Надворі була «суспільна відлига», як пізніше назвали період 1956-1961 рр. Після XX з’їзду КПРС і закритої доповіді першого секретаря ЦК Микити Хрущова про культ особи Сталіна стало легше дихати. З’явилася деяка свобода думки. Були реабілітовані (хоч і не всі) раніше репресовані, особливо літератори і вчені. На реабілітацію фундатора української географії академіка Степана Рудницького треба було ще чекати до 1966 р., а його праці зберігалися у спецсховищах аж до 1991 р.
Та вже десь на початку 60-х років повіяло холодом, а після усунення Хрущова з усіх його посад 1964 р. й зовсім ударив мороз. Частими стали відрахування з університету, арешти.
Саме у переддень цієї «історичної» події Євгена Лазаренка вольовим рішенням найвищих компартійних органів УРСР було знято з посади керівника університету. Виконували це тихою сапою, хоч компромат на нього готували давно. І робили це українофоби, яких не бракувало тоді у Львові та й у самому університеті.
Відкритим і замаскованим недругам було за що не любити Ректора. На їхній погляд, геолог за професією, він мав би цікавитися лише проблемами природничих, а не суспільних, гуманітарних наук. Що у сфері геології, зокрема мінералогії, академік Є. Лазаренко був фахівцем найвищої проби, не викликало ні в кого сумнівів. Дивувало (а українофобів ще й насторожувало!) інше: як це така людина (та ще й виходець з Північно-Східної України) цікавилася, так глибоко знала і тонко розуміла українську літературу та історію. До того ж, Ректор усіляко сприяв розвитку гуманітарних наук в університеті, виділяв кошти на видання творів репресованих чи забутих письменників і вчених, стимулював громадські заходи з відзначення їхніх ювілеїв тощо. Просто приятелював із гуманітарною національно свідомою інтелігенцією. Надавав перевагу при зачисленні на роботу вихідцям із Західної України…
Наш факультет і моя рідна кафедра були розміщені тоді у головному корпусі університету, займаючи мало не весь перший і другий поверхи його лівого крила, а ректорат – там, де й сьогодні. Так що зустріти Ректора не було проблемою. Тодішній «етикет» дозволяв не лише його зупинити, а й висловити своє побажання чи прохання, пройти до його кабінету. Може, тому у приймальній Ректора не було черг, не було попереднього запису.
На початку 60-х років за кількістю студентів і викладачів університет був у два-три рази меншим, ніж тепер. Якщо, наприклад, під кінець 50-х років на географічний факультет приймали 50 осіб, то нині – не менше 150! Тому, зрозуміло, стосунки між керівниками і підлеглими були простіші.
Ректор був душею й організатором багатьох культурно-просвітніх заходів як у самому університеті, так і в місті.
Згадую кілька епізодів з життя академіка Євгена Лазаренка, свідком і учасником яких я був. Зокрема, два спогади з 1962 р. Перший – відкриття (тоді про освячення не могло бути й мови!) пам’ятника-погруддя галицькому будителю Маркіянові Шашкевичу у Підлиссі, де поет народився. Другий – святкування 50-річчя самого Євгена Костянтиновича.
Околиці села Підлисся я добре знав з 1957-1959 рр. А тепер золота осінь 1962-го. Їдемо у рідне Шашкевичеве село Підлисся Золочівського району, яке розляглося біля підніжжя Лисої гори («лисої»», бо з-під поритого ерозійними рівчаками схилу світяться крейдові породи білого мергелю). Про цю гору М. Шашкевич колись писав:
«Підлисецька горо біла,
Як тебе не бачу,
Так ми сумно, так ми тужно,
Що мало не плачу» (цитую з пам’яті).
Біля криниці Шашкевича, що на батьківському подвір’ї, де «дуб воду тягне», встановили кам’яне погруддя поета, вирізьблене скульптором Дмитром Крвавичем. Кілька років пізніше скульптуру відлили з бронзи.
Світило вересневе сонце. На подвір’ї садиби М. Шашкевича довжелезна імпровізована трибуна. Високо над головами присутніх лозунг із відомого вірша М. Шашкевича:
«Дайте руки, милі други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум, охота най засяде».
На трибуні представники культури – обласний керівник Вітошинський (імені не пам’ятаю), львівські скульптори Дмитро Крвавич, Яків Чайка, письменники Петро Козланюк, Юрій Мельничук, поети, композитори (Анатолій Кос-Анатольський), учені. Серед них і наш Ректор.
Євген Костянтинович мав безпосередній стосунок до цього дійства. Ще рік перед тим, до 150-річчя від народження М. Шашкевича, у Львівському університеті імені Івана Франка за підтримки Ректора опубліковано поезії М. Шашкевича і ноти пісень на слова поета.
Особливо свіжо тоді звучала мелодія о. Віктора Матюка «Цвітка дрібная…», її полюбляла виконувати дружина мого колеги проф. Степана Трохимчука – заслужена артистка України Марія Галій.
А тепер тут, у Підлиссі, зібралася святкова громада односельчан поета, сусідніх сіл і містечок – Йосипівки, Білого Каменя, Гавареччини, Олеська, Золочева, Буська, гості зі Львова, зокрема з університету. Випускник географічного факультету, пізніше заступник голови обласного Товариства охорони пам’яток історії та культури Ігор Кудин подарував Ректору чи не перше видання «Русалки Дністрової»». Молодь смакувала студеною водою із Шашкевичевої криниці. Ми зі Степаном Трохимчуком фільмували перебіг подій (мали тоді портативну кінокамеру, що належала Львівському відділенню Географічного товариства).
Після відслонення погруддя був великий святковий концерт самодіяльності університету. Я зробив декілька зарисовок. На одній з них імпровізована дощана сцена. Пісні Шашкевича виконував студент університету (тепер заслужений артист України, актор театру імені Марії Заньковецької) Юрій Брилинський. Йому акомпанував на акордеоні випускник філологічного факультету університету (нині викладач Музичної академії імені Миколи Лисенка) Олександр (тоді Сашко) Зелінський.
На іншому рисунку – біля криниці походжають два тодішні світила української культури – письменник Володимир Гжицький (кілька років тому він повернувся з далекого заслання; ми зачитувалися його повістями «Чорне озеро» та «Ніч і день») і композитор Анатолій Кос-Анатольський. Пісні і романси композитора, обробки народних пісень були популярними серед молоді. Серед них: «Я любив троянди дарувати», «На трамвайній зупинці», «Гуцульський вальс», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» та багато інших.
Інший епізод: п’ятдесятиріччя Євгена Костянтиновича у 1962 р., яке в університеті відзначали урочисто. Стояла атмосфера святкового піднесення. У газеті «Вільна Україна» (це був орган Львівського обкому КПУ та Львівських обласної Ради і облвиконкому) поет Дмитро Павличко надрукував вірша, який починався словами:
«Прийшов-таки один за триста літ
Великий ректор у мою святиню…»
Велелюдне зібрання у відновленому актовому залі. Море квітів. Вітальні промови. Від географічного факультету ювіляра вітав професор Петро Цись. Ще перед тим ми підготували вітальну адресу, у якій я намалював профіль Ректора на чорному тлі (це ніби символ тих чорних сил, що хотіли його збороти), на якому «виблискують» пента- і гексагональні кристали (мінералогія і кристалографія була науковою сферою Євгена Костянтиновича). Зверху рисунка напис: «Лупайте цю скалу» (слова із відомого вірша І. Франка «Каменярі»). Від факультетського Музею землезнавства (був у нас такий музей, організований за сприяння Ректора) привітав його завідувач Пилип Бучило (колишній єпископ Української автокефальної церкви на півдні України; у подальшому – репресований, висланий у Сибір, де здобув ґрунтознавчу освіту і волею долі після війни опинився у Львові на географічному факультеті). З ним у вишиваній сорочці студентка Оксана Федишин. На жаль, зарисовки цих урочистих подій у мене не збереглося.
Наступного Наступного 1963 р. відзначали п’ятдесяту річницю від дня смерті української поетеси Лесі Українки. Знову Львівський університет на чолі з його Ректором і за активної участі філологічного факультету (завідувач кафедри української літератури доц. Ф. Неборячок) стали організаційним ядром святкування цього сумного ювілею. Для «Лесиної криниці» у її рідному селі Колодяжному Ректор подарував кадуб зі скам’янілого у давні геологічні епохи дерева (фрагменти таких дерев нині є біля входу на геологічний факультет, що на вулиці Грушевського).
Урочистості (офіційна частина) відбулися у Ковелі на Волині. Феєрію «Лісова пісня» ставили драмгуртківці університету на березі озера Нечимного (мій колега з філологічного факультету Зіновій Булик виконував роль дядька Лева, а Михайло Косів – лісовика).
Тоді я грав у симфонічному оркестрі університету (диригував ним п. Діонізій Хабаль). З оркестром ми приїхали у с. Колодяжне на другий чи третій день – під кінець свята. На розлогому лузі біля села вже було людно. Запам’яталася арія Мавки з епілогу опери В. Кирейка «Лісова пісня» – «О, не журися за тіло, ясним вогнем засвітилось воно». У супроводі симфонічного оркестру арію виконувала народна артистка України Марія Байко. Її уважно слухав почесний гість свята – корифей українського красного письменства Максим Рильський.
Сум навіювала й інша подія. Просто з Ковеля Ректора Євгена Лазаренка поспішно викликали до Києва у ЦК компартії України. Можна було лише здогадуватися про причину. І справді, сталося найгірше: з Києва він повернувся до Львова вже усунутий зі своєї високої посади. І все це після величного святкування 300-ліття університету у 1961 р., після похвал, нагород, дифірамбів…
А потім по університету прокотилися репресії: відрахування студентів, звільнення працівників, арешти (М. Косіва, М. Осадчого та ін.). Репресивне колесо зачепило і мене, особливо у 1966 р., коли я захищав кандидатську дисертацію.
Останній раз я бачив академіка Євгена Лазаренка у Києві, куди він перебрався після звільнення з університету. Тут він працював директором Інституту геології АН УРСР. Але і звідти його незабаром звільнили…
Була пізня осінь (чи, може, рання весна?). Пам’ятаю, що падав лапатий мокрий сніг і тут же танув на широких вулицях столиці України. Ми йшли вдвох з проф. Федором Заставним, який працював тут з 1974 р. у Раді з вивчення продуктивних сил. Піднімалися від Бесарабки вгору вздовж бульвару Шевченка. Біля корпусу університету назустріч нам прямувала така до болю знайома постать. Це був Євген Костянтинович. Зупинилися, привіталися, пожартували, потиснули руки. І він як раптово виринув, так і швидко розтанув у сніговій завірюсі…
Світлий образ цього вченого, державного мужа, просто доброї людини, щирого українця, який був світочем духа у найстарішому університеті України, залишиться у пам’яті всіх, кому поталанило хоч раз зустрітися з ним.
Олег ШАБЛІЙ,
заслужений професор,
завідувач кафедри економічної і соціальної географії
ЛНУ ім. Івана Франка