Прийшов-таки один за триста літ
Великий ректор у мою святиню.
І тим, що йшли навсліпки попідтинню,
Він більма позривав тьмяні, як лід…
І в стіни ті, що від неправди пухли,
До нього йдуть відважно постоли….
Кладуть селяни тяжко на столи
Ручища, ніби дерев’яні кухлі.
І просьби їх, немов отченаші,
Де сто разів зім’яте слово «ректор».
Від їх жалів гуде невпинно реквієм
В його скалистій, праведній душі.
Але вони від нього йдуть щасливі,
Він чинить правду ділом і пером.
І університет, немов паром,
Тримає він на нерва голій линві.
Це не покажуть блискавки «кривих»,
Не прочитаєш це у жодних «шкалах»,
Як він у хатах гуцульських, ніби в скалах,
Шука людських родовищ золотих.
Від імені Івана й Маркіяна
(Не лайте за нескромність, підождіть)
В його житті на стику півстоліть
Кладу печать любові і пошани.
Дмитро Павличко