Григорій Кочур сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманов, І. Франко, М. Рильський, М. Зеров, М. Лукаш та інші достойники Слова, вважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив себе повністю і подарував українській перекладній літературі “здоровий корм духовий” (уживаючи вислів І. Франка).
Линучи думками в минуле, благословляю той лютневий день 1968 року, коли вперше зустріла Григорія Кочура. Ця зустріч відбулася за добре відомою багатьом українським літераторам адресою – вул. Пушкінська 20, помешкання 32. – Це господа Ірини Стешенко.
З цього часу навічно я стала ученицею Григорія Порфировича. Виховував, навчав мене як громадянку, як дослідника, як педагога. Починав з азів. Читав кожну мою статтю, виправляв, роз’яснював, учив обмежувати суперлативи, позбуватися панегіричного тону, висловлюватися простіше й зрозуміліше, аргументувати кожну думку, застерігав від хвороби впливології, вимагав абсолютної точності в подачі фактажу. Надсилав чимало книжок. Обговорював методологію окремих досліджень. Писав довгі листи (ні, не на друкарській машинці – рукою), описував чимало подій минулого, приміром, як трапилося, що переклад фрагмента “Пірам і Тізба”, з “Метаморфоз“ Овідія, що його здійснив Іван Стешенко, опубліковано у “Вибраному“
М. Зерова 1966 року.
Григорій Кочур, його особистість, його праці завжди зі мною – і в науково-пошуковій роботі, і в навчально-методичній, і в щоденному побуті. Відхід Григорія Порфировича у вічність (15 грудня 1994 року) – один з найтрагічніших у моєму далеко не легкому житті. З особливим пієтизмом дивлюся на портрет Григорія Порфировича, слухаючи декламацію Його поезії. Коли маю якісь непереборні труднощі, клопоти й «клопотенята», також дивлюся на рідний портрет і прошу поради, як доречно розв’язати ту чи іншу заплутану справу, як найчесніше вчинити.
Як професор і завідувач кафедри, патроном якої є Григорій Кочур, як викладач і як вихователь, докладаю максимум зусиль, щоб у нашу вкрай складну епоху студенти були кочурівцями, щоб вберегти їх від згубних притранспортованих нам ідей де сакралізації Символів Нації – нібито необхідних культурним націям. Намагаюся, щоб у їхніх душах була повноцінна повага та любов до рідної мови, до достойників українського письменства, до найсяйливіших імен української та світової культури.
Григорій Кочур – один із найяскравіших талантів українського письменства, поет і мислитель, в основі діяльності якого лежить українство як феномен, зробив настільки, велегранний внесок до світової культури, що його доробок заcлужив на окрему галузь філологічних пошуків – кочурознавство. Цей термін поступово набуває прав наукового громадянства. Саме конференцію “Григорій Кочур і українське перекладне письменство“, що проходитиме в нашому Університеті 22–23 листопада, присвячено найважливішим проблемам кочурознавства. Які ж головні з цих проблем?
Перекладна спадщина Г. Кочура виконує й ще дуже довго виконуватиме завдання своєрідної академії для українського перекладацького мистецтва. Треба досліджувати перекладацькі засади, перекладацьку стратегію, компенсаторські механізми Г. Кочура, його індивідуальні творчі знахідки, лексичне й сєинтаксичне наповнення його перекладів, зіставляти з іншими майстрами, його попередниками, сучасниками й послідовниками.
Потрібно, щоб кочурознавство вийшло за межі України, щоб переклади досліджували іноземці, з чиїх рідних мов перекладав Григорій Порфирович, як, приміром, пошуки відомого англомовного перекладача української літератури Віри Річ щодо майстерності Г. Кочура – перекладача Шекспірового “Гамлета”. Можливо, тоді виникне змога в багатьох випадках встановити на основі яких оригіналів здійснено той чи інший переклад.
Теоретичні праці Г. Кочура стали вагомим набутком теорії та історії українського художнього перекладу. Тепер науковці мають повну можливість дослідити погляди Г. Кочура як теоретика й історика українського художнього перекладу в контексті його доби. Для утвердження історії українського перекладознавства, для дослідження еволюції перекладацької думки корисно вивчити теоретичний доробок Г. Кочура, зіставляючи із поглядами його попередників – І. Франка, О. Фінкеля, М. Зерова та сучасників і послідовників – М. Рильського, В. Коптілова, М. Москаленка, А. Содомори й ін. Статті Г. Кочура довго слугуватимуть зразками перекладознавчої критики, що належить до найвагоміших і найменш випрацюваних жанрів. Тепер, коли часто замість перекладів з’являються низькопробні трансляторії або таки «перекрадання», потреба в дієвій критиці – величезна.
Вимагає опрацювання тема “Григорій Кочур: творчість за ґратами” як
складова дослідження “Приречені мовчати – не мовчали (Історія українського художнього слова на каторзі)”. У цій галузі вже чималий доробок М. Стріхи. Художній переклад відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами у тюрмах і на засланнях. Праця на найвищому творчому регістрі – жити, ніби немає облоги (за Лесею Українкою).
Тема “Григорій Кочур як культуролог” – цікаве пошукове поле. Щодо мистецтвознавчих інтересів Г. Кочура, то тут є значні напрацювання в Ольги Петрової, однак його музичні зацікавлення ще зовсім не досліджено.
Потребують вивчення спогади про Григорія Кочура та його хоча б вибраний епістолярій. Мрією мрій було б опублікувати “Третє відлуння” як різномовну білінгву з відповідним коментарем. А також – білінгву Шекспірових “Гамлетів” – в оригіналі та в усіх українських перекладах від 1865. Це був би чудовий перекладознавчий посібник!
Як надзвичайна мовленнєва особистість Г. Кочур вимагає глибокого дослідження. Доречно опрацювати переклади й оригінальні твори Г. Кочура, передусім, із позицій його мовного світу та інтертекстуальності. ВІн був рідкісним знавцем тонкощів нашої мови. Аналізуючи чужі статті, виправляючи їх, він часто писав розгорнуті коментарі. Навіть на матеріалі епістолярію Г. Кочура можна укласти збірку “Нотатки мовознавця”, яка була б дуже доречною для усіх працівників пера. Не забуваймо, що Г. Кочур був обізнаний із працями та підручниками українських мовознавців 20-х – ранніх 30-х років: Всеволода Ганцова, Олени Курило, Сергія Смеречинського, Олекси Синявського. Говорячи про Добу Розстріляного Відродження, ми звичайно наголошуємо на письменниках і забуваємо про українських мовознавців, кодифікаторів української мови, установлювачів її норм. Вони також належать до убієнних дітей України.
Дуже цікава тема “Григорій Кочур і шістдесятники”, яку можна сформулювати й по-іншому: “Григорій Кочур як шістдесятник“ Щоб її повністю осмислити треба зібрати великий фактаж, і зі збором фактажу слід поспішати.
Настав час для написання монографії “Григорій Кочур як культуролог, перекладач і перекладознавець у контексті українського літературного процесу другої половини ХХ ст.” Адже Григорій Кочур належить до тих творців, які не тратять, не програють, як підійти до них ближче, а ще виростають на справді велетенську постать.
Роксолана Зорівчак,
учениця Григорія Кочура,
професор, завідувач кафедри
перекладознавства і контрастивної лінгвістики