Я нерідко бував у помешканні Євгена Костянтиновича. Перше, що впадало у вічі, – велика кількість книг на полицях від підлоги до стелі у довгому коридорі. Книги – як фахові, так і наша та зарубіжна класика. Стіни в кімнатах усуціль декоровані картинами відомих художників, багато з яких, як мені стало відомо, були подаровані йому переважно у Львові. На підвіконнях у маленьких горщиках різнобарвні фіалки, які він дуже любив і сам доглядав. В одній із кімнат стояв невеликий ошатний стелаж з чудовими зразками мінералів, які в різний час були подаровані йому колегами-мінералогами з різних куточків колишнього Союзу. Все це літературно-мистецьке і природне багатство Євген Костянтинович прекрасно знав, пишався ним і міг багато про нього розповідати. Інколи близьким і дорогим для нього людям міг дещо з нього подарувати на пам’ять.
Атмосфера в сім’ї Євгена Костянтиновича була надзвичайно теплою і доброзичливою як між батьками і дітьми, так і стосовно всіх людей, хто з різних причин відвідував їх або гостював у них. Це була справжня українська інтелігентна сім’я, у якій завжди почуваєшся невимушено, піднесено, незважаючи на вікову різницю, становище в суспільстві, життєвий досвід, рівень освіти і фахових знань тощо. У творенні і збереженні такої сімейної атмосфери, я переконаний, – обопільна заслуга як Євгена Костянтиновича, так і його дружини Катерини Федорівни – людини надзвичайної доброти, жінки і педагога від Бога. Відвідавши таку сім’ю одного разу, хочеться потім бувати у ній знову і знову.
Євген Костянтинович постійно цікавився особистим життям своїх співробітників, піклувався про їхній добробут, поліпшення житлових умов, підвищення зарплатні, працевлаштування своїх аспірантів після закінчення навчання. Вирішення всіх цих проблем було непростим, та він за все брався з притаманною йому рішучістю й енергією. Щоб поліпшити фінансове становище відділу, який поповнювався тими, що закінчили аспірантуру, він не тільки оббивав пороги Президії Академії наук, а міг податись навіть у Москву за так званою кирилінською тематикою (Кирилін був головою Комітету з науки і техніки при тодішньому ЦК КПРС). Такі кроки далеко не кожному до снаги.
Учитель високо цінував і розумів значення української родини як для формування особистості, так і для збереження українства загалом у часи нашої бездержавності. Якось я почув від Євгена Костянтиновича таке зізнання: я хотів би побувати у батьків кожного мого учня, познайомитися з родиною та атмосферою у ній – це мені багато що сказало б про тих, хто працює поруч зі мною. На мою велику радість, він двічі гостював у моєї мами в Дермані. Мама дуже хвилювалась перед першою зустріччю високого гостя, академіка Є. Лазаренка. Але з перших же його слів, простого і невимушеного поводження з кожним усілякі хвилювання відразу ж розвіялись – перед нею постав мудрий і щиросердний чоловік, патріот України, якого відразу й назавжди полюбили всі мої рідні. Так само Вчитель часто згадував добрим словом кожного з моєї родини, особливо 85-літнього дідуня Ригора, з яким у нього була довга розмова про все, що він бачив на своєму довгому віку.
Особливо хочу наголосити на благоговійному, немов до Божества, ставленні Євгена Костянтиновича до Землі. Це виявлялось у малому і великому. Залишаючи черговий табір під час польових робіт, він ще і ще раз перевіряв, щоб на тому шматочку Землі не залишалось навіть сірникової коробки, не засипаної найменшої ямки. Відвідуючи відпрацьовані кар’єри, у яких то тут, то там траплялись ознаки нешанобливого ставлення до Природи представників Homo sapiens, Євген Костянтинович, з сумом дивлячись на те все, промовляв: «Якби на землі був господар, то такого б не було». І подумалось мені – якби дожив Вчитель до нинішнього часу, коли ніби і господарі сякі-такі є на нашій Землі, а вона занапащена до самого краю ще більше, як би йому було боляче від того. Та, незважаючи ні на що, він би піклувався про ту Землю і сьогодні, як піклувався колись. Наведу приклад такого піклування. Влітку 1977 р. в Кам’янці-Подільському зібралися президенти кількох товариств природничого напряму, серед яких і президент Українського мінералогічного товариства акад. Є. Лазаренко. На цьому історичному зібранні тривало обговорення важливого питання – про створення державного Подільського парку природи, який охоплюватиме знамениті Подільські Товтри або Медобори. Відповідний лист-резолюцію цього зібрання було надіслано до уряду УРСР. Слава Богу, там до нього дослухались – живе і нині Подільський парк природи, як вічний пам’ятник тим небайдужим до Землі людям, серед яких і мій Учитель.
Мене завжди вражало глибоке знання Євгеном Костянтиновичем рідної мови, нашої історії, культури, літератури – усе це було для нього святе. Він добре розумів, що доки житиме мова – житиме й народ. Тому й користувався рідною мовою повсюди в Україні – на конференціях, зборах в Інститутах, виробничих організаціях. Його зовсім не обходило те, що часто в таких випадках українською мовою користувався він один. Євген Костянтинович гордився багатством рідної мови та власним прикладом заохочував до пізнання цього багатства, до повсякденного користування українською мовою. Щодо знання історії, нашої культури і літератури, то Вчитель, певно, не мав собі рівних серед українських учених-негуманітаріїв. У цьому я переконувався щоденно як у Києві, так і особливо під час експедицій по Україні. Ми тоді не оминали жодного музею, історичної пам’ятки, місць видатних подій, могил відомих історичних осіб тощо. І кожного разу Євген Костянтинович був для нас найліпшим екскурсоводом і неперевершеним вихователем.
Хочеться згадати одну прекрасну рису характеру академіка Євгена Лазаренка – уміння жартувати і розуміння жарту, часом невдалого з боку інших. Два характерні приклади, які найбільше запам’ятались. Якось їдемо автобусом полями Житомирщини. Попереду сидять поруч Катерина Федорівна і Євген Костянтинович, а за ними – невеликий гурт співробітників нашого відділу. Проїжджаємо неподалік хмілярні, на стовпах якої той хміль ще й непомітний. Катерина Федорівна, мабуть, уперше побачила таке диво, бо якось так захоплено запитала раптом Євгена Костянтиновича, який уже дрімав: «Женю, Женю, а що це таке?» Її сусід, дещо розплющивши очі і повернувши до вікна голову, незворушно відповів, знову заплющивши очі: «А, це, Катю, телефонні стовпи вирощують». Не знаю, як нам вдалося не розреготатись. Катерина Федорівна промовчала, вона ж бо до таких жартів, певно, звикла. Приклад другий. Дівчата відділу організували чоловікам традиційне святкування 23 лютого з різними-дотепними витівками як у сценарії, так і в облаштуванні столу. Знаючи особливий пієтет Євгена Костянтиновича до української горілки з перцем, вони поставили посеред столу одну-єдину пляшку з-під тої горілки, наповнивши її легким чаєм з двома перчинками на дні. Як тільки всі посідали за стіл, Євген Костянтинович відразу поставив ту пляшку перед собою (мовляв, це моє), налив собі чарку, виголосив тост і випив. Чи досягли дівчата бажаного ефекту, чи ні – важко сказати. Євген Костянтинович промовчав, звичайно десь ображений, але потім наливав собі білої, жартував, ніби нічого й не сталося. Чи подібну витівку зробили б дівчата, якби завідувач відділу був людиною недоброю, без розуміння жартів? Питання риторичне.
На закінчення свого спомину про Вчителя, Ученого, Громадянина мені подумалось: а скільки людей причастилось під час спілкування з Євгеном Костянтиновичем його людяністю, мудрістю, справедливістю, інтелігентністю, любов’ю до Землі, до України? Думаю, нема їм числа. Підтвердженням цього може бути таке. Не займаючись цим питанням спеціально, я дуже часто, зовсім випадково, натрапляв у пресі на щирі, вдячні слова ректору ЛДУ імені Івана Франка Є. Лазаренку. Більшість з них я тепер і не згадаю, але точно можу назвати відомих людей, письменників, державних діячів – Дмитра Павличка, Романа Іваничука, Романа Лубківського, Івана Дзюбу, Івана Драча, Михайла Косіва, Андрія Содомору.
Нехай же моє слово-спомин про Вчителя ляже скромною квіткою у пишний вінок шани й любові Ректору, Вченому, Громадянину від усіх, хто його знав, спілкувався з ним, учився в нього, кому він допоміг, хто його пам’ятає і буде пам’ятати та передавати цю пам’ять прийдешнім.
Юрій ГАЛАБУРДА,
старший науковий співробітник відділу регіональної та генетичної мінералогії Інституту геохімії,
мінералогії і рудоутворення імені М. П. Семененка НАН України