Національний нерв державотворчого поступу століттями окраденої, а сьогодні вкотре, в огні пробудженої, України оголений так сильно, що перед збентеженим українством нині особливо виразно відлунюють гіркі слова Богдана Лепкого, вкладені в уста нашого Апостола правди і науки – Тараса Шевченка – майже сто років тому в уявному діалозі з ним: “Пощо кличете мене д’собі? Відложіть це свято на пізніше, аж тисячі передчасних могил поростуть зеленою травою, аж рільник кине кріс, і візьме плуг у руки, а з діточих невинних зіниць щезне жах смерти!” Такі застереження, неначе цвяшком, були вбиті в переповнені жалем серця високоосвіченої авдиторії, що зібралася на шевченківські урочистості у Відні 1917 року, у час, коли національний мартиролог поповнився великим числом молодих бійців із легіону Січових Стрільців. Рік по тому до полеглого товариства доєдналися юні гімназисти-крутяни – справжні жертвомученики, які відчайдушно стали на прю з більшовицькою ордою. Та в жодному з цих, як і наступних кривавих, періодів нашої непростої історії не було й гадки про “відложення свята на пізніше”, бо кожна мілітарна хода національно-визвольних змагань гостро потребувала огненних, праведних і благословенних Шевченкових поетичних хоругов.
Готуючись вступити у 2014 рік, свідома українська спільнота перебувала під гнітючим психологічним тягарем, із величезною пересторогою та невимовними побоюваннями від того, з яким набутком станемо перед світлою памʼятною Шевченковою зорею у славний день його двохсотлітнього ювілею. Як будемо виправдовуватися за власне суспільно-політичне безсилля, як признаємося в тім, що вже понад два десятки років замість того, аби розбудовувати “свою хату” й послідовно утверджувати “свою правду і силу, і волю”, наша, сформована виключно “з дядьків отечества чужого”, урядова старшина перетворилась на новітню Малоросійську колегію та невтомно допомагає “москалеві господарювати”. Чому невпинний процес “матеріалізації Шевченкової поезії”, хоча й закінчився формальним відновленням власної держави, але всупереч Маланюковим запевненням не призвів до становища, з якого можна було б твердо заявити, що “сучасність доросла до Шевченка”?
Словом, ми ледь не опинилися на глибокому дні культурно-державницького розчарування, яке болісно відчував ще Іван Франко, відверто зізнаючись: “од сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу”? У художньому просторі Шевченкових одкровень цей крайній вияв національної стагнації виражений дещо узагальненим, але безжальним присудом:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Та Високе Провидіння судило нам щасливу долю й саме напередодні високопрестольного Кобзаревого празника щедро обдарувало українську націю воскреслими надіями на її цивілізаційну життєствердність у європейському народів вольних колі. У тримісячному горнилі згуртованого й цілеспрямованого мирного спротиву відродився духовно-генетичний код українства, міцно закорінений у прадавніх демократичних традиціях середньовічної Київської Русі. Суспільно-культурні категорії “майдан” і “віче” перестали сприйматися як лексичні архаїзми, а наповнились реальним політико-правовим змістом і почали ставати серйозними важелями зорганізованого громадянства для ефективного впливу на зміну, формування й контроль владної еліти. Апокаліптичний Шевченків розпач
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі…
змінено потужним інформаційно-пропагандистським проривом, у результаті якого сучасний, ідеологічно досить стриманий, світ одностайно схвалив кардинальні зміни в нашому суспільстві та не перестає захоплюватись шляхетною доблестю героїв Революції Гідності й аристократизмом духу всього українського народу –
І ожила добра слава,
Слава України
Відважний чин київського Майдану, “пройшовши крізь полум’я людського гніву”, обернувся в крицю непереможної національної зброї, прокотився по всій Україні очищувальною грозою, затамував “процес національного розкладу”, спопелив суспільний непотріб і справедливо “об’єднав благодаттю любови тих, що “схаменулися” і “стали людьми”, у зародок органічної ієрархії нації” (Євген Маланюк). В умовах, коли в амплітуду історичного маятника потрапило питання самого існування Української держави, духовна енергетика Шевченкового образу та слова надпотужно спрацювала для України, свідченням чого стала портретна Кобзарева присутність в оформленні інтер’єру Майданової сцени та на щитах самооборонних сотень, а також декламування на барикадних висотах поеми “Кавказ” у виконанні відчайдушного героя вірменської крові – Сергія Нігояна.
Урочисто-настроєвий пафос від здобутих звитяг закономірно наштовхується на гірке усвідомлення того, яку неймовірно високу ціну довелося сплатити за повернення до чистих, незамулених джерел державницького буття. Ще не минуло й сорока днів, як широкими теренами цілої України від Києва в усі географічні напрямки – на Захід, Схід, Північ і Південь – розпросторились трагічно-тужливим резонансом слова лемківського ліричного шедевру “Пливе кача по Тисині…”, що вже став національним реквіємом за полеглими патріотами. Меморіально-обнадійливе, мільйонноголосе гасло “Герої не вмирають”, що заповнило жалобну атмосферу велелюдних панахид і похоронних процесій, умиротвореним спокоєм знеболює незагоєні душевні рани родин загиблих і кожного небайдужого українця. Високоблагородний світоглядний геній Шевченкового непроминального гуманізму у таких випадках завжди звертався до вищих сил із максимальною експресією художньої риторики, що не губиться в часі та здатна передати ступінь нашої новоявленої скорботи. Історичну тяглість, окреслену патріотичною віссю “воля – слава”, продовжено появою великого числа свіжовисипаних могил, над якими колишня поетова медитація звучить досить актуально:
Великая славо! Зглянься на людей!
Одпочинь од кари у святому раї!
За що пропадають, за що Ти караєш
Своїх і покірних, і добрих дітей?
За що закрив їх добрі очі
І вільний розум окував
Кайданами лихої ночі?!
При встановленні соціокультурної ваги загальної всенародної шани, яку в цей ювілейний рік складає Україна своєму національному Пророкові має цілковиту слушність Михайло Грушевський, котрий переконує, що змістом Шевченкових свят повинно стати “не тільки засвідчення нашої вірности культу великого поета, але й вірности провідним ідеям його поезії. Вони являються публічним ісповіданням віри для нашого громадянства й обрахунком сумління його членів”.
Одним із найчастотніших, наскрізних ідейних струменів Кобзаревого духослова завжди були постійні намагання вирвати з полону інертної бездержавницької летаргії та вивести зі стану розпачливого смирення збайдужіле сучасне йому плем’я “сплячих на волі”. Для цього неодноразово вдавався до переспіву старозавітних мотивів, свідомо розраховуючи на впливовий сугестивний потенціал біблійної стилістики:
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же, Боже, поможи нам
Встать на ката знову.
Актуалізації суспільно значущих, націєтворчих устремлінь поет досягав через використання експресивних ресурсів художньої категорії контрасту, зіставляючи різні історичні пласти. Невпізнаваність здеградованої Шевченкової сучасності на тлі героїки минулої доби поступово переростала у скристалізований морально-етичний докір своєму бездіяльному поколінню.
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Півтора століття пошевченківської історії є доволі розгорнутим і фактологічно доленосним проміжком ментальної еволюції та демократичного росту української етнічної спільноти, аби спробувати оцінити нинішній етап формування національного організму у його порівнянні зі станом духовно закріпаченої підросійської України ХІХ віку. Гнітюча атмосфера “темного царства”, коли “і тут, і всюди – скрізь погано”, “ніхто не гавкне, не лайне” чи “кругом як в усі все мовчить”, витворила у Шевченковій свідомості певні світоглядні стереотипи щодо різних верств української людності. “Лакеї в золотій оздобі, раби, з кокардою на лобі, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття, донощики і фарисеї, людськії шашелі”, – ось далеко не повний атестаційний перелік, виписаний кипучою кров’ю Шевченка як вирок тогочасному немічному земляцтву. Ту місію, яку не завжди могло виконувати віще поетове слово в середовищі його сучасників, воно бездоганно сповнило в процесі національної зрілості теперішнього українства. Багатотисячний майдан у самому серці України об’єднав якраз тих, “що вчились так, як треба”, які “і чужому научались й свого не цурались” та не звикли “гнилою колодою по світу валятись”. Фактично, проти необмеженої сваволі обмеженого тирана згуртувалися діяльні громадяни, котрі знайшли в собі мужність позбутися прикрих національних недуг, що їх діагностував саме Шевченко. Вихована на одвертих скрижалях та огнистих заповітах поетової музи вільна громада продемонструвала в часі тримісячного протистояння безпрецедентний приклад самоорганізації, солідарності, взаємодопомоги й офірності. Ауру піднесеної сакральності впродовж усього цього періоду самозречено підтримувало свідоме українське духовенство, невтомно взиваючи до Божої милості у смиренній молитві. Неодноразово проспіваний рефрен державного гімну “Душу й тіло ми положим за нашу свободу” кожен із присутніх поступово перестав усвідомлювати як формальну патетику, а почав розуміти як цілком ймовірну реальність і готовність до самопожертви. На максимально трагічному витку нерівного герцю з чорносотенним ескадроном смерті й московським снайперством витворився неповторний український лицарський феномен – “небесна сотня” як фізично втрачена, але непереможна, озброєна незламною волею і чистим сумлінням національна дружина. Це свого роду відроджене козацтво новозавітної України, вибрана долею каста нескорених, яких Шевченко, за влучним спостереженням Дмитра Донцова, “вирізняє як людей окремого духа, шляхетної душі, людей чести, “з благородними кістками”, “з чистим серцем”, небуденного характеру, вдачі героїчної. Рівняє їх до орлів, оте “козацьке панство” з окремим кодексом чести, голоті не зрозумілим. Особливо тій, яка віссала в себе намул московської ментальности”.
“Минуть. Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла” – непохитною вірою у незворотність процесу очищення українського етнопростору промовляють до нас сьогодні ці розважливо оптимістичні розмисли пізнього Шевченка. Однак приховані тривоги, що поселилися в наших душах після січневого нападу хижого птаства на мирних посланців ангельської молитви за Україну в апостольському Римі, нещодавно вдарили гучним набатом після того, як кремлівські полчища підперли південносхідні кордони держави та вдерлися до Криму. Ще Шевченкові сучасники – росіяни за походженням – вдихнувши вільного швейцарського повітря, признавалися, що “петербурзький уряд, такий брутальний і неотесаний, такий винятково деспотичний, що любить наводити страх – хоче, щоб перед ним все тремтіло; словом, хоче не тільки влади, а й її театрального ефекту” (Єжи Єнджеєвич). Нині правлячий, хворобливо амбітний північний диктатор спеціально підготовлені лицедійні ефекти з перевдяганням бойовиків, провокаційними маневрами наземної, морської та повітряної техніки суттєво посилив відомими ще з часів становлення дикого царства Московського цинічною пропагандною брехнею та регулярними спробами облесливого гидкого підкупу. Й одразу згадується Шевченкове:
А москалі і світ Божий
В путо закували.
Шалений окупаційний пресинг, ще не окріпла повністю від регіональної прокази, економічно знесилена Україна поки що стримує в основному завдяки глибокому самоусвідомленню ідей громадянської єдності та державної соборності, священній непорушності солдатської присяги, неймовірній відданості й чесному героїзмові офіцерської армійської еліти та могутній політико-дипломатичній підтримці впливової міжнародної спільноти. Щиро сподіваємось, що за збереження миру й недоторканість українських зовнішніх кордонів не доведеться офірувати бодай ще одну, тепер вже Кримську сотню. А за злодіяння, що їх шизофренічно вперто чинить кремлівський деспот, Шевченкова поетична Феміда пропонує справедливе покарання – запроторити:
В тюрму глибоку. Щоб не чуть
Було на світі того рику
Самодержавного владики,
Царя неситого…
Подвижницький Шевченків життєпис дає нам яскраві приклади зцілення від тривалої колоніальної залежності та гідну наслідування опірність проти сепаратистських нападів чи симптомів федералізації. Як зазначає професор С. Смаль-Стоцький: “У Шевченка ніхто ніде не найде ні одного слова яких-небудь федераційних чи союзних міркувань. Навпаки, він усяку злуку… з Московщиною уважав за найбільшу недолю, за найбільше нещастя України, за джерело її фізичного, духовного, матеріального, культурного й морального занепаду, вважав за кару Божу”.
Християнське світовідчуття, по-апостольському вистраждане “в степу далекім за Уралом”, суттєво ушляхетнило Шевченкові національні інстинкти та призвело його до усвідомлення того, що Божий гнів є закономірним наслідком людського “криводушія”, “безчестія” і “зради”. Порятунку від гріховності поет намагається дошукатися в сакральній силі жанру молитви, та за рік перед смертю востаннє стає до поетичного діалогу з Господом праведним, змінивши грізний стиль безкомпромісного ультиматуму на розважливу тональність щиросердної просьби:
Царів, кровавих шинкарів,
У пута кутії окуй,
В склепу глибокім замуруй
………………………………….
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли
Чи може бути неспростовніший доказ пророчості Шевченкового духовного універсуму ніж те, що, написані понад 150 літ тому, його молитовні слова для нас нині сущих перебувають на вершині своєї актуальності. Саме “єдиномисліє” і “братолюбіє” відтепер мають стати для кожного українця провідним морально-етичним каноном національної поведінки. Пам’ятаймо однак, що проголошене поетовим катехизмом “єдиномисліє” аж ніяк не можна зводити до “єдинопроживанія”. Це щось значно глибше, ніж публічне визнання географічно-політичної спільності з обов’язковим підкресленням соціально-побутових відмінностей. За індиферентними деклараціями про важливість різномовної та історично різнокультурної єдності в межах кордонів однієї держави має настати період важкої сумлінної праці над виробленням духовної і ментальної соборності, утвердженням засадничих цінностей, пріоритетів та ідеалів, наповненням розмитої, ліберально вихолощеної форми шевченківським, світоглядно національним змістом. Розпочати варто хоча б із того, аби не вдаватися до обрахунку кількості майданоднів у протестній біографії один одного, а спільно відбудувати на відібраній у безбожного хама Межигірській землі сплюндрований ще в передшевченківську епоху козацький монастир. Повернення Межигірського Спаса в наш очищений духовний простір має перетворитися на промовистий об’єднувальний символ сучасної соборної України. Натомість, шлях до встановлення якоїсь окремої історичної героїки, відмінної для жителів Заходу і Сходу країни, не може бути прийнятним. І якщо, скажімо, Олексу Гірника, який в обороні рідної мови тепер вже далекого 1978 року спалахнув живим смолоскипом на північному схилі Чернечої гори, визнаватиме героєм лише одна частина українського етносу, це означатиме, що заявлена єдність є фальшивою і ніколи не стане фундаментальною підвалиною нашого достойного майбуття.
Ювілейний 200-ий рік від часу Кобзаревого Різдва завдяки вибуховій мобілізації українського національного Духу став роком Воскресіння розіп’ятого на перехрестях стражденної історії українства й початком його відродженого сходження “з новим і праведним законом” до переможних державотворчих висот під святим покровом одержимих лицарів “небесної сотні” та апостольським благословенням світового генія і національного Пророка – Тараса Шевченка.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога.
Великого Бога
Слава Україні!
Ярослав ГАРАСИМ,
доктор філологічних наук, професор,
декан філологічного факультету.
Фото Мар’яна ПАВЛИКАа