Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка

Ректор

Прийшов-таки один за триста літ
Великий ректор у мою святиню.
І тим, що йшли навсліпки попідтинню,
Він більма позривав тьмяні, як лід…
І в стіни ті, що від неправди пухли,
До нього йдуть відважно постоли….
Кладуть селяни тяжко на столи
Ручища, ніби дерев’яні кухлі.
І просьби їх, немов отченаші,
Де сто разів зім’яте слово «ректор».
Від їх жалів гуде невпинно реквієм
В його скалистій, праведній душі.
Але вони від нього йдуть щасливі,
Він чинить правду ділом і пером.
І університет, немов паром,
Тримає він на нерва голій линві.
Це не покажуть блискавки «кривих»,
Не прочитаєш це у жодних «шкалах»,
Як він у хатах гуцульських, ніби в скалах,
Шука людських родовищ золотих.
Від імені Івана й Маркіяна
(Не лайте за нескромність, підождіть)
В його житті на стику півстоліть
Кладу печать любові і пошани.

Дмитро Павличко

 

Євген Лазаренко у моєму житті

Відкриття першого засідання комісії мінералогії і геохімії КБГА в Дзеркальній залі Львівського університету, 1961 р. Зліва направо: Є. К. Лазаренко, перекладач, С. Карамата (Югославія), А. Ф. Коржинський, В. Янович (Румунія), І. Костов (Болгарія).

Я завдячую долі, що звела мене з такою людиною, як Євген Костянтинович Лазаренко. Моє спілкування з ним почалося зі студентських років і продовжувалось до кінця його життя.

Перша зустріч відбулася 1948 р. у кабінеті декана, в якому молодий професор проводив співбесіду з абітурієнтами. Мені пощастило скласти успішно вступні випробування і стати студентом геологічного факультету. З цієї нагоди я разом з іншими першокурсниками почув його незабутні вітання як декана факультету.

Під час навчання слухали чимало талановитих педагогів, серед яких особливо виділялися лекції Є. К. Лазаренка. Вони були дохідливими, змістовними, вражали новизною та історизмом, читав їх українською мовою. Конспекти лекцій з курсу мінералогії досі зберігаються у моєму бібліотечному архіві і, проглядаючи їх інколи, я дивуюся, як вдавалося Євгену Костянтиновичу вкладати у них стільки фактичного матеріалу. Продовження

Меценат української культури

Урочисте засідання з нагоди відкриття погруддя Маркіяна Шашкевича. У президії (зліва направо): Є. Лазаренко (перший), А. Кос-Анатольський (четвертий), с. Підлисся, 1961.

Євген Костянтинович Лазаренко – видатний український вчений-мінералог, заснов­ник геологічного факультету Львівського університету, Львівського геологічного товариства, Українського мінералогічного товариства, дійсний член Товариства мінералогії і геології Чехословацької академії наук, Мінералогічного товариства Великобританії і Ірландії, почесний член Всесоюзного мінералогічного товариства, Болгарського геологічного товариства, Наукового товариства імені Шевченка, почесний доктор (Honoris Causa) природничих наук Люблінського університету імені Марії Склодовської-Кюрі, ректор Львівського державного університету імені Івана Франка (1951-1963), Заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, академік АН УРСР.

Є. Лазаренко народився 26 грудня 1912 року в Харкові в багатодітній робітничій сім’ї. Після закінчення в 1927 році семирічної школи пішов працювати і водночас навчався на дворічних курсах підготовки до вищої школи. У 1930 році вступив на геолого-географічний факультет Харківського університету. Після закінчення університету навчався в аспірантурі в Науково-дослідному інституті геології при Харківському університеті. В 1937 році захистив дисертацію і одержав вчену ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук. Після закінчення аспірантури Є. Лазаренко успішно пройшов три тури конкурсних іспитів на заміщення вакантної посади в Інституті геології, але адміністрація інституту чомусь не прийняла його на роботу, хоча в той час існувала гостра потреба у висококваліфікованих кадрах. Тоді професор Д. Соболєв вирішив допомогти йому. Є. Лазаренко був обраний на посаду доцента кафедри мінералогії і петрографії Воронезького університету. Невдовзі він став заступником декана й деканом факультету. У 1942 році – евакуйований на Урал, де працював старшим науковим співробітником Гірничо-геологічного інституту Уральського філіалу АН СРСР. Продовження

Це було зовсім недавно

Надворі була «суспільна відлига», як пізніше назвали період 1956-1961 рр. Після XX з’їзду КПРС і закритої доповіді першого секретаря ЦК Микити Хру­щова про культ особи Сталіна стало легше дихати. З’явилася деяка свобода дум­ки. Були реабілітовані (хоч і не всі) раніше репресовані, особливо літератори і вчені. На реабілітацію фундатора української географії академіка Степана Рудницького треба було ще чекати до 1966 р., а його праці зберігалися у спецсхо­вищах аж до 1991 р.

Та вже десь на початку 60-х років повіяло холодом, а після усунення Хру­щова з усіх його посад 1964 р. й зовсім ударив мороз. Частими стали відраху­вання з університету, арешти.

Саме у переддень цієї «історичної» події Євгена Лазаренка вольовим рі­шенням найвищих компартійних органів УРСР було знято з посади керівника університету. Виконували це тихою сапою, хоч компромат на нього готували давно. І робили це українофоби, яких не бракувало тоді у Львові та й у самому університеті. Продовження

Засновник української регіонально-мінералогічної школи

Учасники Карпато-Балканської геологічної асоціації. Зліва направо: Володимир Павлишин, Орест Матковський, Володимир Мельников, Євген Лазаренко, Ірина Гуцва (Польща), Людовик Барич (Югославія), Войцех Нарембський (Польща). Київ, 1977.

Чи не найвагомішим досягненням Євгена Лазаренка як мінера­лога є створення повнокровної, світового рівня наукової регіонально-мінералогічної школи. Про це в дуже авторитетному виданні «Горная энциклопедия» (1987. Т. 3) написано вичерпно лаконічно: «Е. К. Лазаренко – создатель украинской научной школы в области региональной минералогии».

Саме з іменем Є. Лазаренка пов’язують нове уявлення про мінералогію Ук­раїни, її унікальність, закономірності розподілу мінералів у земній корі, генезис і практичне значення мінералів. Видатний російський мінералог акад. М. Юшкін, оцінюючи у 1982 р. стан вивчення топомінералогії Радянського Союзу і віддаючи пальму першості Є. Лазаренку, зазначив: «Территория Украины является наиболее детально изученным в минералогическом отношении регионом страны».

Цим стислим висновкам передувала велетенська дослідницька і науково-ор­ганізаційна праця вченого, завдяки якій у Києві фактично на порожньому місці у стислі терміни вдалося сформувати добре підготовлений творчий колектив, що безупинно вдосконалювався за такою методологією: кожний член колективу мусив знати основи регіональної мінералогії й водночас спеціалізуватися у якійсь вузькій галузі – кристаломорфології, кристалохімії, термобарогеохімії тощо. У цьому разі Євген Костянтинович вимагав, усіляко сприяючи, щоб усі вузькоспеціалізовані фахівці стали лідерами щонайменше в Україні. Так і сталося. Насамперед Євген Костянтинович тісно пов’язав розвиток мінералогії з функціонуванням двох ним заснованих і очолюваних структур – відділу регіональної та генетичної мінералогії (1944-1969 – у складі ІГН АН УРСР, з 1972 р. – ІГФМ АН УРСР) і Українського мінералогічного товариства. Продовження

Слово про Вчителя

Я нерідко бував у помеш­канні Євгена Костянтиновича. Перше, що впадало у вічі, – велика кількість книг на полицях від підлоги до стелі у довгому коридорі. Книги – як фахові, так і наша та зарубіжна класика. Стіни в кімнатах усуціль декоровані картинами відомих художників, багато з яких, як мені стало відомо, були подаровані йому переважно у Львові. На підвіконнях у маленьких горщиках різнобарвні фіалки, які він дуже любив і сам доглядав. В одній із кімнат стояв невеликий ошатний стелаж з чудовими зразками мінералів, які в різний час були подаровані йому колегами-мінералогами з різних куточків колишнього Союзу. Все це літературно-мистецьке і природне багатство Євген Костянтинович прекрасно знав, пишався ним і міг багато про нього розповідати. Інколи близьким і дорогим для нього людям міг дещо з нього подарувати на пам’ять.

Атмосфера в сім’ї Євгена Костянтиновича була надзвичайно теплою і добро­зичливою як між батьками і дітьми, так і стосовно всіх людей, хто з різних причин відвідував їх або гостював у них. Це була справжня українська інтелігентна сім’я, у якій завжди почуваєшся невимушено, піднесено, незважаючи на вікову різницю, становище в суспільстві, життєвий досвід, рівень освіти і фахових знань тощо. У творенні і збереженні такої сімейної атмо­сфе­ри, я переконаний, – обопіль­на заслуга як Євгена Костянтиновича, так і його дружини Катерини Федорівни – людини надзвичайної доброти, жінки і педагога від Бога. Відвідавши таку сім’ю одного разу, хочеться потім бувати у ній знову і знову. Продовження