, подвижник. Потрібен був національний геній. Ним став кріпацький син – Тарас Шевченко.
Його життя – велика українська Голгофа.
Його життя – великий національний подвиг.
Його життя – велика, дивовижна українська легенда.
Нам кажуть: не робіть культу Шевченка, але він є у нашого народу і, напевно, буде вічно. Культ у найкращому розумінні слова. Така вже об’єктивна закономірність національної історії України та ролі Шевченка у ній. Україна і Шевченко, Шевченко й Україна – поняття нероздільні. Немає України без Шевченка, як і Шевченка без України.
Колись Дмитро Павличко сказав: Шевченко народив українську націю, а Франко її виховав. Роман Лубківський назвав Шевченка вседержителем українського народу, якого його Отець, Син і Дух Святий. Сказано гарно, образно, поетично. Лише уточню Павличка: вже народжену українську націю Шевченко врятував, утвердив і обезсмертив.
Він, Шевченко, – генетична закодованість української нації, що вироста у великий національний символ. Він явив світові Україну, а Україні та світові явився Шевченко. Явився.., щоб творити (О Боже, як мало!) – всього-на-всього несповна чверть віку й залишиться (О Боже, як багато!) – довічно для України та світу.
Отож, хай святиться і славиться його ім’я на віки-вічні! Амінь!
Андрій Скоць,
професор кафедри
української літератури
імені академіка
Михайла Возняка