Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
Режисер Михайло Іллєнко нещодавно написав: “Куля добре пам’ятала той голос, який уперше не побоявся вимовити це, – голос Тараса. Куля знайшла його. Цілила в Тараса, а влучила в Сергія – вони в ту мить були разом… Шукала де, коли і в кого поцілити. З кого почати? Тепер ясно де – там, де Тарас… У кого – також зрозуміло – у кожного, хто з Тарасом. Ніяк не можуть його вбити. І не вб’ють”.
Про свободу й духовність Шевченка, десакралізацію поета і його близькість українцям сьогодні ми розмовляли з українським літературознавцем, кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри теорії і практики журналістики Богданом Тихолозом і літературознавцем, молодшим науковим співробітником відділу української літератури Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України Данилом Ільницьким.
М. Плішило: Як можете прокоментувати такий “приціл кулі”?
Б. Тихолоз: Ця тема дуже трагічна й жива в сучасній суспільній свідомості. Якби нам ще чотири місяці тому сказали, що Україна 200-річчя Тараса Шевченка відзначатиме саме в такий спосіб, то, напевно, багато хто б не повірив. Я особисто вражений тим, наскільки актуально зазвучали Шевченкові слова в контексті Майданних подій, і, без усякого сумніву, впевнений, що Шевченко був на Майдані, й не лише віртуально. Тобто ті люди, які вийшли і впродовж багатьох місяців обстоювали свою людську й національну гідність, для яких найвищою цінністю була свобода, – це були люди, виховані в школі Шевченка й натхненні Шевченком. Попри позірну патетику, яка є в тих словах, вони зараз дуже доречні та правдиві. Шевченко першим вийшов на Майдан, ще коли самого Майдану, власне, не було. Тобто у час, коли України не було на карті світу – уже не було козацької України і ще не було нової незалежної України. Він її вимріяв, вифантазував – і вона стала реальністю. У тому – чудотворча місія Шевченка. Тобто, коли ми кажемо, що куля обирала собі таких жертв, попри метафоричність цієї фрази, вона має цілком буквальне значення, і воно пов’язане з тим, що Шевченко став таким собі кордоном, який розділив дуже чітко добро і зло в тій ситуації. Ті, хто мав Шевченка в серці, були по один бік барикад, а ті, для кого Шевченко не означав і не означатиме нічого, були по інший бік барикад. Водночас, попри радикальну зону конфлікту, варто зараз апелювати й до іншого, що є в Шевченка, – до його обстоювання ідеалів “єдиномислія” і “братолюбія” дуже християнських у своїй основі, які також дають перспективу в нашому майбутньому, а не лише гасла “Борітеся – поборете”. Боротьба дуже важлива, але це має бути боротьба за свободу, єдиномисліє і братолюбіє.
М. Плішило: Чи вбачаєте якийсь символізм у тому, що відзначення 200-ї річниці збігається в часі з пробудженням народу й тими подіями, які маємо сьогодні?
Б. Тихолоз: Коли ми говоримо про символ, то це щось таке, що єднає земне й небесне, явне і приховане. Особисто для мене найцікавіше, коли приховане стає явним. Шевченкові тексти чи фрагменти його біографії раптом зазвучали так, немовби оце все писано чи пережито саме тут і тепер. Особливий символізм полягає не в магії круглих дат. Справжній глибинний і навіть сакральний символізм для мене полягає не в тому, що в часі 200-ліття Шевченка українці взялися виконувати його заповіт. Бо де-факто так і сталося. Поміркуймо: “поховайте” – поховали надію України на європейське майбутнє (відповідальний Янукович і його команда); “вставайте” – відповідальний український народ, народ встав; “кайдани порвіте” – почали рвати кайдани. Дійшло й до “окроплення кров’ю”. Сталося так, що не стільки “вражою злою”, скільки своєю шляхетною кров’ю. А далі настав березневий час: “І мене в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом”. Поминаємо, згадуємо…
Але в мене виникає таке враження, що ми не стільки згадуємо Шевченка, як щось із минулого, оскільки відчуваємо його поруч із собою як свого живого сучасника. Отже, найбільший символізм ситуації полягає в тому, що ми раптом побачили Шевченкові очі, сповнені вогню, ми почули його живий голос, ми побачили його постать на Майдані. Я повірив у Шевченка з книжкою на шинах. Упевнений, що Тарас Григорович не відсиджувався би у Фейсбуку чи перед телевізором, а вийшов би на Майдан. Шевченко сам по собі був таким козацьким гайдамацьким типом українця, який міг багато що знести і багато що пробачити. Але наруги над своєю гідністю і над національною гідністю свого народу він знести не міг. Коли нам уже здавалося, що таких українців майже немає, і ситуація перед Майданом нагадувала застій, коли всі змирилися з панування “воріженьків”, яких ми ладні терпіти, то тут раптом побачили, що таки козацький дух не вмер. І ми побачили цих козаків наживо.
Д. Ільницький: Зараз у молодіжному гуманітарному середовищі є багато дискусій навколо ювілеїв. Насправді в тих нулях все-таки щось є. Я натрапив на цитату Оксани Забужко, де йдеться про те, що справді в тих ювілеях є якась магія, апеляція до циклічності людського буття. Ювілеї – це цикл культурного життя.
Стосовно сучасної ситуації, то хотілося б звернутися до цікавого проекту Сергія Проскурні, відомого українського режисера, який робить відеозйомки фільму “Наш Шевченко”. Має бути 365 людей, які читатимуть уривок із творчості Шевченка. Режисер почав зйомку з майданних читців, серед них і був Сергій Нігоян. Це дуже цікаво, бо Шевченко такий універсальний і багатовимірний, що ми часом не можемо цього збагнути. Завдяки участі майданних людей проект Сергія Проскурні набув іншого виміру. Також читання Шевченка після кривавих подій на Майдані були вже зовсім іншими. Ці декламації відрізняються якоюсь зміною, що відбулася в кожному з нас. Шевченко зараз є зовсім новим, його енергетичні слова, пов’язані з боротьбою, кров’ю, зараз можуть бути прочитані на спокійних тонах, і це також може мати інший вплив і зміст.
М. Плішило: Шевченко завжди був вільним, хоч і народився кріпаком, перебував в ув’язненні… Як нам, необтяженим рабством, у незалежній країні цьому навчитися?
Б. Тихолоз: Теза, що ми необтяжені жодним рабством, надто оптимістична. Навіть формулювання “незалежна Україна” – це ще не стільки доконаний факт, скільки наша мета, до якої ми прагнемо. Боротьба за справжню незалежність, не лише політичну, але й економічну, і, найголовніше, духовну, все ще триває. Події останніх місяців є для мене свідченням цього.
Шевченка часто називають “Апостолом свободи”, чи “Речником свободи”. Поняття свободи в його тлумаченні було дуже багатогранним. Передусім це особиста свобода. Його історія – це історія звільненого раба, який у рабстві народився, але пам’ятав про свободу завдяки переказам батьків, дідів – тих поколінь, які ще знали, що таке козацька вольниця; який не міг змиритися з несвободою і який знаходив для себе вихід із неї у творчості. Пригадуємо малого Тараса, який втікав у бур’яни, списував Сковороду та мережив папір своїми малюнками. Він бачив для себе простір самореалізації у творчій діяльності. Але потім на досвіді переконався, що не може бути вільним художник невільного народу. І хоча його звільнили із кріпацтва, і багато хто в тій ситуації, напевно, витлумачив би це як особисте спасіння, Шевченко розумів, що йому цього замало, що він не може робити кар’єру художника, який здобув освіту в Петербурзі, забувши про те, що його рідні, весь український народ далі перебувають у кріпацькій неволі. Він цього пережити не міг.
Коли ми говоримо про Шевченкове розуміння свободи, то маємо на увазі внутрішню свободу, даровану Богом, яку ніхто й ніколи забрати в людини не може. Ця свобода була з Шевченком у казематі, була на засланні, була в його останній момент. Цієї свободи в людини відібрати не здатен ніхто. Але водночас самої цієї свободи недостатньо. Шевченко був першим в історії української культури, хто це зрозумів. Сковороді достатньо було самому втікати від світу, який його ловив. І він вдовольнився тим, що світ його не впіймав. Шевченкові цього було замало. Він розумів, що його внутрішня свобода повинна реалізуватися і в зовнішній – соціальній, політичній, економічній, духовній, культурній. Те, що ми зараз бачимо в Україні, – це спроба нашої внутрішньої свободи, яку жоден тиран і деспот не відібрав у нас і не відбере вже ніколи. Це дуже важливо. Шевченкове пророцтво полягало не просто в передбаченні конкретних подій, а й у тому, що він розумів конечну необхідність перемоги свободи над несвободою. Це не одномоментний акт, а перманентний процес.
Д. Ільницький: Шевченко – це вираження українського духу. Я сміливо можу сказати, що Шевченко – це ми, а ми – це Шевченко. Тому, якщо Шевченко долає страх і є Апостолом свободи, то не буде амбітно сказати, що ми всі маємо це в собі закладено. Мій викладач Роман Крохмальний нам, студентам, наголошував на тому, що коли він побував на Черкащині, то помітив, що в тих Шевченкових краях люди мають мислення, подібне до Шевченкового. А Шевченко це акумулював і став виразником цього народного духу. Таких шевченків навіть сьогодні є багато. Коли Тарас вибухнув своєю творчістю, то втілив те, що пульсувало в наших серцях. Коли Шевченко актуалізовується наново, це означає, що й ми актуалізовуємось, доростаємо до нього.
Шевченкові заповіти не так легко виконати. Його пафос боротьби є багаторівневим. Це своєрідне постійне нагадування. Навіть якщо ми насправді збудуємо Україну, де не буде проблем, ми все одно знайдемо пласт, який буде до нас промовляти. У контексті теми страху можна порівняти Шевченка з Євангеліє. “Блага вість” нас заспокоює, стимулює до праці, а з іншого боку, постійно нагадує про те, яким має бути наше життя. Так і Шевченко: навіть коли ми поборемо свій страх, все одно Поет буде стояти на сторожі й постійно нагадувати нам, щоб ми не повернулись до попереднього етапу.
Б. Тихолоз: Шевченків “Кобзар” часто називають “євангелієм українського народу”. Я не вважаю, що потрібна аж така сакралізація, тому що передусім для самого Шевченка статус Святого Письма був незрівнянний. Відомо, що улюбленою своєю книжкою він завжди називав Біблію. І ніколи не прирівнював власної творчості до Слова Божого. Інша річ, що для українського народу Божа воля “бути вільним” відкрилась саме через “Кобзар”. Я ніколи б не зводив “Кобзар” до книги рецептів, до збірника готових відповідей на будь-які запитання. Тобто не треба тлумачити його як політичну програму з пунктами, які ми колись виконаємо і справді позбудемося необхідності й далі їх дотримуватися. “Кобзар” – це декалог, десять заповідей, які чинні завжди, незалежно від подій, що відбуваються в нашому житті. З одного боку, “Кобзар” – це психологічна автобіографія Шевченка, дуже індивідуальна, особистісна. З іншого – це психологічна, філософська й історична автобіографія його народу. У третьому аспекті, це розгорнута книга, яка є простором, щоб пізнати там себе і розвиватись далі, простір нашої самореалізації і самотворення. Тому ми ніколи Шевченка не переростемо, не зможемо залишити його в минулому лише як документ певної епохи. Шевченко, як і багато інших світових геніїв, є вічним співрозмовником. Саме тому, що для них минуще було лише втіленням вічного.
Д. Ільницький: Багато людей із нашого “поганого” минулого намагались “розірвати” Шевченка на цитати. Але слушною є думка про відкритість і цілісність “Кобзаря”. Його треба читати максимально повно. Можна виділяти окремі максими, але завжди в контексті. Бо для мене Шевченко – це велика й сильна морська хвиля, яка підхоплює і несе. Коли читаєш його тексти, то усвідомлюєш, що ти переходиш на якусь іншу частоту, і тобі хочеться на цій частоті існувати. Тому я закликаю до максимально повного прочитання Шевченка й максимально повної довіри до нього.
Б. Тихолоз: Недочитаний “Кобзар” – як недовивчена абетка. Вивчивши половину літер, ти не навчишся читати. Прочитавши пів-“Кобзаря” чи невеличку його частину за шкільною програмою, неможливо відкрити постать цього автора, який акумулював у собі всю гаму людських почуттів: гнів, ніжність, милосердя, жорстокість. Якщо простежити всю Шевченкову духовну еволюцію – від “Реве та стогне Дніпр широкий”, першого рядка “Кобзаря”, до “І веселенько заспіваєм”, останнього рядка “Кобзаря” – то, мені здається, що жива людина не здатна залишитись до цього байдужою. Для українця “Кобзар” – це тест на те, чи є він насправді українцем. Це книга сили, енергії та віри.
Д. Ільницький: За Радянського Союзу була велика пропагандистська машина, яка намагалась перекроїти Шевченка на свій лад. Нам, літературознавцям, не можна розслаблятися. Бо недостатньо розписати Шевченка на цитати. Потрібно говорити про свій шлях сприйняття поета, щоб інші люди могли побачити “крутість” Шевченка. Коли з’являвся культ Шевченка в радянські часи, українська нація мала свій етап становлення. Зараз потрібно його по-іншому сприймати, по-іншому актуалізовувати. Можливо, його потрібно читати спокійніше. Шевченкові інвективи можуть дуже сильно звучати, якщо їх вимовляти тихо. Шевченка не обов’язково кричати, щоб його почули, бо народовський просвітянський пафос зараз не працює. Майданне читання творів Шевченка продемонструвало силу його пафосу боротьби в тиші.
М. Плішило: Свого часу зі Шевченка зробили культ, а зараз спостерігається часткова десакралізація його образу. Як її зупинити?
Б. Тихолоз: “Культ” – слово дуже важливе, спільнокореневе зі словом “культура”. В основі цих двох слів є пошана. Без пошани людська цивілізація неможлива. Колись І. Франко, виступаючи на ювілеї М. Драгоманова, сказав так: “Народ, який не шанує своїх великих людей, не варт звання освіченого народу”. І я з цією думкою цілком згоден. Народ, який топчеться по своїх святинях, не заслуговує гідного майбутнього. Культ Шевченка, так само, як і культ Франка, Сковороди, Лесі Українки, в основі своїй не був штучним, насадженим ззовні. Він виріс із цілком природної і щирої любові та пошани українців до своїх братів, які промовили за них. Тобто, коли ми говоримо про зародження культу Шевченка, то його походження природне й органічне. Інша річ, що багато хто намагався цим скористатися. І коли вороги приходили на наші землі, для них важливо було перебрати цей культ у свої руки, щоб отримати владу над колективним несвідомим українства.
Водночас самого культу недостатньо. Замало просто поважати своїх попередників. Для того, щоб зупинити, з одного боку, надмірну сакралізацію Шевченка, не завжди органічну й чесну, а з іншого – абсолютно безпідставну демонізацію і десакралізацію, – треба рухатися у векторі від культу до розуміння. Розуміти – значно складніше, ніж просто шанувати. Хоча вільнодумець Вольтер колись казав, що розуміти означає пробачати. Коли ми рухаємося до Шевченка, який для нас зараз знову воскрес і ожив, ми повинні не зупинитися на фазі культу: “Тарасе, ти – великий! Дякуємо тобі, що ти в нас є!”, – а намагатися зрозуміти: “Тарасе, а що ти нам казав? А навіщо нам це? А як ми маємо це розуміти тепер?”. Цей вектор є продуктивним й успішним.
М. Плішило: А як розвинути це у свідомості українців? Якщо ми вже говоримо про Святе Письмо і Кобзар, то це дві книги, які є чи не в кожної української сім’ї. І рівнозначно це дві книги, які нечасто розгортають. Як зробити Шевченка близьким українцям? Як його “оживити”?
Б. Тихолоз: Як розвинути у свідомості українців? Народити нових українців і читати з ними книжки, пояснювати їм, як ми це розуміємо. Коли батьки свідомі того, що Шевченко є важливим для кожної української дитини, і потім цей процес пізнання творчості продовжуватиметься у школі, вищій школі, то він іде доброзичливо, органічно, щиро. Коли ми будемо розмовляти з дітьми звичайною людською мовою, то розумітимемо одне одного. Тоді нам не потрібно буде багато декорацій, щоб виявити любов до Шевченка.
Д. Ільницький: Наші вороги справді хочуть вдарити в ціль, бо, крім того, що вони беруть у свої руки культ, часом можуть і його знищувати. Цікаву думку нещодавно висловив Ілля Стронґовський, сучасний письменник, про те, що варто приглянутись до того, як шанують письменників на Заході. Навіть якщо відомий класик і мав, з точки зору людськості, якісь гріхи, то там це абсолютно не заважає вважати його великим. І це цілком органічно.
У великому документальному збірнику “Святиня”, присвяченому могилі Шевченка, йшлося про суперечку з приводу відкриття труни. Якимось чином одна жінка цього добилася, відкрила й побачила там нетлінні мощі. Для мене це означає, що людина, навіть якщо й мала якісь гріхи, все одно її боголюбивий, життєлюбний пафос може це перевершити.
М. Плішило: Олександра Сербенська неодноразово говорила, що творами Шевченка можна молитися, зокрема уривком “Все упованіє моє” з поеми “Марія” чи початком поеми “Неофіти”. Чи вважаєте Ви творчість Тараса молитовною?
Б. Тихолоз: Коли шукати для себе якийсь еквівалент молитви, то мені насамперед спадає на думку триптих Шевченка “Молитва”, в якому є слова: “А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли”. Очевидно, у поета є багато таких фрагментів, які можна назвати прямим діалогом із Богом. Зрозуміло, що кожен із нас знає канонічні молитви, і ми, можливо, не завжди замислюємося над змістом слів, коли промовляємо “Отче Наш”. Зрозуміло, що Бог не заборонив шукати інший спосіб діалогу з Ним. Думаю, що такий великий поет, як Шевченко, має право шукати власні слова. Можна сказати, що весь “Кобзар” є розмовою з Богом. Інша річ, що ця розмова є не завжди з позиції голови, схиленої в молитві. Часом ця голова аж надміру гордо піднята. Ми чуємо там гнів, протест, оскарження. І це дуже важлива тема в контексті шевченкознавства – тема Шевченкової віри. Я глибоко переконаний, що Шевченко був не просто віруючою людиною, а справді тим християнином, який і своїм життям, і своєю творчістю утверджував ідеали та цінності християнства.
Звісно, як і багато інших великих, він шукав власної дороги до віри, йому недостатньо було просто дотримуватися певних конфесійних формальностей. Крім того, у багатьох Шевченкових пасажах, які потім тлумачили як атеїстичні чи, принаймні, антиклерикальні, він виступав не проти християнської віри, не проти Христа, а проти інституціалізації релігії, проти водержавленої імперської релігії, яка перестає бути релігією, а стає інструментом визиску. Коли він протестує проти “візантійського Саваофа”, це приблизно те саме, коли вірні однієї з українських церков так і не могли зрозуміти позиції своєї церкви під час тих подій, коли на Майдані гинули люди, а їхні пастирі казали, що так і має бути. Зараз ця церква зайняла вже іншу позицію.
Отже, коли Шевченко протестував проти таких форм псевдорелігійності, він залишався християнином. Тому, якщо для когось словами Кобзаря можна молитися, і це справді означає ставати ближче до Бога, то хай буде так.
Д. Ільницький: Українська література дала немало творів релігійної тематики, і багато з них можуть бути використані як молитва. Звичайно, у жодному разі їх не треба канонізувати. Ми знаємо, що молитви, дані Богом, – це величезна енергетика. У Шевченка важливим є момент спілкування з Богом. Господь спонукає нас просто з ним спілкуватись, звертатись до Нього своїми словами. А Шевченко намагається знайти контакт із Богом напряму, йому заважала Церква як інституція, особливо в тому варіанті, в якому вона була тоді. Цей шлях безпосереднього спілкування з Богом Шевченко заклав в українській літературі. Мені б хотілося згадати досвід українського поета Богдана-Ігоря Антонича, для якого Шевченко був дуже цікавим і важливим. В Антонича є збірка “Велика гармонія”, і це своєрідне продовження способу спілкування з Богом напряму. Ми, як читачі, звертаючись до цих слів, текстів, черпаємо щось для себе. Шевченкове моління дуже креативне.
Б. Тихолоз: Продовжуючи цю думку Данила, хочу нагадати тезу Євгена Сверстюка, який у своїй праці про українську літературу та християнську традицію дуже переконливо довів, що весь розвиток українського письменства тісно пов’язаний безпосередньо з християнською традицією. І попри те, що багато українських письменників шукало власні альтернативні шляхи до Бога, і на цих шляхах часто були епізоди бунту, самозаперечення та навіть богозаперечення, загальний вектор – це пошук великої гармонії між людиною і Богом. І не лише людиною як індивідуальністю, але й між Україною як людською спільнотою і Богом. “Боже великий, єдиний, нам Україну храни” – це важливий тренд в українській літературі, який тримав її завжди цілісною.
М. Плішило: У свідомості українців совєти представили Шевченка як атеїста і революціонера. Але ж Тарас був духовною людиною. Як можемо боротися зі стереотипом щодо невіри поета?
Б. Тихолоз: Стереотипи бувають двох видів. Перший вид стереотипів – це ті, які виникають спонтанно, стихійно й органічно. Людям так зручніше, вони звикають до якоїсь тези і живуть з нею, їм це не заважає. А інший вид стереотипів – це створені штучно й насаджені згори для того, щоб вплинути на людську свідомість, чи навіть підсвідомість. Коли ми говоримо про стереотип Шевченка чи багатьох інших українських класиків, передусім І. Франка і Лесі Українки, як таких собі войовничих атеїстів, то маємо справу, безперечно, зі стереотипами другого виду. Це теза, яку не сформулювали собі українські селяни, які плакали над долею Катерини, а яку принесли на штиках більшовики, змушені виправдовувати власну богоборчу злочинну політику. Таким чином вони шукали опертя в місцевій традиції і, вистежуючи всі моменти у спадщині Кобзаря “а до того я не знаю Бога”, тлумачили це як віровідступництво, зречення зв’язку з Богом. Водночас це були гнівні слова людини, яка відчувала страх Божий, яка розуміла, що бачить несправедливість довкола себе, і що Бог її допускає, без Бога цю несправедливість не виправити й не виправдати.
Як нам боротися зі стереотипами? Дуже просто: аналізувати власну свідомість і ставити під сумнів ті стереотипи, які в цю свідомість прийшли ззовні. Тобто немає небезпеки в тому, що людина, яка вступає у прямий діалог із Шевченком, собі такі стереотипи сформулює. Якщо вона бере до рук “Кобзаря” і разом із ліричним героєм переживає всі драматичні перипетії його духовної біографії, нема загрози, що вона неправильно це сприйме. Якщо ми йдемо разом з поетом, то ми зрозуміємо, пробачимо і дійдемо до того, до чого дійшла ця людина, – до примирення, порозуміння і гармонії з Богом. Якщо ми уповаємо на правдивість слів, які в нашу свідомість вбивали тривалими десятиліттями, навіть і століттями (бо теза про атеїзм Шевченка має коріння ще у ХІХ столітті), щоби стереотипи не мислили замість нас, треба мислити замість стереотипів.
Д. Ільницький: На мою думку, є два шляхи подолання стереотипів. Багато хто з нас був в оперному театрі і бачив декорації. Але мало хто був близько біля них за кулісами. Мені пощастило. Я зробив для себе висновок, що коли бачу декорацію зблизька, вона розмита і я нічого не розумію. Коли я йду до залу і дивлюсь з певної відстані, то декорація набуває змісту і є цілком зрозумілою. Так і з Шевченком і Франком. Одразу по смерті їх часто називали атеїстами, було чимало антишевченківських й антифранківських акцій, статей. І тільки коли минув певний час, з відстані, ми нарешті розуміємо їхню велич і правдивість. Дуже часто в повсякденному житті, перебуваючи з генієм близько, ми не розуміємо, що це геній. Маємо, можливо, багато потенційних франків сьогодні, але говоримо про того Франка, який був тоді. А наступники будуть вже говорити про наших сучасників.
Підтримую пана Богдана щодо того, що якщо ми справді переживемо з Шевченком все його життя і просто візьмемо його текст, без жодних упереджень, з нової сторінки, то його пафос внутрішньої правди нам скаже, що немає там ніякого атеїзму. Насамкінець залишимо за собою право інтерпретаторів у тому сенсі, що цікаві студії, тлумачення, розкриття власного досвіду різних науковців, письменників, есеїстів також мають здійснити свою місію у тому, щоб погані стереотипи таки викинути, щось спростувати, бо часом люди потребують пояснення.
М. Плішило: Яка роль Шевченка в утвердженні соборності нашої держави? Це особливо актуально зараз, коли всі говорять про сепаратизм. І як сьогодні поет може об’єднати Україну?
Д. Ільницький: У випадку Шевченка та багатьох інших українських поетів, справді влучно спрацьовує ідея слова як засобу боротьби. Шевченко своєю сильною енергетикою робить навіть більше, ніж зброя. Щодо сепаратизму, то зараз у контексті українського Майдану, і навіть ще до трагічних подій, смертей наших друзів, з’явилися сепаратистські настрої, і з точки зору не тільки східних сепарацій, але навіть і галицьких. Є окремі галичани, які постійно сповідують ідею галицького сепаратизму. Я особисто проти такої ідеї. Насправді, між сходом і заходом України постійно був взаємообмін. І постійний обмін ролями тільки свідчить про те, що є соборність. Два галицькоукраїнські поети Іван Франко та Богдан-Ігор Антонич – це люди, які вибрали ідею соборності як частинку їхньої ідентичності. Власне кажучи, ідея соборності певним чином є сформована завдяки Шевченкові, бо він мислив Україну як соборну і через силу свого слова запустив розуміння єдиного.
Б. Тихолоз: У той час, коли ми долаємо регіоналізм мислення, дуже важливо наголошувати на тому, що і Шевченко, і Франко, й Антонич, й абсолютна більшість наших діячів культури, ніколи не мислили себе репрезентантами лише якогось одного регіону, на відміну від багатьох наших політиків. Це найпростіше – окреслити собі якийсь закуток, де ми ґаздуємо, і сприймати його як власну територію. Шевченко походив із Черкащини, але він не є поетом Черкащини чи великим наддніпрянцем, так само, як Франко не є лише великим бойком, чи Антонич лемком. Їхня мала батьківщина – це дуже важливо, і вони ніколи її не цуралися і ніколи її не принижували. Але водночас розуміли, що це частина великого українського світу. І в тих складних обставинах, яких ми зараз є, дуже важливо прийняти від них цю інтенцію. Україна, якої, можливо, ще немає, яка існує в наших головах, – неподільна й соборна.
М. Плішило: Перед нами зараз чимало викликів. Що нам Шевченко заповів на сьогодні?
Б. Тихолоз: Колись Франко писав, що революцію не треба сприймати як всесвітню різанину і бунт бідних проти багатих. Революція – це оновлення. Революція – це не просто спроба змії скинути стару шкіру, щоб втілитись у нову. Це спроба реально щось змінити, передусім у собі. Шевченко – геній ще й тому, що не боявся змінювати себе. Часом кажуть, що в “Кобзарі” можна знайти тези, які суперечать одна одній. Напевно. І це нормально. Йдеться не про глибинну суперечливість, про роздвоєння чи розкол особистості, а про те, що людина вміла змінюватися, вміла зростати та шукати себе кращого. Коли ми говоримо про те, що Шевченко заповів на сьогодні, не конче цитувати десятками пророчі фрази Кобзаря. Шевченко заповів бути собою, розуміти, що я – це не лише я, а й моя спільнота, моя Батьківщина. Заповів, що все це варте того, аби за нього боротися. В іншому випадку ми не виконаємо Божої волі бути собою на цій землі, творити добро та любов.
Д. Ільницький: Я думаю, що основний заповіт Шевченка – любов. Шевченко є життєтворчий, креативний, він є будівничим. Навіть у закликах до боротьби він проявив багато любові.
Розмовляла Марта Плішило