Григорій  Кочур сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманов,   І. Франко, М. Рильський,    М. Зеров, М. Лукаш та інші достойники Слова,  вважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив  себе  повністю і  подарував українській перекладній літературі “здоровий корм духовий” (уживаючи вислів І. Франка).

        Линучи  думками  в минуле, благословляю  той лютневий день 1968 року,  коли вперше зустріла Григорія Кочура.  Ця зустріч відбулася за добре відомою багатьом українським літераторам адресою – вул.    Пушкінська 20, помешкання 32. – Це господа Ірини Стешенко.

        З цього часу навічно я стала ученицею Григорія Порфировича. Виховував, навчав  мене як громадянку, як дослідника, як педагога.  Починав з азів.  Читав кожну мою статтю, виправляв, роз’яснював, учив обмежувати суперлативи, позбуватися панегіричного тону, висловлюватися простіше й зрозуміліше, аргументувати кожну думку, застерігав від хвороби впливології, вимагав абсолютної точності в подачі фактажу.  Надсилав чимало книжок. Обговорював методологію окремих досліджень. Писав довгі листи (ні, не на друкарській машинці – рукою),  описував чимало подій минулого, приміром, як трапилося, що переклад   фрагмента “Пірам і Тізба”,  з “Метаморфоз“ Овідія,  що його здійснив Іван  Стешенко,  опубліковано  у “Вибраному“

 М. Зерова 1966 року.

             Григорій Кочур, його особистість, його праці завжди зі мною – і в науково-пошуковій роботі, і в навчально-методичній, і в щоденному побуті. Відхід Григорія Порфировича у вічність (15 грудня 1994 року) – один з найтрагічніших у моєму далеко не легкому житті. З особливим  пієтизмом дивлюся на портрет Григорія Порфировича, слухаючи  декламацію Його поезії.  Коли маю якісь непереборні труднощі, клопоти й «клопотенята», також дивлюся на рідний портрет і прошу поради, як доречно розв’язати  ту  чи іншу заплутану справу, як найчесніше вчинити.

             Як професор і  завідувач кафедри, патроном якої є Григорій Кочур, як викладач і як вихователь,  докладаю максимум зусиль, щоб у нашу вкрай складну епоху студенти були кочурівцями, щоб вберегти їх від згубних притранспортованих нам ідей де сакралізації   Символів  Нації – нібито необхідних культурним націям. Намагаюся,  щоб у їхніх душах була повноцінна повага та любов до рідної мови, до  достойників українського письменства, до найсяйливіших імен української та світової культури.

           Григорій  Кочур –   один із найяскравіших талантів українського письменства, поет і мислитель, в основі  діяльності якого лежить українство як феномен, зробив настільки,  велегранний  внесок до світової культури, що його доробок заcлужив на окрему галузь філологічних пошуків – кочурознавство.  Цей термін поступово  набуває прав наукового громадянства.  Саме конференцію “Григорій Кочур і українське перекладне письменство“, що проходитиме в нашому Університеті 22–23 листопада, присвячено найважливішим проблемам кочурознавства. Які ж головні з цих проблем?

    Перекладна спадщина Г. Кочура  виконує й ще дуже довго виконуватиме завдання своєрідної академії для українського перекладацького мистецтва.   Треба досліджувати перекладацькі засади, перекладацьку  стратегію,   компенсаторські механізми Г. Кочура, його індивідуальні творчі знахідки, лексичне й сєинтаксичне наповнення його перекладів, зіставляти з  іншими  майстрами, його попередниками, сучасниками й послідовниками.

    Потрібно, щоб кочурознавство вийшло за межі України, щоб переклади досліджували  іноземці, з чиїх рідних мов перекладав Григорій Порфирович, як, приміром,  пошуки відомого англомовного перекладача української літератури  Віри Річ  щодо  майстерності Г. Кочура – перекладача Шекспірового “Гамлета”.  Можливо, тоді виникне змога в багатьох випадках встановити на основі яких оригіналів здійснено той чи інший переклад.

           Теоретичні   праці Г. Кочура   стали   вагомим набутком теорії та історії українського художнього перекладу. Тепер науковці мають повну можливість дослідити   погляди Г. Кочура як теоретика й історика українського художнього перекладу в контексті його доби. Для утвердження історії українського перекладознавства, для дослідження еволюції перекладацької думки корисно вивчити теоретичний доробок Г. Кочура,  зіставляючи із поглядами його попередників –  І. Франка, О. Фінкеля, М. Зерова  та сучасників і послідовників – М. Рильського,  В. Коптілова, М. Москаленка, А. Содомори й ін.  Статті Г. Кочура довго слугуватимуть зразками перекладознавчої критики, що належить до найвагоміших і найменш випрацюваних жанрів. Тепер, коли часто замість перекладів з’являються низькопробні трансляторії   або таки «перекрадання»,  потреба в дієвій критиці –  величезна.

      Вимагає опрацювання тема “Григорій Кочур: творчість за ґратами” як

складова дослідження “Приречені мовчати – не мовчали (Історія  українського  художнього слова   на каторзі)”. У цій галузі вже чималий доробок М. Стріхи.  Художній переклад відіграв значну роль  в історії національного опору та національного відродження. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами у тюрмах і на засланнях. Праця на найвищому творчому регістрі –  жити,  ніби  немає облоги (за Лесею  Українкою).

Тема “Григорій Кочур як культуролог” –   цікаве пошукове поле. Щодо мистецтвознавчих інтересів Г. Кочура, то тут є значні напрацювання в Ольги Петрової, однак  його музичні зацікавлення  ще зовсім не досліджено.

Потребують вивчення  спогади про Григорія Кочура та його  хоча б вибраний  епістолярій. Мрією мрій було б опублікувати “Третє відлуння” як  різномовну білінгву з відповідним коментарем. А також – білінгву Шекспірових “Гамлетів” – в оригіналі та в усіх українських перекладах від 1865.  Це був би чудовий перекладознавчий посібник!

Як надзвичайна мовленнєва особистість Г. Кочур вимагає глибокого дослідження. Доречно опрацювати  переклади й оригінальні твори Г. Кочура, передусім, із позицій  його мовного світу та інтертекстуальності. ВІн був рідкісним знавцем тонкощів нашої мови. Аналізуючи чужі статті, виправляючи їх, він часто писав  розгорнуті  коментарі.  Навіть на  матеріалі епістолярію Г. Кочура можна  укласти збірку “Нотатки мовознавця”, яка була б дуже доречною для усіх працівників пера. Не забуваймо, що Г. Кочур був обізнаний із працями та підручниками українських мовознавців 20-х – ранніх 30-х років:  Всеволода Ганцова, Олени Курило, Сергія  Смеречинського, Олекси Синявського. Говорячи про Добу Розстріляного Відродження,  ми звичайно наголошуємо на письменниках  і забуваємо про  українських мовознавців,   кодифікаторів української мови, установлювачів її норм. Вони   також належать   до  убієнних дітей України.

   Дуже цікава тема “Григорій Кочур і шістдесятники”, яку можна сформулювати й по-іншому: “Григорій Кочур як  шістдесятник“ Щоб її повністю осмислити треба зібрати великий фактаж, і зі збором фактажу слід поспішати.

    Настав час для написання монографії “Григорій Кочур як культуролог, перекладач і перекладознавець у контексті українського літературного процесу другої половини ХХ ст.” Адже Григорій  Кочур  належить до тих  творців, які не тратять, не програють, як підійти до них ближче, а ще виростають на справді велетенську постать.

Роксолана Зорівчак,

учениця  Григорія Кочура,

професор, завідувач кафедри

перекладознавства і контрастивної лінгвістики

У листопаді 2013 року виповнилося 105 років від дня народження Григорія Кочура, майстра українського слова. Майстра – і однаково його служителя, адже  «слово» та «голос»  набувають у творчості Григорія Кочура мало не сакрального значення. І цілком закономірно, що особі та спадщині такого плідного діяча присвячують семінари, збірники статей і наукові конференції.

Звісно, не могла не вшанувати сто п`яту річницю від дня народження патрона кафедра перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура. Спільно з Літературним музеєм Григорія Кочура, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, Науковим товариством імені Шевченка, Академією наук вищої школи України, Львівський національний університет імені Івана Франка виступив співорганізатором V Всеукраїнської конференції «Григорій Кочур і українське перекладне письменство», що відбулася у Львові 22-24 листопада 2013 р. Продовження →

Наближалося Різдво. Мої маленькі учні з дня на день збуджувались усе більше. Ледь переписавши завдання з дошки в зошити, вони нахилялися один до одного, водночас з усіх боків, у класі, і шепотіли один одному на вухо те, що сподіва­лися дістати від Санта Клауса; або ж те, що готувалися пода­рувати мені, – своїй учительці. Я все робила для того, щоб потамувати ті благородні пориви щодо мене, які найчастіше лягали на плечі батьків. Я дізнавалася, що переконати люблячу дитину відмовитися від свого задуму, можливо, складніше, аніж дорослу людину, наділену силою. Продовження →

25 грудня 2013 р. відійшов у вічність відомий український учений, талановитий дослідник Львівської мінералогічної школи академіка Євгена Лазаренка, учасник УПА, кандидат геолого-мінералогічних наук Юрій Мельник. У Львівському університеті він пройшов шлях від препаратора до доцента кафедри мінералогії і провідного наукового співробітника.

Народився Юрій Мельник 27 березня 1927 р. в с. Кути Бузького р-ну Львівської обл. у селянській сім’ї. Закінчив Олеську середню школу. У 1944–1945 рр. Ю. Мельник – учасник Української повстанської армії. В одному з боїв був важко поранений. Упродовж 1948–1953 рр. навчався на геологічному факультеті Львівського державного університету, здобув фах геолога. Продовження →

Кафедру міжкультурної комунікації та перекладу факультету іноземних мов Університету започатковано 2008 року, під керівництвом відомого мовознавця, доктора філологічних наук, професора А.Й. Паславської вона вже має чимало вагомих здобутків. Один із них – це білінгвальна антологія під заголовком “Es war einmal Galizien… = Була собі Галичина…”. У книзі йдеться про представлену в художній і публіцистичній літературі історію Галичини, коли вона входила до складу Австрії, а згодом Австро-Угорщини (з 1867 р.), тобто від 1772 до 1918 року. Крім автохтонного населення – українців, у ній проживали поляки, австрійці, цигани, вірмени, євреї, і міжетнічні відносини були вкрай складними й часто напруженими.  Кожен етнос, живучи в певній ізоляції,  творив свою культуру, мав свої традиції, своїх героїв, одначе було й щось спільне – адже всі проживали –  і “благоденствували” (Т. Шевченко) і  порівняно розкішно жили –  в одній державі. Таким чином, традиції різних етносів створювали одне умовне ціле, яке можна сприймати лише в наднаціональному, багатомовному контексті. Продовження →

У рамках Угоди між урядом України та урядом Республіки Польща про співробітництво у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей від 25 червня 1996 року в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка впродовж 9–11 грудня 2013 року відбувалося засідання груп експертів Міжурядової українсько-польської комісії: друге засідання групи експертів з питань бібліотек, третє засідання групи експертів з питань архівної спадщини, четверте засідання групи експертів з питань “Оссолінеум”. Згідно з наказом Міністерства культури України участь у роботі Комісії з питань бібліотек взяли: з українського боку – директор Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, професор Л. Дубровіна, начальник відділу контролю управління регіональних представників з питань охорони культурної спадщини та переміщення культурних цінностей Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України О. Юрченко-Микита, заступник директора з наукової роботи Інституту історії України національної академії наук України Г. Боряк, директор Наукової бібліотеки Університету В. Кметь; з польського боку в засіданні групи брали участь: директор Національної бібліотеки у м. Варшава Т. Маковскі, керівник відділу книгознавчої документації Національної бібліотеки у м. Варшава Т. Швацінскі, професор Національної бібліотеки у м. Варшава П. Бухвальд-Пельцова, головний спеціаліст Департаменту національної спадщини Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща Х. Марчик. Продовження →