Кафедру міжкультурної комунікації та перекладу факультету іноземних мов Університету започатковано 2008 року, під керівництвом відомого мовознавця, доктора філологічних наук, професора А.Й. Паславської вона вже має чимало вагомих здобутків. Один із них – це білінгвальна антологія під заголовком “Es war einmal Galizien… = Була собі Галичина…”. У книзі йдеться про представлену в художній і публіцистичній літературі історію Галичини, коли вона входила до складу Австрії, а згодом Австро-Угорщини (з 1867 р.), тобто від 1772 до 1918 року. Крім автохтонного населення – українців, у ній проживали поляки, австрійці, цигани, вірмени, євреї, і міжетнічні відносини були вкрай складними й часто напруженими. Кожен етнос, живучи в певній ізоляції, творив свою культуру, мав свої традиції, своїх героїв, одначе було й щось спільне – адже всі проживали – і “благоденствували” (Т. Шевченко) і порівняно розкішно жили – в одній державі. Таким чином, традиції різних етносів створювали одне умовне ціле, яке можна сприймати лише в наднаціональному, багатомовному контексті.
Упорядники підібрали твори й відомих німецькомовних авторів, і майже невідомих, а також польських та українських письменників, які описували ту епоху. Усі художні та публіцистичні тексти розміщено в розділах: Край і люди; Звичаї і традиції; Церква й релігія; Суспільство й політика; Війна і мир; Малі і великі герої (остання назва, мабуть, не дуже вдала, бо, логічно, герої не бувають малими або великими).
Багату інформацією передмову до антології написав професор Віденського університету А. Вольдан. Оскільки чимало авторів майже невідомі або ж несправедливо забуті, то при перевиданні антології доречні були б розгорнуті ґрунтовні коментарі про окремих авторів і перекладачів, про їхні твори. Без сумніву, читачам було б цікаво довідатися, що К.Е. Францоз у дитинстві проживав у містечку Чортків на Тернопіллі, який вплив на формування його поетичного обдарування мала няня – українська селянка Марина, зустрічі з кобзарями та лірниками. Дуже цікава, так би мовити, україніка С. Вінценза, який народився в селі Слобода на Коломийщині, а після закінчення Віденського університету тривалий час проживав у селі Криворівня на Гуцульщині, де й познайомився з І. Франком, і 1936 року в рідному селі Слобода на власні кошти поставив пам’ятник нашому Поетові. Знання таких і подібних фактів виховує справжнє святе почуття поваги та любові між народами. І знову звучать слова Патрона Університету:
І чи перечить ся любов
Тій другій а святій любові
До всіх, що ллють свій піт і кров,
До всіх, кого гнетуть окови?
Ні, хто не любить всіх братів,
Як сонце боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно! [5].
Солідна заслуга рецензованої антології в тому, що в неї включено твори єврейських авторів, які писали німецькою мовою і донедавна (так склалося історично) були зовсім невідомими українському читачеві. Це патріотичний нарис “Давній Львів” Натана Самуелі, його ж сатиричне оповідання “Аби лиш не єврейське“. Написане з їдким сарказмом, це оповідання, попри єврейські реалії, може бути прекрасним виховним твором для всіх, хто цурається своєї нації, своїх традицій і мови, для, за вдалим висловом І. Франка, “людей з душею жебрацькою” [4, c. 156]. Цікаво читати уривки зі “Спогадів про Галичину“ Зальці Ляндманн, що відображають її ментальність, її розуміння історичних процесів. Для неї Галичина – це тільки “австрійський коронний край… … східна частина якого відійшла до Росії” [c. 27, – подаючи цитати з рецензованої книжки, зазначаю лише сторінку]. На її гадку, “у Львові і сьогодні розмовляють українською, але живуть тут уже інші українці, не ті, що раніше: вони родом з тих областей, які ще до Другої світової війни належали до Радянського Союзу“ [с. 43]. І так хочеться подискутувати з авторкою і пояснити їй поняття соборності народу українського, і тяглість поколінь, і відмінність між ними. До речі, перекладачі О. Мольдерф та Ю. Прохасько не зовсім точно переклали оригінал, у якому стверджено: “Man spricht heute in Lemberg zwar nur (виділення моє. – Р. З.) noch ukrainisch“ [с. 42 ].
Великою симпатією до українців відзначаються етнографічний нарис Александра фон Гуттри “Русини“ та оповідання “Наука Фоки“ – уривок з першої частини “Правда старого часу“ книги С. Вінценза про історію, побут і звичаї гуцулів.
Щемливо-боляче читати німецькомовний нарис М. Полляка (та його український переклад) “Торгівля “ніжним м’ясцем “ про торгівлю дівчатами
в Галичині наприкінці XIX – на початку XX ст. Автор стверджує, що в той час щорічно вивозили з Галичини близько 10 тисяч дівчат [с. 285]. Повчально буде зіставити цей нарис із повістю І. Франка “Для домашнього огнища“.
В антології читач знайде також твори відомих авторів – К. Е. Францоза, Л. Захер-Мазоха. До речі, австрійський письменник К.Е. Францоз тісно пов’язаний з нашим Університетом. Ще 1975 р. на засіданні Вченої ради факультету іноземних мов Маркіян Нагірний, аспірант незабутнього професора О. В. Чичеріна, блискуче захистив першу в Радянському Союзі (тоді це важило дуже багато!) кандидатську дисертацію про творчість Карла Еміля Францоза в контексті німецькоукраїнських літературних зв’язків [3]. Тоді у Львівському університеті ще захищали кандидатські дисертації зі світової літератури. Тепер же це звучить фантастичною мрією.
На титульній сторінці дисертації було написано: “Диссертация выполнена на украинском языке“. До речі, це була одна з останніх дисертацій, яку можна було надіслати до Вищої атестаційної комісії в Москву неросійською мовою. У № 2 “Бюллетеня Высшей Аттестационной Комиссии при Совете Министров СССР” за 1976 р. було опубліковано схвалене Радою Міністрів СРСР 29 грудня 1975 р. “Положение о порядке присуждения ученых степеней и присвоения ученых званий” (подаю текст мовою оригіналу не тому, що не вірю в силу повноцінного перекладу – адже Валуєвське “не было, нет и быть не может” також передаємо мовою оригіналу). Здавалося б, у цьому документі немає нічого особливого, якби не пункт 83 розділу “О прохождении в ВАК СССР дел по присуждению ученых степеней”:
83. Защита диссертации при согласии членов совета и оппонентов может проводиться на родном языке соискателя. Все документы по присуждению ученых степеней: диссертации, авторефераты, документы личного дела, стенограммы заседаний советов и т. п. представляются в ВАК СССР на русском языке.
Если основные положения диссертации опубликованы на других языках народов СССР или иностранных языках, к диссертации в виде приложений должны быть приобщены соответствующие переводы на русский язык, удостоверенные советом, в котором проводилась защита [1, с. 17]. Прошу звернути увагу: йдеться про переклад не лише тексту дисертації, а й усіх публікацій дисертанта! У статтях про лінгвоцид в Україні рідко зустрічаються згадки про цитований вище документ, а насправді його руйнівна сила була катастрофічною, зокрема для наукового мовлення в сфері гуманітарних наук.
Дуже вдало підібрано публіцистичну статтю І. Франка “Неможливе в краю неможливостей“, у якій письменник різко критикує поширену в Австро-Угорщині практику непрозорих, нечесних виборів. Тема – вельми актуальна для нас і сьогодні. Жаль, що дотепер не перекладено повністю німецькою мовою блискучого зразка малої прози І. Франка – “До світла! (Оповідання арештанта)”, в якому автор надзвичайно зворушливо змалював трагічну долю талановитого єврейського юнака Йоська Штерна. Адже дотепер трапляються дезорієнтовані (радше злобні) люди, які абсолютно безпідставно звинувачують І. Франка в антисемітизмі, чим глибоко ображають не лише Поета, а й увесь український народ, Учителем і Вихователем якого був і залишається І. Франко. У його архіві зберігається уривок автоперекладу цього оповідання (19 сторінок – I, II і початок III розділу – твір цей загалом має п’ять розділів) під заголовком “Zum Licht! Erzählung eines Arrestanten” [2, с. 470-471]. Уперше цей переклад було опубліковано у Берліні 1963 року [7].
З українських авторів знаходимо в антології оповідання Б. Лепкого “Не виходимо з хати“ (хвилюючий зразок поезії найвищого ґатунку в прозі), О. Маковея “Вічна пам’ять“, “Границя“, В. Стефаника “Діточа пригода“. Лейтмотив оповідань О. Маковея – у фразі “Солодко і славно за вітчину вмирати, але треба її мати…” [с. 351], що в німецькому перекладі А. Паславської та Т. Фогеля звучить адекватно, зі збереженням експресивної інверсії: “Süß und ruhmreich ist es für die Heimat zu sterben, blos sollte man eine besitzen” [с. 350]. Жах війни у сприйнятті діток прекрасно показує Стефаникове оповідання.
Зокрема доречно зупинитися на характеристиці перекладів. Усі вони – високопрофесійні, українська й німецька мови в них звучать природно, влучно, естетично. Слід враховувати, що довелося перекладати дуже різноманітні тексти – це і сповнене діалектизмів Стефаникове мовлення, і різножанрові німецькі тексти з єврейськими реаліями, з численними жаргонізмами й оказіоналізмами. Рецензована антологія – доказ дуже високого професійного рівня навчання фахових дисциплін на кафедрі міжкультурної комунікації та перекладу. Адже частину перекладів виконувало всі дванадцять перших випускників кафедри. Правда, поряд з їхніми іменами знаходимо в антології імена еліти українського перекладу – Н. Іваничук, П. Рихла, В. Кам’янця, А. Паславської, Юрія Прохаська, Тараса Прохаська. Очевидно, втрати в перекладі неминучі, часто зумовлені розбіжностями між мовами та ментальністю їхніх носіїв. Так, для традиційного українського села був характерний не лише певний побут, але й своєрідна говірка, що відображала ментальність народу. Жахи воєн, голодівок, а тепер – глобалізація нищать унікальність нашого села. Раніше, за Стефаникових часів, мовленню селян була властива форма пошанної множини, яку німецькою мовою відтворити неможливо. Так, Стефаникове речення, вкладене в уста старшого хлопчика Василька про матір “Вже не говорять, вже таки вмерли“ [с. 357] повністю рівноцінне німецькому “Die Mutter spricht nicht mehr, sie ist doch gestorben” [с. 356], але насправді різниця між ними – велика, бо належать народам із різною ментальністю. У гумористичному оповіданні “Аби лиш не єврейське”, захоплюючись головним героєм – Альфонсом Епштайном, один з найвпливовіших міських авторитетів вигукує: “Sapperlot, das wäre aber ein prächtiger Husarenlieutenant!” [с. 164]. Починається це речення дуже складним полісемантичним словом Sapperlot. Перекладачі А. Паславська та О. Вендзилович знайшли адекватний український відповідник-фразеологізм хай йому грець – “З нього був би чудовий лейтенант гусарів, хай йому грець!“ [с. 165].
Інколи розходження між оригіналом і перекладом зумовлено певним недоглядом перекладача. Як ось, в оригіналі маємо: “Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота” [с. 357], а в перекладі – “Ich würde dich am liebsten schlagen, aber du bist ja jetzt eine Waise“ [с. 356]. Загалом, тексти вичитано досконало, у них відсутні друкарські огріхи.
Великою привабою книжки є дуже вдалі ілюстрації, які надав Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Щось хвилююче, зворушливе відзивається-хлипає у серці, коли оглядаєш види давнього Львова та його давніх мешканців. Жаль, що під світлинами немає підписів.
Ще одне зауваження стосується порядку розміщення оригіналів і перекладів у білінгвальних виданнях. Завжди спершу подають оригінал, а тоді – переклад. У рецензованому виданні цей порядок порушено: спершу подано переклади творів українських авторів, а тоді вже оригінали.
Попри ці дрібні зауваження, загальне враження від антології – дуже позитивне. Її можна найкраще оцінити, процитувавши слова І. Франка з передмови до його збірки “Поеми”, що вийшла друком 1899 р.: “Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями” [6, с. 7].
1. Бюллетень Высшей Аттестационной Комиссии при Совете Министров СССР. – 1976. – №. 2; 2. Вишневський Н. О. Коментарі // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 18. – С. 467- 482; 3. Нагирный М. С. Творчество Карла Эмиля Францоза в контексте немецко-украинских литературных связей / Маркиян Степанович Нагирный / Автореф. дис. … канд. филол. наук 10.01.05 – Литература стран Западной Европы, Америки и Австралии. – Львов, 1975. – 20 с.; 4. Франко І. Антошкові П. (Азъ покой) // І. Франко Зібрання творів у п’ятдесяти т. – К.: Наук. думка, 1976. – Т.5. – C. 6–7; 5. Франко І. Моя любов // І. Франко // Зібрання творів у п’ятдесяти т. – К.: Наук. думка, 1976. – Т.1. – C. 83. 6. Франко І. Передмова до збірки “ Поеми “ // Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти т. – К.: Наук. думка, 1976. – С. 7–8; 7. Franko I. Zum Licht! Erzählung eines Arrestanten // I. Franko. Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. – Berlin: Akademie Verlag, 1963. – S. 267–273.