Антоніна Боса,
студентка 3 курсу факультету іноземних мов
* * *
Не зовсім так…
Місяць зник. І день у ніч.
Очі в очі. Віч-на-віч.
Іскорка зчиня вогонь.
Ніжні доторки долонь.
Слово – птаха. Слово – мить.
Слово – злість. Душа болить.
Порух рук. Мета – пізнання.
Шепіт уст. Німе бажання.
Слово захищає нас.
Слово зупиняє час.
Вічність – не завжди навіки.
Сон зчиняє нам повіки.
Ранок від вечора мудріший.
Але вечір чарівніший.
Колії ведуть у даль.
Очі видають печаль.
Через вікна бачимо ми світ.
Пристрасті псують обіт.
Небо істинно безмежне.
Тайна скрита як належне.
Гроші – то не завжди влада.
Світло в темряві – принада.
Не завжди товариш – друг.
Не уся природа – луг.
Самота – не зовсім доля.
Рідний дім частіш – неволя.
Злочин не завжди карають.
Й мудрі відповідь не знають.
Розв’язок бува невірним.
Захист – зовсім ненадійним.
Ти буваєш сам не свій.
Ріжеш знову по живій.
Помста не вирішує нам справи.
Камінець бажа’ оправи.
Перстень часта є невірність.
Рівний рівному – не рівність.
Ревнощі не є кохання.
Сейф – не справжнє зберігання.
Усмішка ховає суть.
Слухати – не значить чуть.
Вчитися – не значить знати.
Погляд можна приховати.
Зберегти – не пам’ятати.
Спробувати – не пізнати.
Поцілунок – не зізнання.
Я – це тіло без кохання.
Дмитро Нірода,
студент 1 курсу факультету журналістики
* * *
Кохання починається з очей,
Коли іще не сказано і слова,
Коли і не знайомилися ще,
Зустрілись просто, зовсім випадково.
Кохання починається із них,
Ласкаво-ніжних, сонячно-зірчастих,
Що здатні вогник світлий запалить,
Який уже ніколи не погасне.
Що спалахне, неначе дивна мрія,
Наперекір буденності речей.
Душа і серце добре розуміє:
Кохання починається з очей…
* * *
Надходить осінь, серце знов у чарах,
Жовтавий квіт розлігся по землі,
А в небесах печально відлунали
Біло-сіряві дальні журавлі.
Надходить осінь, явище це звичне,
Та врода в ній казково-чарівна.
У осені є дещо фантастичне,
П’янкіше від солодкого вина.
Я закоханий в осінь, в її позолоту лісів,
Я закоханий в осінь, в її неповторні тумани,
Це не просто пора, це спокуса якась для душі,
Що зрівнятися може з самим хіба тільки коханням.
Я закоханий в осінь, в усмішку її таємну,
В її очі такі аж до незрівнянності сині.
Я закоханий в осінь, і досі ніяк не збагну
Як на диво таке заслужила гріховна людина?
Марія Кожушко,
студентка 5 курсу географічного факультету
Зима, яка…
В зимовім вальсі заметілі
Грайливо крутяться сніжинки.
А ми удвох усе хотіли
Пройти засніжені стежинки.
Холодний вітер дме, ще лютий,
Рипить мороз з-під наших ніг.
А ми йдемо, обнявшись вкупі
І ловим на устах солодкий сніг.
Сніжинки падають на плечі
І тануть у нас на руках.
І б’ються два серця гарячі,
В яких ще юність, ніжність, страх.
Зима повільно відступає,
Усе змінилося за мить.
Ми не забудемо цю зиму,
Яка навчила нас любить.
Юлія Пастущак,
студентка 2 курсу факультету іноземних мов
* * *
Корабель мрій, ілюзій,
Ти мені вкотре снишся.
До тебе лечу на крилах
І шукаю між сновидінь.
Я потопаю в хмаринках
Прозорої й живої води,
Де ти так стрімко плив.
Мені б до тебе долетіти,
Але не можу я і падаю.
У мене підрізані крила,
Мій подих іще слабкий.
Я майже прокинулася,
Ілюзії нема, немає тебе.
Може, сон – то вигадка,
А мій корабель – то мрія.
Тоді треба лягати спати,
Може, він ще чекає…
* * *
Пройдися по землі смиренній,
Де спочивають дорогі нам люди.
Не тремти, проходячи повз них.
Ти ж знаєш, що не вічне життя.
І колись, а може й незабаром,
Тебе лагідно прийме в обійми
Їхнє пристанище в нашому світі.
Тебе охоплять думки і почуття,
Переживання спокою не дадуть.
До твоєї свідомості надійде істина:
Смерть – це не кінець, а життя,
Що вкотре починається спочатку.
Помолися вустами грішними
І не бійся споглядати кінець,
А радій приходу нового начала.
Тетяна Копильців,
студентка 1 курсу факультету іноземних мов
* * *
Слова! А інколи вони мов гострий меч,
Що пробивають тіло, серце, мозок,
Болюча тінь всіх сказаних думок
Загубить кожного навколо.
Гірка правдивість – це є факт,
Не хочу я солодкого оману,
Та ти вбивай мене словами тільки в снах,
Бо я, мов квітка весняна, зів’яну.
Олександра Петренко,
студентка 1 курсу хімічного факультету
* * *
Пробач мені за те, що я кохала.
Пробач за те, що пригорнути не змогла.
В тобі я мрію відшукала,
А втримати її я сили не знайшла.
Сльоза тече по моїй скроні.
Тебе кохаю я й тепер.
Але ніхто не скаже, хто ми.
Той відгук у твоїй душі помер.
Пітьма затьмарила мій розум.
Як далі жити? Підкажи!
Я назавжди в твоїм полоні,
В твоїх очах, в твоїй душі
Пробач мені, я знаю, винна.
Але часу вернуть нам не в змоги
І це цілком моя провина.
Люблю, кохаю. Ти прости…
Ірина Суховерська,
студентка 1 курсу історичного факультету
Бузковий край
Мій рідний край бузковий!
Тут сонечко всміхається усім.
Де, як не тут, подих вітру ласкавий
Колискову ніжно співає мріям моїм.
Веселий танок дерев загадкових
Колише колиску моїх почуттів.
Колоски полів неозорих
Розповідають казки своїх днів.
Хвилі безмежно бурхливої річки
В душу щастя вливають мені.
Запах барвистої квітки
Пробуджує спогади мої неземні.
Я люблю тебе, краю бузковий,
Ти безмежний океан моїх бажань.
Тільки ти, краю вічноласкавий,
Не станеш кригою моїх страждань.
Оксана Огій,
студентка 1 курсу факультету іноземних мов
* * *
Не хочу я убогих діамантів,
Не треба мені штучної краси!
І не даруй мені ти орхідеї –
Ромашку з поля краще принеси.
Не хочу я коштовностей від тебе,
Не треба мене ними прикрашати,
Не осипай мене ти сріблом-златом!
Адже коханням треба осипати.
Я хочу лиш отримувати завжди
Турботу і палкії почуття!
Заради них готова я віддати
Найкращі миті усього життя.
У мареві нічнім тебе я бачу,
У відблиску яскравосяйних зір…
Я за тобою в снах чудесних плачу,
Мов ніжний едельвейс на схилі гір.
Я закарбовую у пам’яті обличчя:
Таке знайоме, рідне і живе.
Та що брехати… Це лиш протиріччя…
Для мене ти незнане і нове.
Любове, чом у снах моїх блукаєш,
Лишаючи в душі солодкий біль?
То в невідомість раптом ти зникаєш,
То в серці спричиняєш заметіль.
Осяй кришталями життя буденне!
Блукай, любове, ліпше наяву.
З тобою все в житті ясне й натхненне,
З тобою не існую, а живу!
У мареві нічнім тебе я бачу,
У відблиску яскравосяйних зір,
На жаль, у снах чудесних й досі плачу,
Мов ніжний едельвейс на схилі гір.
Володимир Рихліцький,
студент 1 курсу факультету журналістики
* * *
Пробач мені, я не зумів
Знайти до тебе правильний підхід,
Пробач мені, я так хотів
Залишить у твоєму серці слід.
І хоч ніколи ти моєю не була,
В твоєму серці не зумів я розбудить
Любов… Що і тепер мене болить,
Бо не згоріла ще до тла…
Я пам’ятаю випускний:
Богинею була ти серед всіх,
Богинею була в душі своїй;
Я пам’ятаю усмішку і лагідний твій сміх.
Так жаль… і справді дуже жаль,
Одну тебе лиш серед всіх
У випускний, останній бал
На танець запросить не зміг.
Ти зрозумій, таке життя,
Коли один від одного далеко, відчуваю:
Не згасло моє почуття,
Мені здається, досі я тебе кохаю…
* * *
Прокинулась, набрала сили, ожила,
Здригнулася, махнула білим рукавом,
До ранку ще не мерзлу землю замела,
Покрила мокрим, сніжно-білим полотном.
У наше місто увірвалася зима,
Зненацька, так непрохано й неждано.
Травички вже зеленої нема,
Бо білий сніг лежить на ній, не тане.
Стоять дерева у багряному вбранні
Та мокрим снігом, наче ватою, обвиті
Задумались, як ці холодні дні,
Щоб не замерзнуть, пережити.
Летить без перестану мокрий сніг,
Злипається, вкриває змочене болото.
Це місиво чіпляється до ніг,
Усім, хто поспішає на навчання чи роботу.
Але зима ще надто молода,
Щоби заполонить собою осінь,
Тож сніг розтане, лишиться вода,
Хоча зима уже була на носі.
Марта Трач,
студентка 1 курсу факультету іноземних мов
* * *
Я б, напевно, зібрала валізи
І втекла би в безчасся i простір.
Я б забрала з собою секунди,
Щоб хоч щось у душі збереглося.
Відчиніть, прошу, вікна i двері,
Напустіть туди трохи свободи
І натомість мене відпустіть
В те безчасся, незвіданий простір.
Загубилася…
Панікує…
Не здійснилося…
Час не лікує…
Всі секунди розкидала – порох,
Як ті гроші на шмаття дешеве.
Ти сама собі, дівчино, ворог,
Ти не знаєш, чого тобі треба.
Ти живи, не кидайся в пустелі,
У пустелі – у діри життєві.
Ти живи тим, чим треба тобі,
Так живи, ніби щастя миттєве…