Студенти-філологи Франкового університету, що прийшли на навчання у другій половині 60-х рр. ХХ ст., застали викладачів різних поколінь і різних шкіл. Тут були і галицькі професори, які вчилися у Львові ще в довоєнний час. Серед них Петро Коструба, Іван Ковалик, Юліан Редько, Броніслав Кобилянський, Теоктист Пачовський. Вже не було серед живих академіка Михайла Возняка, зате нас виховували його учні: Іван Дорошенко, Іван Денисюк, Теофіл Комаринець, Андрій Скоць, Аркадій Халімончук та інші. Були тут і ті, хто закінчував університетські студії ще в довоєнний період у підрадянській Україні, пройшли війну і в післявоєнні роки поповнили ряди викладачів університету: Василь Лесик, Василь Лесин, Іван Петличний.
Іван Дорошенко належав до когорти вчених-викладачів, які сіли за студентську лаву Львівського університету, повернувшись із пекельних фронтів Другої світової війни. Вихідець зі Східної України, учень академіка М. Возняка, І. Дорошенко увібрав у себе найкращі риси хліборобів Лівобережної України та патріотизм галицького інтелігента, доповнивши їх природним почуттям краси, став одним із провідних українських літературознавців у Львові, вихованцем цілого покоління студентів та аспірантів Львівського університету 60-80-х рр. ХХ ст.
Шлях І. Дорошенка у Львівському університеті – від студента до доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української літератури, якій вже за незалежної України присвоєно ім’я академіка М. Возняка.
***
Наснагу до праці майбутній учений увібрав від своїх батьків-хлібодарів села Собичеве на Сумщині, де народився 5 березня 1924 року. За любов до праці батько майбутнього літературознавця у 1937 році був репресований. Ця «провина» – «син репресованого» – переслідувала ученого протягом усього творчого життя, творячи різні перешкоди кар’єрному росту.
Доля молодого випускника педагогічної школи на Сумщині склалася так, що у роки Другої світової війни він потрапив у партизанський загін, який згодом діяв на території Словаччини. Разом зі словацькими побратимами І. Дорошенко воював проти нацистів. Власне на цій землі він зацікавився словацькою культурою та літературою. Пережите у Словаччині лягло в основу оповідань І. Дорошенка про словацьких партизанів «Здрастуй, судруг!» (1959), циклу віршів «Словаччина, 1944», що ввійшов до збірника «Звитяга» (1985). Чимало зробив І. Дорошенко і як перекладач зі словацької літератури. Він переклав, зокрема, романи В. Мінача «Довгий час чекання» (1962) та К. Ярункової «Чорне сонцестояння» (1985).
Після закінчення Львівського університету у 1950 р. аспірант М. Возняка І. Дорошенко проявив себе ґрунтовним дослідником історії української класичної літератури, зокрема творчості Івана Франка. З-під пера ученого вийшли дослідження «Естетика праці в поетичній творчості Івана Франка» (1956) та «Іван Франко – літературний критик» (1966).
Особливого резонансу серед українських літературознавців зазнала монографія ученого про І.Франка-критика, яка стала його докторською дисертацією. Це було перше системне дослідження науково-критичної спадщини письменника, базоване на першоджерелах. Нагадаємо, що у цей час ще не було 50-томника творів І. Франка. Монографія охопила знайдені в українських, польських, німецьких, австрійських виданнях критичні виступи письменника від 70-х років ХІХ і до перших десятиріч ХХ ст.
Відзначимо, що автор дослідження мусив спиратися на теоретичні набутки радянського літературознавства. Незважаючи на це, І. Дорошенко уперше в тогочасній науці про літературу показав, що саме І. Франкові належить пальма першості у випрацювані важливих проблем теорії літературної критики в Україні. Автор дослідження акцентував увагу на еволюції поглядів І.Франка-літературного критика 70-х рр. – періоду становлення критика, 80-х рр. – періоду утвердження дослідника літературного процесу, і до 90-х рр. ХІХ- початку ХХ ст., коли І. Франко став визнаним європейським авторитетом у літературі та літературній критиці. Монографія І. Дорошенка поруч з аналогічними дослідженнями цього періоду П.Федченка та В.Поважної стали значним набутком українського літературознавства того часу.
Аналізуючи завдання літературної критики, які ставив перед собою І. Франко, І. Дорошенко писав про три види аналізу: естетичний, психологічний, соціологічний, що їх культивував письменник протягом усього творчого життя. Як справедливо зауважив дослідник, у 90-х рр. ХІХ – на початку ХХ ст. основним для І. Франка став естетичний аналіз, який був показником відходу українського дослідника від «реальної критики» М. Добролюбова. Основне, що практична діяльність І. Франка як критика, найважливіші його висловлювання про «рухому естетику» були символом дальшого розвитку «вчення про критику на основі нових наукових досягнень (особливо в галузі психології) та вимог життя» (с. 129).
Дослідник уперше в українському літературознавстві вів мову про становлення основних жанрів літературної критики кінця ХІХ – початку ХХ ст. та роль І. Франка в цьому процесі. Сьогодні у нашій літературознавчій науці уже випрацьована теорія основних жанрів літературної критики (праці Ю. Бурляя, М. Гнатюка). Можемо ствердити, що саме професор І. Дорошенко у своєму семінарі, який діяв у Львівському університеті у 70–80-х рр., прищепив зацікавлення своїх вихованців до проблем теорії критики. Питання теорії критики стали основою дослідження кафедри теорії літератури та компаративістики у Львівському університеті, яка утворена в 2002 р.
І. Дорошенко-літературознавець спостеріг, що І. Франко чітко окреслив специфіку жанру літературної критики: «Навіть у такому специфічному жанрі, як хронікерська літературна замітка, Франко не обмежувався одним лише констатуванням факту, а супроводжував його недвозначною критичною оцінкою або ж надавав йому яскравого публіцистичного забарвлення» (с. 126).
Чи не найбільше уваги приділяв учений у монографії про І. Франка-критика жанрові літературного портрета. Дослідник неспростовно довів, що повноцінно літературний портрет як жанр літературної критики утвердив саме І. Франко. Більшість літературних портретів, які написав І. Франко, були надруковані на сторінках періодичних видань («Літературно-науковий вістник», ЗНТШ). Вони висвітлювали у популярній формі життєвий і творчий шлях певного письменника, художні особливості його творчої манери, поетики. На основі документальних матеріалів (епістолярію, мемуарних щоденникових записів) І. Франко розкривав основні етапи становлення і зростання письменника, простежував еволюцію його стилю. І. Дорошенко акцентував увагу на тому, що більшість літературно-критичних портретів І.Франко створив з позицій естетичної та психологічної критики. У творчій спадщині І.Франка, стверджував І. Дорошенко, їх «набереться кілька десятків – вони могли б скласти книгу, яка зробила б честь і не такій молодій літературі, якою була тоді українська. А з погляду майстерності це, безумовно, зразки, що становили собою найкращі, а то й неперевершені здобутки української критики» (с. 125).
Зрозуміло, що немало суджень у монографії «Іван Франко – літературний критик» сьогодні потребують уточнення, а іноді і нового трактування. За майже 50 років від часу появи монографії, змінилася і сама наука про літературу, і основні напрацювання у галузі критичного мислення. Але найважливіші підходи професора І. Дорошенка до вивчення невичерпної спадщини І. Франка-літературознавця зберігають і досі свою актуальність.
Крім дослідження творчості І.Франка, професор І. Дорошенко був активним учасником тогочасного літературного процесу як публіцист і літературний критик. Він опублікував збірку нарисів «Бориславські нафтовики» (1950), а також збірки літературно-критичних статей «Сучасність кличе» (1962), «Нового прагнучи слова» (1974), «На головному напрямку» (1978). У кожній книжці критики автор намагався вичленувати найважливіші риси, які характеризували тогочасний літературний процес. Часто у цих працях автор відходив від панівного тоді проблемно-тематичного аналізу, акцентуючи увагу на композиції, сюжеті, фабулі, стилі твору, що робило його дослідження справді цікавими, позбавленими характерних для тодішньої критики захвалювання і бравади.
Скажімо, у книзі «На головному напрямі» знаходимо своєрідне трактування творів Ю. Яновського, О. Гончара, М. Стельмаха. Це позначилося, зокрема, на трактуванні роману Ю. Яновського «Мир» (перша назва – «Жива вода»). І. Дорошенко аргументовано показав всі втрати і здобутки автора під час підготовки другої редакції роману.
Наш сучасник сьогодні звертає менше уваги на твори напівдокументальної літератури про події партизанського руху в Україні у період Другої світової війни. І. Дорошенко у творах про ці події С. Ковпака, М. Гнидюка, Є. Березняка знаходив не тільки переможні реляції, але й показував усю гіркоту правди про жорстоку партизанську боротьбу в Україні та поза її межами.
Як критик І. Дорошенко був активним учасником тих дискусій, які вели письменники і літературознавці з приводу так званих «виробничих» романів. Одна з таких конференцій відбулася на Львівському виробничому об’єднанні «Електрон» у 1977 р. Виступ професора І. Дорошенка про «виробничий» роман пізніше був надрукований в його збірці літературно-критичних праць. У цій статті найважливішим для автора був художній рівень літературного твору. Критик не уникав гострих характеристик тих «виробничих» романів на злобу дня, художній рівень яких був низький. Найважливіше, що в тій статті критик осмислив перспективи розвитку так званої «виробничої» тематики. Одне слово, книги літературно-критичних статей І. Дорошенка про тогочасну літературу вводять нас у атмосферу літературних дискусій 70-80-х рр. ХХ ст., що для сучасного дослідника літератури є дуже цінним.
І. Дорошенкові доводилося бути деканом філологічного факультету Львівського університету у надскладні 70-і – початок 80-х рр. ХХ ст. Треба було вміти відвернути випади спецорганів стосовно учених-філологів. На жаль, це не завжди йому вдавалося. Іноді навіть професор із іменем, виходець зі Східної України, учасник війни нічого не міг зробити. У 1973 р. поплатилися своїми доцентськими посадами. Т. Пачовський, Г. Ластовецька, дехто з викладачів, як-от: І. Денисюк, А. Скоць перебували під постійним моральним пресом органів КДБ.
У ці ж роки львівський обком КПРС вирішив залучити до експертної оцінки творів дисидентів як проскрибованих письменників і професуру Львівського університету. Треба було підтвердити «ідеологічні збочення» висновками професорів-гуманітаріїв. Дехто виконував цю роботу «дуже ретельно», інші навіть у такій жахливій ситуації намагалися зберегти обличчя вченого-професіонала.
Нещодавно я мав нагоду перечитати в архіві рецензію І. Дорошенка на видання творів Б.-І. Антонича 1967 р., яке підготував до друку Д. Павличко. І був здивований, бо рецензію І. Дорошенка хоч сьогодні можна друкувати: критик акцентував увагу на оригінальності образної системи поета, його поетичній вправності, що йшло врозріз зі скаргами «пильних» комуністичних наглядачів, які хотіли викинути з історії літератури одного з найталановитіших поетів Західної України 20-30-х рр. ХХ ст.
Нелегко поводилося нашим учителям у далекі 70-80-і роки минулого століття. Їм «викривляли хребти», принижували людську гідність. Але й тоді чесні люди робили свою справу, виховували молоде покоління філологів. Серед них важливе місце належить професорові І. Дорошенку, вихованці, якого й сьогодні несуть художнє слово для наступних поколінь.
Михайло Гнатюк,
доктор філологічних наук,
професор кафедри теорії літератури
та порівняльного літературознавства