Урочисте засідання з нагоди відкриття погруддя Маркіяна Шашкевича. У президії (зліва направо): Є. Лазаренко (перший), А. Кос-Анатольський (четвертий), с. Підлисся, 1961.
Євген Костянтинович Лазаренко – видатний український вчений-мінералог, засновник геологічного факультету Львівського університету, Львівського геологічного товариства, Українського мінералогічного товариства, дійсний член Товариства мінералогії і геології Чехословацької академії наук, Мінералогічного товариства Великобританії і Ірландії, почесний член Всесоюзного мінералогічного товариства, Болгарського геологічного товариства, Наукового товариства імені Шевченка, почесний доктор (Honoris Causa) природничих наук Люблінського університету імені Марії Склодовської-Кюрі, ректор Львівського державного університету імені Івана Франка (1951-1963), Заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, академік АН УРСР.
Є. Лазаренко народився 26 грудня 1912 року в Харкові в багатодітній робітничій сім’ї. Після закінчення в 1927 році семирічної школи пішов працювати і водночас навчався на дворічних курсах підготовки до вищої школи. У 1930 році вступив на геолого-географічний факультет Харківського університету. Після закінчення університету навчався в аспірантурі в Науково-дослідному інституті геології при Харківському університеті. В 1937 році захистив дисертацію і одержав вчену ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук. Після закінчення аспірантури Є. Лазаренко успішно пройшов три тури конкурсних іспитів на заміщення вакантної посади в Інституті геології, але адміністрація інституту чомусь не прийняла його на роботу, хоча в той час існувала гостра потреба у висококваліфікованих кадрах. Тоді професор Д. Соболєв вирішив допомогти йому. Є. Лазаренко був обраний на посаду доцента кафедри мінералогії і петрографії Воронезького університету. Невдовзі він став заступником декана й деканом факультету. У 1942 році – евакуйований на Урал, де працював старшим науковим співробітником Гірничо-геологічного інституту Уральського філіалу АН СРСР.
У жовтні 1944 року за скеруванням Управління МВССО УРСР приїхав до Львова і очолив кафедру мінералогії геолого-географічного факультету Львівського університету, а вже в наступному році організував геологічний факультет і став його першим деканом. В 1947 році захистив докторську дисертацію, а в 1948 році йому присвоєно вчене звання професора. У 1949 році Є. Лазаренко стає проректором, а в 1951 році – ректором Львівського університету. В той час йому було лише 39 років. Дванадцять років на посту ректора – без сумніву, найкраща сторінка порівняно короткого, але напрочуд яскравого творчого життя Є. Лазаренка.
Свої зусилля Є. Лазаренко спрямував, насамперед, на розвиток освіти та науки. Під його керівництвом в Університеті засновано періодичні й тематичні видання з усіх природничих і гуманітарних наук. Він значно розширив підготовку науково-педагогічних кадрів через аспірантуру і докторантуру, у тому числі з нових спеціальностей. За короткий час він перетворив Львівський університет в один з провідних наукових, освітніх і культурних центрів України.
У важкі повоєнні роки Є. Лазаренко робив усе можливе, щоб створити в Університеті сприятливі умови для навчання, творчого і фізичного розвитку студентської молоді. В той час в Університеті було створено і обладнано чимало навчальних і науково-дослідних лабораторій, друкарню, поліклініку, бази для проведення практики, побудовано гуртожитки, спортивний комплекс, стадіон, спортивно-оздоровчий табір «Карпати», організовано літературну студію, симфонічний оркестр, оперну студію, студії бальних і народних танців, бандуристів, хорову капелу «Прометей»…
Ректор Є. Лазаренко створив усі можливості для вступу в Університет дітей робітників, селян, приниженої і репресованої місцевої інтелігенції. Як згадував проф. В. Здоровега, він не раз говорив деканам напередодні вступних екзаменів: «Будьте уважними до цих хлопців і дівчат. За них ніхто не попросить, ніхто не заступиться, ніхто не спитає. Єдине, що вони можуть при невдачі, – це тихенько заплакати десь у куточку».
Велику увагу Є. Лазаренко приділяв зарахуванню абітурієнтів у студенти. В той час партійні органи і КДБ стежили за тим, щоб не допустити до Університету дітей репресованих і священиків. Він старався всіляко допомогти таким вступникам. Так, він допоміг поступити на історичний факультет Івану Гелю, близькі родичі якого були репресовані, Олегу Купчинському, сину священика, і багатьом іншим.
Багато уваги ректор приділяв фукціонуванню української мови. Він стежив за тим, щоб викладачі читали лекції та проводили практичні і семінарські заняття українською мовою, наголошував на необхідності підготовки підручників, навчальних посібників і дисертацій українською мовою, особливо з природничих наук, оскільки це сприяє виробленню української наукової термінології.
Незважаючи на дуже несприятливі умови, ректор Є. Лазаренко робив усе можливе, щоб перетворити Львівський університет в український. З його ініціативи створено кабінети франкознавства, шевченкознавства, мистецтвознавства. В аудиторіях філологічного факультету появилися бюсти Тараса Шевченка, Лесі Українки, Маркіяна Шашкевича.
Завдяки ректору у Львівському університеті щорічно проводилися вечори, присвячені пам’яті Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки і інших діячів національної культури. Це були незабутні вечори. На них приходили й студенти інших навчальних закладів, молодь Львова. Фактично Львівський університет в часи комуністичного режиму був чи не єдиним оазисом, де так вільно звучала українська мова, українська музика і пісня. Професори І. Денисюк і В. Здоровега справедливо називали Є. Лазаренка меценатом української культури.
У 1956 р. в Університеті масштабно відзначено 100-річчя від дня народження Івана Франка. Напередодні в Карпатах, в с. Криворівня, де не раз відпочивав Іван Франко, ректор організував музей. А в найстарішому корпусі Університету, при вході в ауд. 244, в якій І. Франко в 1895 році прочитав свою габілітаційну лекцію «Наймичка» Т. Шевченка», Є. Лазаренко відкрив меморіальну таблицю. Тоді з нагоди 100-річного ювілею І. Франка в Університеті було організовано міжнародну конференцію з виїздом її учасників у Дрогобич, Нагуєвичі і Криворівню. У парку навпроти головного корпусу Університету було встановлено обеліск, на місці якого в 1964 році споруджено монументальний пам’ятник Іванові Франку. Зауважимо, що на гранітні брили для побудови пам’ятника також постарався Є. Лазаренко.
До 100-річчя від дня смерті Кобзаря шевченківська аудиторія була оформлена прекрасними художніми розписами на історико-літературні теми і скульптурними композиціями. Сам вигляд цієї аудиторії мав значний вплив на пробудження і розвиток національної свідомості українських студентів, на їхнє патріотичне виховання.
У 1961 році до 150-річчя від народження Маркіяна Шашкевича в с. Підлисся, на батьківщині поета, за старання Є. Лазаренка, споруджено пам’ятник письменнику та відкрито музей-кімнату. Тоді в с. Підлисся прибуло чимало людей зі Львова, Львівського університету, Золочева і навколишніх сіл. На подвір’ї М. Шашкевича відбувся великий святковий концерт. Студенти декламували вірші, звучали українські пісні і музика. А напередодні цього ювілею в Університеті опубліковано поезії і ноти пісень на слова поета.
Євген Лазаренко підтримував дружні зв’язки з поетами, письменниками, композиторами, художниками, зокрема, з Ростиславом Братунем, Дмитром Павличком, Іриною Вільде, Олесем Гончаром, Андрієм Малишком, Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Дмитром Гнатюком, Анатолієм Кос-Анатольським та іншими, запрошував їх в Університет на зустрічі зі студентами, викладачами і співробітниками. Ці зустрічі були незабутні.
Багато зусиль доклав Є. Лазаренко для відзначення 300-річчя Львівського університету. До цієї дати він підготував книгу «300 років Львівського університету» (1961), яку видано українською і російською мовами, та опубликував статті «Великий центр науки і культури», «Славний ювілей» (Вільна Україна, 1961, 21 січня і 6 жовтня), «Светоч науки» (Известия, 1961, 6 окт.). Урочистості відбулися у Львівському театрі опери і балету. З цієї нагоди Львівський університет нагороджено орденом Леніна, а ректора Є. Лазаренка – орденом «Знак пошани».
Відкриття літературно-меморіального музею Івана Франка в с. Криворівня, 1956 р.
З нагоди цього ювілею, на ім’я ректорату і ректора Львівського університету надійшло понад 190 телеграм і вітальних адрес від багатьох вищих навчальних закладів, міністерств, академій наук, науково-дослідних інститутів і геологічних експедицій УРСР і СРСР, спілки письменників України, академіків АН СРСР О. Виноградова, М. Лаврентьєва, В. Соболєва, академіків АН УРСР Б. Савіна, В. Порфир’єва, О. Палладіна, Б. Гніденка, професорів Московського, Ленінградського, Київського, Харківського та інших університетів, Народних артистів СРСР О. Гая і В. Яременка, численних випускників Львівського університету, які працювали в різних областях України і в багатьох республіках СРСР.
Це свідчить про те, що Львівський університет, як один з передових центрів освіти, культури і науки, був добре відомий не лише в Україні, але й в усьому Радянському Союзі і поза його межами. Немає сумніву, що в цьому велика заслуга ректора Євгена Лазаренка, який користувався великим авторитетом, популярністю і повагою серед видатних учених, діячів освіти, науки і культури, державних діячів, викладачів, працівників і студентів Університету, а також серед друзів, колег і знайомих, яких у нього було дуже багато. Це є підтвердженням того, що Євген Костянтинович Лазаренко, за словами Д. Павличка, був Великим Ректором.
У травні 1963 р. Є. Лазаренко і М. Рильський організовували наукову конференцію, присвячену 50-річчю від дня смерті Лесі Українки. Відзначення цієї дати (з виїздом на Волинь) перетворилося у всенародне вшанування пам’яті славетної дочки України. Три дні відбувалися урочистості в Луцьку, Ковелі, Колодяжному, Скулині. Туди прибуло багато людей з навколишніх сіл, різних областей України, Москви. Приїхало чимало журналістів. Наприкінці конференції до Ковеля надійшла прикра звістка, що Є. Лазаренка викликають до Києва, у ЦК КП України. Було тривожно, бо над ним давно збиралися темні хмари…
Як потім стало відомо, це засідання було добре підготовлене. Секретар Львівського обкому партії В. Маланчук подав у ЦК доповідну записку обсягом понад 100 сторінок, у якій було зібрано багато «компрометуючого» матеріалу. На засіданні, крім членів ЦК, були присутні завідувачі відділів ЦК КПУ, міністри, редактори республіканських газет та ін.
Члени ЦК КПУ різко критикували Є. Лазаренка за те, що він втратив партійну пильність і не чинив перешкоди тим, хто порушував питання про українську мову, пробуджував національні почуття студентів і радянської молоді. На цьому засіданні, 23 травня 1963 р. Євгену Костянтиновичу винесли сувору догану і звільнили з посади ректора Львівського університету як «українського буржуазного націоналіста». Фактично це була показова розправа над видатним українським ученим, меценатом української культури.
Доповідна записка ЦК КПУ про недоліки ідеологічної роботи ректора Львівського університету стала предметом обговорення в усіх вищих навчальних закладах України. Дев’ятого вересня 1963 р. відбулися закриті збори партійної організації Львівського університету, на яких з доповіддю виступив секретар Львівського обкому партії В.Маланчук. Він різко критикував Є. Лазаренка за те, що той не дотримувався політичної лінії партії, і звинувачував у тому, що львівська інтелігенція називала ректора Університету захисником української культури.
Тоді на зборах Львівського університету виступив завідувач сектору вищих навчальних закладів ЦК КПУ В. Попов. Ось що він сказав: «Самая главная его вина в том, что он противопоставил себя партийной организации университета, партийной организации города Львова. Лазаренко прославлял отдельных деятелей культуры, ставя памятники, скупая произведения искусств помимо мнения общественности, пытался создать во Львове второй идеологический центр, который бы конкурировал с обкомом партии. И это главная вина коммуниста Лазаренко, который стоял во главе университета».
Після звільнення з посади ректора Євген Костянтинович ще до 1969 р. працював завідувачем кафедри мінералогії. Працювати йому було важко, позаяк в Університеті йому створили несприятливі умови. Тільки учні Є. Лазаренка співчували йому і по змозі допомагали. В 1969 році він переїхав у Київ, де очолив Інститут геологічних наук АН УРСР. Він швидко налагодив у ньому роботу й організував там відділ регіональної та генетичної мінералогії. Того ж року його обрано академіком АН УРСР. Але активні дії щодо реформування інституту та його українізації не дуже сподобалися багатьом працівникам і вже через два роки Є. Лазаренка звільнили з посади директора і разом з відділом перевели в Інститут геохімії і фізики мінералів (нині Інститут геохімії, мінералогії і рудоутворення імені академіка М. М. Семененка НАН України).
Діяльність Є. Лазаренка як ректора українського народу, за словами Івана Геля, сприяла тому, що у Львівському університеті сформувалася група патріотів-однодумців, які вже після звільнення його з посади ректора продовжували розвивати національні ідеї. В Університеті в різних формах діяв рух опору, до якого належали викладачі, інші працівники Університету, а також випускники і студенти. Серед них були Іван Гель, Ігор Калинець, Ірина Калинець, Ярослав Квіт, Лідія Квіт, Таїсія Горяїнова, Любов Попадюк, Степан Злупко, Зорян Попадюк, Омелян Ільчишин, Євген Наконечний та ін. Вони поширювали заборонену літературу, підпільно займалися самвидавом і передавали його довіреним особам. За цю діяльність Іван Гель 1966 р. був засуджений до трьох років ув’язнення з відбуванням покарання в таборах суворого режиму і повторно – у 1972 р. – до десяти років ув’язнення в таборах особливого режиму, а Ігор та Ірина Калинці – до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму. І в тому, що 1991 р. Україна стала незалежною державою, є і їхній внесок.
На шляху до розвитку освіти, науки і культури люди, сильні духом, не зупиняються перед труднощами, не гнуть спину перед тимчасовими володарями їхньої долі й невпинно йдуть до своєї мети. Євген Лазаренко не тільки сам йшов, а надихав інших боротися і перемагати. У той час, коли компартія вихваляла робітничий клас і називала «його величність», Є. Лазаренко підтримував українську інтелігенцію, оберігав її від несправедливих обвинувачень і принижень, бо вбачав, що інтелігенція – найбільша цінність нації.
Є. Лазаренко був людиною мужньою і фізично дуже сильною. Здавалося, що він житиме до глибокої старості. Передчасно у могилу його звела радянська дійсність тому, що він любив свою землю, рідну мову, відстоював свою національну гідність, оберігав історичну і культурну спадщину українського народу. Цькування Є. Лазаренка як українського буржуазного націоналіста підірвали його здоров’я, і після тривалої важкої хвороби він помер 1 січня 1979 року, коли йому виповнилося лише 66 років (похований на Байковому кладовищі в Києві). Незважаючи на тиск комуністичного режиму, він навічно залишився патріотом України.
Ті політичні діячі та їхні прибічники, які раніше переслідували передову українську інтелігенцію, знищували культурну та історичну спадщину України, пішли в небуття. А Ректор Львівського університету, видатний учений навічно увійшов у світову історію науки і тепер уже в бронзі щодня зустрічає студентів при вході в Університет.
Петро Білоніжка,
доцент кафедри мінералогії