Наближалося Різдво. Мої маленькі учні з дня на день збуджувались усе більше. Ледь переписавши завдання з дошки в зошити, вони нахилялися один до одного, водночас з усіх боків, у класі, і шепотіли один одному на вухо те, що сподівалися дістати від Санта Клауса; або ж те, що готувалися подарувати мені, – своїй учительці. Я все робила для того, щоб потамувати ті благородні пориви щодо мене, які найчастіше лягали на плечі батьків. Я дізнавалася, що переконати люблячу дитину відмовитися від свого задуму, можливо, складніше, аніж дорослу людину, наділену силою.
У той час як деякі діти аж бундючилися, інші, чиї батьки були дуже бідні, сумували через те, що не могли нічого мені подарувати. Хоч як повторювала їм, що їхня ввічливість до мене і старанність, з якою вони працюють, є найціннішими подарунками – я ніяк не могла їх потішити. І ще менше, аніж усіх інших, мені не вдавалося того року переконати мого малого Клера.
Ця дитина була для мене найлюбішим маленьким учнем. Він виконував найменшу роботу так, немов би від цього залежало його життя, або, радше, немов би заслужити мою похвалу було для нього самим життям.
У той час, як діти переписували у зошит зразок, записаний на дошці, я ходила взад-вперед між рядами, зупиняючись для того, щоб побачити, як працює кожен учень, і часто це виходило у них так погано, що я від того впадала в розпач – ніколи не надаватимуся для цієї роботи. Усе змінювалося, як тільки я схилялася над зошитом Клера – я з кожним днем щоразу більше захоплювалася гарним, дбайливим дрібним письмом чи просто навіть цифрами, розташованими у рівні рядки як музичний стан, щільними групами із чіткими проміжками між ними. Ця дитина могла б здійснити щось гарне навіть зі сторінками, заповненими звичайнісінькими паличками. Я щоразу йому це казала, це було сильніше від мене, це було щось таке, якби, вихваляючи його, я сама переконувалася у своїх учительських здібностях.
– Як ти гарно працюєш, Клере!
Тоді дитина, ще розпашіла від зроблених зусиль, уся напружена, заспокоювалася і дякувала мені такою ніжною усмішкою, що я майже із соромом зауважувала героїчне зусилля, до якого щодня вдавався цей хлопчик, аби заслужити від мене те добре слово; а я мусила вважати, щоб не переборщити із цим, боячись, що інші учні почнуть заздрити йому, а можливо, навіть і сповняться до нього злістю.
Справді, мені не вдавалося знайти в нього жодної вади. Він був щирий, прямий, розумний, а крім того, ще й спокійний, що є рідкістю в такої здібної дитини. Коли він закінчував своє завдання скоріше, аніж інші, замість того, щоб галасувати, виявляти неспокій, він розважливо залишався на своєму місці і так радісно дивився на мене, немовби це вже було для нього нагородою. А я сама часто шукала його поглядом з надією, певно, на якусь винагороду.
З початку року він ходив у тому самому вбранні із саржі блакитного кольору, який вилискував своєю зношеністю, хоча його тримали чистим і звичайно прасували з оцтованою водою для того, щоб зменшити вилискування тканини; на жаль, такий догляд за вбранням не допомагав; проте одного дня вбрання видалося мені новим.
Я зробила це зауваження Клерові, а він пояснив мені, що його мати, побачивши, що зворотний бік тканини ще добрий, ще в кінці тижня зайнялася тим, що перелицювала його.
Цей трохи темнуватий одяг був прикрашений білим викладеним коміром, який добре пасував до овального обличчя хлопчика з ніжним білявим волоссям. Через таку оздобу його товариші кепкували з нього, називаючи його слиньком, маминим синочком, а дитина з її делікатним вихованням, здається, не розуміла причини таких кепкувань. Трохи згодом, одного дня, я натрапила на малюнок гурту малих співаків у темному вбранні із білим м’яким коміром, і я уявила собі, що мати Клера могла також побачити цей малюнок і взяти його за зразок, як одягнути свою дитину. Я вирізала цей малюнок і причепила на фронтальній стіні класу. Відтоді Клер здавався мені не таким самотнім серед нас у своєму одязі, хоча у поведінці залишався таким самим сором’язливим .
Якось сталося так (мені прикро про це згадувати!), що я, втративши терпець, задарма штовхнула одного зі своїх учнів. Найбільш стурбованим був не той учень, а Клер; зовсім випадково глянувши на нього запитливим поглядом, я побачила його зболене обличчя. Таким чином, поволі ця дитина стала для мене своєрідним певним дороговказом. Коли його очі горіли інтересом, я могла зробити висновок про те, що моя розповідь добре скомпонована. Якщо ж його очі зволожувалися слізьми, це означало, що я знайшла необхідний тон, який схвилював учнів. А коли він голосно реготав веселим сміхом надщербленого дзвона, я могла запевнитися в тому, що мені вдалося відтворити комічну сцену.
А тепер, з наближенням Різдва, не вдавалося його розвеселити. Якщо він ще співав разом з іншими, бо так треба було робити, співав без натхнення, а його тихий сумний голос ледь чутно було в хорі. Він не усміхався більше при звуках дзень-дзелень!. Він і далі писав з не меншою старанністю у своєму зошиті, який мати обгорнула коричневим папером, щоб зошит залишався чистим; та коли я, як це бувало раніше, схилялася над ним, щоб сказати: “Це дуже гарно, Клере…”, його хвилювання від того, здавалося, посилювалося; врешті-решт я майже перестала хвалити його. Скінчилося тим, що я намагалася уникати його ніжного погляду.
За тиждень до Різдва діти не могли вже стримуватися. Вони дуже хотіли б вразити мене несподіванкою, та ще більше старалися повідомити мене, що вони її готують. Біля моїх ніг майже завжди крутився Маленький Луї, який день за днем переповідав мені свої успіхи у перемовинах з батьком, від якого сподівався одержати для мене бляшанку какао. “Із двофунтовою трохи проблема”, – уточнював він.
Маленький Луї був сином хитруватого польського єврея, який приїхав у наше місто відкрити одну із тих маленьких крамниць, в яких товари чи то через брак місця для їх виставлення, чи через неохайність постійно лежать розкидані долі, по куточках, або вряди-годи на брудних вітринах – шоколад поряд із милом і попкорнами. Мені не йшлося про шоколад з цього магазину, я намагалася зупинити Маленького Луї.
– Мій батько, – казав хлопець, – готовий уже дати однофунтову бляшанку. Але я не цього хочу. Я сказав йому, що для вчительки хочу двофунтову.
– Але вистачає одного фунта. І все! Не говори так голосно, Луї. Не всі діти мають батька, який може подарувати какао.
Та Луї по-своєму любив мене. Він починав знову, наморщивши носа, плаксивим голосом, так немов би весь свій вік займався ґендлярством:
– Я сказав батькові, якщо ти не даси мені двофунтової бляшанки, то можеш шукати собі когось іншого, хто згодиться приймати товар о четвертій годині ранку. Мені потрібні два фунти.
Один фунт, вважав він, то ніяка не вага.
А ще був Джонні, його батько влітку працював каналізаційним робітником у системі каналізації, а взимку був безробітний. Джонні вигукнув мені “по секрету”, що його мати якраз плете мені капці з різнокольорової бавовняної пряжі, яку їй вдалося роздобути. Та він мусив, так би мовити, постійно тримати її на оці, бо вона може все залишити лише у своїх задумах і піти розважатися.
– Моя мати ледарка, – довірився він мені, – ще вчора вона усе занедбала, пішла серед білого дня грати в карти.
– Так не говорять про свою матір, чуєш, Джонні!
– А якщо це правда! А якщо так каже батько! Моя мати – страшенна лінивиця! Та я ні на хвилину не залишу її у спокої, аж поки вона закінчить “твої” капці.
Нема чого з тим критися: мої учні з ангельськими поглядами ставали на Різдво малими чудовиськами, які безжально видушували все їм потрібне зі своїх батьків, щоб показатися щедрими до мене. Я вичитувала їх, казала, що негарно все звалити на своїх бідолашних батьків, які вже й так якомога силкуються, щоб забезпечити потреби своєї сім’ї… так негарно, Луї, … це недобре, Джонні… Однак нічого не змінювалося. Луї не переставав напосідати на свого батька, повідомляючи мені про все, що відбувається: “Він поступово схиляється до двох фунтів, але поки що не маємо остаточного рішення. Йому, бач, шкода дати те какао. А проте, воно майже нічого йому не коштує, якщо вважати, що він мені відпустить його за оптову ціну”.
А Джонні довелося признатися мені, що його мати десь загубила розпочатий капець, та краще, якби він знайшовся, бо інакше він дасть їй прочухана.
– Вона незграба, – сказав він мені.
– Слухай-но, Джонні!
– Батько так сказав.
Ще був мій любий малий Ніколай, який задля мене завзявся тиснути на свою матір. Ця сім’я жила на узліссі, на околиці міста, де вони легко знайшли матеріал для того, щоб спорудити собі досить зграбну хатинку, особливо приємну влітку, коли там були квіти і курочки, – поржавілу бляху, спинки ліжок і ще добрі дошки. Я знала цей куточок: у вересні, коли Ніколай ніжно полюбив мене і не міг заспокоїтися, поки якогось вечора після уроків повів мене туди, щоб я побачила, як у нього гарно. Його мати влітку вирощувала справжні квіти, а взимку виготовляла квіти із тонкої тканини або паперу й дешево продавала супермаркетам, а ті дорого їх перепродували. Із цієї ледь опалюваної хатини виходили такі делікатні підсніжники, що хотілося їх притулити до обличчя, як справжні живі квіти.
Анастасія, мати Ніколая, крапала інколи в серцевину квітки краплину парфумів.
– Хотів би дістати для тебе принаймні три квітки, – казав мені Ніколай. – Думаєш, цього досить?
– Надто багато, Ніколаю, якщо подумати про той час, який твоя мати витрачає на одну лишень квітку. І вона продає її не так дорого!
– Тоді лишень одну, – сумно відповідав він мені. – Принаймні одну. Але одна, це не так багато.
– Навпаки. Одна краще. Її добре видно, бачиш лише її.
– Ти так думаєш?
Та наступного дня він прийшов попередити мене, щоб я не надто сподівалася.
– Розумієш, навіть одна квіточка… не знаю певно, чи вона тобі дістанеться… Батько проти. Він пильнує за цим, як хижак. Як тільки з’являються готові квіти, він хапає їх і біжить продавати. Більше їх не бачиш. Учора так назавжди зникли гарні, яскраво-червоні герані. Якщо б я міг украсти щось для тебе, – запитував він мене, бажаючи зробити мені приємність, – що ти хотіла б, щоб я вкрав? Конвалії? Запашний горошок? Бузок? Моя матуся робить такий гарний бузок! Він найкраще продається. Але його треба найдовше робити.
– О, нічого, Ніколаю! Ти краєш мені серце, коли говориш, що хочеш украсти роботу своєї матері.
– Вона, мабуть, цього не запримітить, – відповідав Ніколай, сповнений ніжності до мене. – Трапляється, що я потайки хапаю ще тепле печиво, і вона з цього лише сміється.
Після таких розповідей і звірянь, які інколи відволікали мене від Різдва, важкого свята для люблячих істот, я поглядала на Клера. Зі свого місця він стежив за тими усіма галасливими розповідями, не намагався брати у цьому жодної участі, лишень очі, які дивилися на мене, сповнювалися болю, а далі опускалися долу, немов би чимось присоромлені.
Проте, думала я, він також, певно, тисне на свою матір. Я ніколи її не бачила. Бувало в мене таке, що я собі уявляла ту чи іншу матір за її дитиною. Так, скажімо, мені сподобалася мати Ніколая, як тільки він почав розповідати про неї. І безперечно, я вже відчувала прихильність і до матері Клера. Але мені видавалося дивним, що вона ніколи не показувалася у школі.
Наступні дні були страшенно холодні. Деякі учні пропускали уроки. Та лишень не Клер. Коли того ранку я трохи запізнилася, застала його вже на своєму місці – він уголос повторював урок читання цього дня.
Він перервав читання і підвівся, вітаючи мене, як я цього вимагала у дітей, коли хтось заходив до класу: а тому, що він прийшов передо мною, вважав належним дотримуватись щодо мене правил ввічливості. Ми привіталися. Далі він знову сів і продовжував читати:
Джек і Джил
Подерлися на схил…
Читав таким сумним голосом, що оце зараз я чую його голос, в якому звучав перший великий дитячий розпач благородного серця. Я все віддала б для того, щоб звільнити його від цього, однак тоді потрібно було б відмовитися від тієї симпатії, яку він до мене виявляв, а цього я найменше хотіла.
Того ранку, оскільки в класі було присутніх трохи більше половини учнів, я мала б досить часу, щоб ним зайнятися окремо, однак не наважилася цього робити і, можливо, навіть звертала на нього менше уваги, аніж звичайно.
Ми зробили невелику перерву, коли я побачила, як у заскленій частині дверей з’явилося ніжне обличчя зі спокійним поглядом. Я відчинила двері. Я опинилася перед жінкою у поношеному пальті, трохи відкритому на темну сукню, оздоблену таким білим комірцем, що враз мій погляд зупинився лише на цій незвичайній чистоті. Очі були тієї самої блакиті, яку я вже знала, хоча, можливо, блідіші, немовби вимиті життєвим досвідом. Я простягнула їй руки.
– Ви, безперечно, мати Клера!
Вона подякувала мені за те, що я її впізнала, тією самою ніжною усмішкою, якою усміхався її синок, коли був схвильований, а далі взялася вибачатися за те, що потурбувала мене під час уроків. Учора, пояснила вона, я випрала Клерові рукавички, вони не встигли за ніч висохнути. Сьогодні вранці через такий страшний холод намагалася переконати Клера не йти до школи, та не змогла нічого вдіяти – він пішов з голими руками. І ось та пані, в якої вона сьогодні прибирала помешкання, побачивши, яка вона заклопотана тими рукавичками, дозволила їй відлучитися на хвилину і віднести Клерові рукавички.
Вона подала мені рукавички, звернувши мою увагу на те, що вони ще трохи вогкі, але, якщо я покладу їх на радіатор, вони встигнуть до кінця уроків висохнути. Вона сказала мені, що буде надзвичайно вдячна, якщо я це допильную, може тепер спокійно піти – бо хоч і говорила Клерові про те, щоб запхав руки до кишені, він міг би про це забути , або ж захоче принести додому свій зошит, щоб показати його, ризикуючи обморозити собі руки, навіть не помітить цього… У такому віці над цим не задумуються….
Я відповіла їй, що за цим догляну і нехай вона не турбується.
Налаштувавшись уже йти, вона на якусь мить завагалася, а потім враз зважилася спитати мене, чи я задоволена її синочком, чи він слухняний і чемний, бо, як вона сказала, присвячує йому мало часу, мусить заробляти на життя для них обидвох – то тут, то там займається прибиранням і часто сповнюється страхом за те, що Клер може втратити охоту до навчання і не бути таким gentleman, яким би вона хотіла його бачити.
– Джентльменом! Таж він найкращий з усіх.
– Справді, так?
Здавалося, вона трохи позбулася втоми і неспокою, хоча у своїй скромності далеко не була впевнена в тому, що Клер настільки досконалий, як я це сказала. Однак їй хотілося б у це повірити, і вона прошепотіла:
– Якщо ви так кажете! Якщо це ви так кажете!
У неї, як виглядало, залишався на серці якийсь тягар, бо враз, на порозі, шукаючи підтримки моєї думки, вона швиденько зізналася мені:
– Інколи мені видається, що я недобре роблю. Я сама виховую Клера, його батько нас покинув.
Я взяла її за руки. Я обійняла цю жінку, яка була надзвичайно ніжна, виявляючи своє горе.
Коли я повернулася до стола, зрозуміла, що Клер бачив, як я обійняла його матір, і що він був тим схвильований; таким схвильованим почуваєшся тоді, коли бачиш, як люблять одне одного близькі для тебе люди. Він увесь променився, вперше відірвавшись од своєї роботи, думаючи про те, що сталося, з такою насолодою, нібито злизував мед із власних губ. Бачачи його щасливим, я й сама ставала щасливою. На жаль, так тривало недовго. Ця радість лише підігріла його хвилювання, коли він знов знайшов його на згинах своєї пам’яті. Тоді ще більше засмутився. Зробивши йому з чогось невеликий комплімент, я побачила, що він ладен розплакатися. Вистачило лише одного дружнього погляду з мого боку, щоб він розслабив губи.
Стало тепліше. Випав сніг. Так, як це належиться у різдвяний час; ніжний, рясний сніг, який усе вкрив своєю білизною і милує очі моїх маленьких учнів. Вони нічого так не любили, як іти до школи під тими легенькими сніжинками, які намагалися упіймати в польоті напіввідкритими вустами або ж простягненими до неба долонями. Вони приносили із собою приємний запах маленьких хутрових тваринок, які вертаються з холоду. Часом я знаходила на їхніх бровах або на рукаві пальта велику незайману сніжинку у формі зірки. Я обережно знімала це чудо, щоб показати його дитині, яка його принесла. Своєю радістю мої учні повертали мені радості мого дитинства. Закінчуючи цю гру, я намагалася зробити величною їхню власну гру для того, щоб вона також супроводжувала їх упродовж їхнього життя.
Надійшов переддень Різдва. Був останній день чверті. Я займалася розподілом подарунків – майже однакових для усіх: жменя цукерок, три-чотири волоські горіхи, “палець негра”* , яблуко або помаранча, і маленький металевий свисток або щось подібне на це.
Ми, вчительки молодших класів, із задоволенням збиралися на цілі чотири години, за кілька днів перед Різдвом, у класі однієї із нас, щоб позапаковувати подарунки. Таким чином, ми використовували цікаві вигадки котроїсь із нас, з року на рік спокійно запаковуючи кожен із наших скромних подарунків, які у ті важкі часи для дуже багатьох дітей були єдиним їхнім подарунком.
Для того, щоб роздача подарунків веселила моїх малих учнів, я вигадувала якусь гру. І на цей раз я теж почала розповідати:
Я зустріла незнайомого гостя. Він зараз прийде до нас. У нього за плечима великий мішок з дарунками для вас. Але цей гість не любить, щоб його бачили. Секрет – це його щастя, а таємниця – його приятелька. Отож ви гарно покладете руки на ваші парти, схилите свої обличчя і будете вдавати, що спите. Але вважайте: хитрувати не можна, очей не розплющувати. Гість це побачить і нічого вам не залишить.
Діти вступили у гру. Вони міцно позаплющували очі. (Якогось року, роздавши дарунки, я мусила будити одного зі своїх малих учнів, який справді заснув, поклавши голову на парту.) Я витягнула подарунки зі своєї великої шухляди. Я ходила з повними руками поміж рядами і біля кожної голівки із заплющеними очима клала подарунок.
А далі пішла до дверей, відчинила їх, і півголосом, немовби звертаючись до когось, хто відходить, мовила:
– Дуже дякую за те, що ви прийшли. Діти будуть задоволені. Дякую від їхнього імені. Щасливої дороги, друже. І до наступного року!
Я замкнула двері і вже вголос сповістила своїх учнів:
– Все! Він пішов. Дивіться, що приніс вам незнайомий гість.
Діти похапцем розривали паперові ріжки, які я складала, прикрашаючи їх цілими годинами. Вони вигукували “о-о”, “а-а” з таким самим умінням, як ми, вчителі, підтримуючи тон і настрій у цю пору року.
Я дивилася на Клера, який повільно розгортав свій пакет. Він мовчки розглядав, що там було всередині, а далі звів на мене свій дивний погляд, в якому властива його характерові вдячність ще більше підкреслювала смуток хлопчика із порожніми руками.
Бо само собою зрозуміло, що його товариші з самого ранку різноманітними способами майже усі мені презентували подарунок або принаймні щось на нього подібне: Маленький Луї подарував, не запаковуючи, однофунтову бляшанку какао, пробурмотівши: “Я все-таки поквитаюся з батьком. Я казав йому, що хочу подарувати цій учительці двофунтову бляшанку, адже ж казав йому таке…”; Джонні подарував пантофлі, які, видається, були сплетені на одну ногу, до того ж були такі малі, що я подумала, чи вони не є радше “для мене”, аніж “для тебе”; Осип подарував образок Матері Божої Безнастанної Помочі, який витягнув зім’ятим із кишені і тепер старався вирівняти його рукою, пояснюючи мені, що це всесильна Богородиця, яка дає все те, що у неї просять, і що не треба дивитися, що воно таке старе, старе, старе. Якщо даєш людям те, що вони бажали б одержати… А я заспокоювала Осипа, кажучи, що справді нічого нема в тому страшного, що річ стара чи навіть непоправно зім’ята, якщо вона має силу допомагати у цьому земному світі; і врешті Таскона, який перш ніж дістати від мене яблуко, подарував мені своє, перед тим тишком-нишком ледь надкусивши його, якщо так можна сказати.
Завершенням того дня все-таки була поява такого собі велетня з жовтими вусами, у заячій шапці та високих чоботях, який ніс під пахвою недбало перев’язаний пакет, з якого витягнув три троянди на довгих стеблах з маленькими лискучими листочками – він впхав їх мені в руки і відразу ж позадкував, дивлячись на мене, вклоняючись мені при кожному кроці і повторюючи: “Це прислала Анастасія… Це прислала Анастасія… Нехай дитятко Ісус візьме вас під свою святу опіку”.
Я знайшла для них вузеньку вазу, вони стояли там трьома тонкими зеленими стеблами посеред мого стола, під сонячним промінням і так були схожі на своїх живих сестер, що дві мої приятельки, забігши до мене перекинутися словом, вигукнули:
– Тобі подарували троянди! Які чудові!
А мені вдалося перехопити на обличчі Ніколая, коли прийшов його батько, таке хвилювання, що гадалося – дитина зараз лусне із радості.
Тепер він почувався на сьомому небі, нічого іншого не робив, а лишень споглядав три троянди. Вийшов зі своєї задуми лише для того, щоб перемістити вазу на моєму столі – треба, щоб троянди були ще під сонцем.
А далі настав час розлучитися на різдвяні вакації. Одягнувшись, діти спокійно стояли парами під стіною, готові уже йти, – кожен тримав під пахвою свій подарунок. Через вікно було видно, як кружляв сніг, він не переставав падати уже другий день. Наближалася хуртовина. Як звичайно, перш ніж відпустити своїх малюків у погану погоду, та й взагалі, як часто це робила взимку, я пройшлася класом, аби переконатися, що пальта добре застібнуті під шиєю, шалики на місці; часто в останню хвилину треба було розшукувати загублені рукавички. Я ішла від одного учня до другого, підтягаючи шалики, відстібаючи нерівно застебнене пальто, застібаючи його ще раз, повторюючи то тут то там: “Стривай, тут бракує ґудзика, попроси маму, щоб якнайшвидше його пришила …”. Я користалася з цього, висловлюючи кожній дитині свої побажання, дякуючи їй за подарунок. “Дякую, Маленький Луї, я залюбки буду смакувати твоє какао. Двофунтова бляшанка, певно, була б для мене завеликою… Дякую тобі і твоєму татові… Дякую і тобі, Осипе, за Богоматір, яка все дає, вона дуже стане мені у пригоді… Дякую, Тоні, за твоє гарне кругленьке яблучко… Тобі, Ніколаю, дякую за троянди. Думаю, що я не залишу їх тут самих сумувати у школі під час вакацій, я віднесу їх додому”. З радості Ніколай схопив мене за руку, обнімаючи її, спитав:
– Ти задоволена, справді? Дуже задоволена?
– Неймовірно, Ніколаю.
Я дійшла до Клера. На його віях тремтіли сльози. Я перев’язала йому голубий бавовняний шалик. Переконалася, що його рукавички на місці, вони висіли на кінцях в’язаного шнура – він був закладений на шиї і спускався всередину кожного рукава. Я примусила його надягнути рукавички скоріше і запримітила, що вони стали тоншими від ужитку, не тримали уже так добре тепла. Він тремтів, поки я оглядала його. Я взяла його за плечі.
– Чи ти не хочеш, – запитала я, – зробити мені найкращий подарунок у світі?
Ще не розуміючи, чого я очікую від нього, Клер, як завжди готовий швидко погодитися на моє найменше бажання, – згідливо кивнув головою.
– Гаразд! Він полягатиме в тому, що цей хлопчик подарує мені щасливу усмішку.
Дитина поглянула на мене з глибини свого жалю, і хоча сльози не переставали йому котитися з очей, на його вустах розквітла ніжна приємна усмішка.
Що за снігова буря прийшла до нас того різдвяного дня! Справжня віхола! Все навкруги сповнювалося жалісним стогоном, давнім жалем за справжніми зимами, чи радше, гірким кепкуванням: “А на що ви сподівалися? Так буде тепер і завжди! Споконвічно! Споконвічно!…”
Сніг не був більше тими сніжинками легких і витончених форм, які мені вдавалося ловити у їхній життєдайній ефемерній красі на віях моїх дітей; тепер це був невгамовний сніговий бурун, якому вітер не дозволяв ні на хвилину опуститися на землю.
У цій віхолі, хоч як це дивно, нічого більше знайомого не залишалося для нас, окрім телефонних стовпів, які вряди-годи виступали над снігом; виглядали високими мандрівниками, які, незважаючи на шквалистий вітер, не збивалися із шляху.
Ми жили утрьох – моя мати, сестра і я. Смерть забрала нам багатьох родичів, а саме життя порозкидало їх по різних усюдах.
Декілька разів мати підходила до вікна, дивилася надвір, скрушно промовляючи:
– У таку погоду ніхто до нас не завітає!
– На кого ти чекаєш?
Вона кинула на мене задумливий погляд, нічого не пояснила. А я подумала, що може чекати від Різдва стара мати, яка втратила майже все з того, що колись ласкаво дало їй життя.
А взагалі – на що ми всі чекаємо, постійно розчаровані, постійно готові все почати знову? Гостя-незнайомця?
Несамохіть я теж стала дивитися надвір, скрушно нарікаючи:
– При такій негоді добрий господар навіть пса з хати не випустить.
Несподівано крізь пронизливе завивання вітру нам здалося, що ми почули глухе дзеленчання нашого дзвіночка на дверях.
– Це, певно, вітер так шмагає, – мовила мати, – а може, скрипнув обірваний дріт. Піди все-таки поглянь!
Я відчинила двері. Справді, на порозі хтось стояв. То була маленька істота, біла від снігу, закутана в таку кількість бавовняних одежин, аби не змерзнути в таку погоду, що від цього вона вже не була схожа на людину. Я опустила шалик, який затуляв обличчя. Виступили ті ж блакитні очі Клера. Очі, з яких аж вистрибувала радість. Під пахвою він притискав маленький згорток.
– Заходь, швиденько. Ти, певно, замерз. Як мати могла тобі дозволити вийти в таку негоду? Скидай одяг!
А він простягнув мені маленький згорток, промовляючи:
– Веселого Різдва… це від мами і від мене…
Я допомогла йому скинути із себе масу курток і шаликів. Зрештою, переді мною постав знайомий мені чоловічок у його, здавалося, зовсім новому блакитному костюмі із білим свіжовипраним і накрохмаленим комірцем. Він сів посеред нашого великого тапчана. Ніколи ще я не бачила, щоб так світилися його очі. Я запропонувала йому торт. Ні? Тоді молоко? Також ні. Як звичайно, сповнений щастя, він чекав, коли-то я нарешті розгорну той згорток, який я досі тримала на колінах.
У ту мить з’явилася мама і, побачивши в нас дитину, стала на порозі як укопана. Хіба ж він не приніс того дня, у цю годину, трохи дитинства її дітей, які зістарилися, похворіли або ж відійшли у вічність?
Клер підвівся на ноги і побажав їй:
– Merry Christmas, Mrs. Mother teacher!*
Я розв’язала пакунок, загорнений у вже використаний папір, – нові складки не зовсім збігались із давнішими складками. Я витягнула із пуделка делікатний лляний носовичок, до якого була ще причеплена маленька зелена етикетка, що свідчила про прибуття носовичка з Ірландії. Він був абсолютно чистий, однак не був зовсім новий. Він мав цю майже непомітну, ледь сумовиту барву блідої слонової кості, якої врешті-решт набирає біла білизна, складена навіть із найбільшою ретельністю. Де упродовж років він чекав свого дивного призначення? Я уявила собі, що одна із тих пань, в яких працювала мати Клера, могла перед Різдвом пригадати собі про цей давно забутий носовичок у якійсь шухляді, і сказала собі: “Стривай, матиму що дати тій бідній жінці!”
Мама вигукнула:
– А ти так хотіла мати полотняний ірландський носовичок!
Я притулила його до лиця, сказала Клерові:
– Він ніжний, як пушинка.
Щастя дитини, хоча і мовчазливе, підказало думку про пронизливий звук ріжка. Тепер він був готовий їсти. Мама принесла йому такий великий кусень торта, що я аж зробила їй докір: “Ти хочеш, щоб він захворів”. А вона мені у відповідь: “У його віці та ще й при такій дорозі, яку має зробити серед розбуялого вітру….”
Усівшись посеред тапчана, Клер їв акуратно виделкою, розговорився. Розповів про гарне Різдво, яке проводять разом із мамою – вони обидвоє дістали подарунки від дуже милої пані, в якої з певного часу працює його мати. У цю хвилину їхня вечеря повільно вариться в печі. Але виглядало так, що йому не хотілося нас покидати. А ми слухали його так, немовби той схвильований неймовірною радістю та збудженням голосок мав звучати вічно. Я мусила нагадати йому, що його мати буде дуже непокоїтися, коли він баритиметься. А він врешті погодився з тим, що вона радила йому не затримуватися.
Я допомогла йому знов одягнутися. Я зауважила, що сьогодні він має дві пари рукавиць, одягнених одна на одну – давніші, які я впізнала, і зовсім нові з незвичним узором яскравих кольорів. У таких рукавицях Клерові руки виглядали більші, аніж звичайно. Він витягнув руки перед моїми очима, щоб я помилувалася новими рукавичками, які були одягнені зверху.
– Це подарунок моєї матері. Вона закінчила їх для мене цієї ночі. Таку модель складно плести через пряжу різних кольорів – їх використовуєш одночасно і треба слідкувати, щоб не переплутати.
– Справді, але нема нічого кращого від них. Той подарунок, який ти мені приніс, ще кращий. Ти добре зробив, що приніс мені його потайки від інших дітей. Вони могли б позаздрити.
Клер проникливо глянув на мене, бажаючи переконатися в тому, що я не говорю це лише для того, щоб зробити йому приємність; сповнений радості у своєму бажанні мені вірити, він, здалось, несподівано дістав крила.
Я відчинила йому двері.
– Будь уважний, не заблудися. Іди за стовпами.
Я почула, як він засміявся і весело покепкував, закутаний шаликом під самий ніс:
– Мама теж і всі люди нині мені казали: “Іди за стовпами…”
Він пірнув у віхолу, як козенятко, що стрибає через розбуялу сніговію. Піднявши над головою руку, виписував нею дружні знаки; мені здалося, що я чую, як він підспівує: “До побачення… до побачення”.
– Так, до побачення, малий Клере! До побачення, до наступного Різдва! До побачення до усіх наступних різдвяних свят!
Ґабріель Руа
Руа Ґабріель (Roy Gabrielle) (1909 – 1983) – авторка понад десяти романів, одна з найпомітніших постатей канадської франкомовної літератури XX ст.
Усі без винятку твори Ґ. Руа, видані спочатку у Монреалі, відразу ж були перекладені англійською мовою, а деякі ще й німецькою та італійською, вони неодмінно з’являлися в паризьких видавництвах. Письменниці належить низка творів для дітей: казки «Моя корівонька Горбунка», «Куцехвістка»; збірки оповідань «Діти мого життя» (1977) та «Крихке проміння землі» (1978). За окремі твори письменницю нагородили медаллю канадсько-французької Академії, премією генерал-губернатора Канади (1955, 1977), молодіжною літературною премією мистецької ради Канади 1979 р. Жоден франко-канадський роман не зазнав виняткового успіху першої книжки Ґ. Руа «Випадкове щастя», яка 1948 р. одержала престижну премію французької метрополії – премію Феміна. Письменниця стала першою жінкою, яку прийняли до секції французької літератури Королівського товариства Канади.
Українські мотиви у творчості Ґабріель Руа – есеї 1942-1970 років, зібрані у виданні «Крихке проміння землі» (Монреаль, 1978), повість «Острів Маленького Кулика» (1950), оповідання «Жайворонок» із книжки «Діти мого життя» (1977). Оповідання «Різдвяна дитина» та «Жайворонок» переладені за виданням: Gabrielle Roy. L’Enfant de Noлl. L’Alouette. – in “Ces enfants de ma vie”. Montréal, Stanké, 1977.