Викладач японської мови кафедри сходознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, фотограф, який намагається зупинити мить. Такаші Хірано зображує життя таким, яким воно є насправді. Він створив симбіоз, що приємно дивує поціновувачів фотомистецтва. Фотограф спробував поєднати японські мотиви та українську дійсність, Схід та Захід, виваженість і неймовірну експресію…
– Такаші, як довго Ви фотографуєте? Для Вас це хобі, стиль життя чи засіб самовираження?
– Фотографувати почав у 19 років, коли був студентом. Зараз мені 28. Насамперед для мене це чудовий засіб самовираження. Уже згодом, по закінченні університету, працював фотографом.
– Що допомогло Вам сформуватися як професійному фотографу, досягнути відповідного рівня майстерності?
– Я відвідував виставки сучасних фотографів, переглядав світлини в Інтернеті, читав спеціальну літературу. Але головне – практика.
– Чи є у Вас авторитети у фотомистецтві, професіонали, на яких рівняєтеся?
– Чесно кажучи, виокремити когось важко… Коли починав фотографувати, не можу сказати, що на когось рівнявся. Вісім років жив у Токіо, там працюють дуже авторитетні фотографи, які часто влаштовують виставки своїх творів. Я охоче їх відвідував. Тепер, наприклад, мені подобаються роботи німецького фотографа Вольфґанґа Тілманса та китайського – Маді Джю.
– Працюючи викладачем японської мови, чи завжди знаходите час для фотографії?
– Якщо є бажання, час знаходиш. Завжди маю зі собою фотоапарат… На парах, коли студенти виконують письмові завдання, іноді фотографую їх. Хоча й не надто часто.
Зараз викладаю тільки японську мову, але в 2008 році пробував викладати історію японської літератури. Було досить складно, бо студенти не цілком розуміли японську, а я зовсім не міг говорити по-українськи. Тепер ситуація змінилася – я краще володію мовою, до речі, деякий час вивчав українську в Японії, в університеті.
– Чи залучаєте студентів до участі в конкурсах із японської мови, аби підвищити рівень їх знань?
– Наприкінці вересня в Києві відбувся конкурс промов. Його проводять щороку серед українських студентів, які вивчають японську мову. Кожен учасник конкурсу мав представити журі заздалегідь підготовлену промову та відповісти на їх запитання. Студентка Франкового університету посіла ІІІ місце. Це була перша наша перемога. Наскільки мені відомо, щороку майже всі місця здобували студенти київських університетів. Ми готувалися приблизно три місяці, це був складний процес: вибір теми, корегування наголосів.
– Чому саме українську мову Ви вивчали студентом?
– Я вчився в Токійському університеті іноземних мов за спеціальністю “російська мова”. Так, саме російська, бо тільки там можна було вивчати українську. Чому українську? Мій батько – учитель географії. Коли я ще був школярем, дуже любив читати його книжки, а він їх має чимало! Серед цих книг про країни світу я знайшов Україну й дуже зацікавився. Тому вирішив вивчати мову цієї держави!
– Такаші, чим зацікавила Вас Україна?
– Вона розміщена між Європейським Союзом і Росією. Це дуже цікаве географічне розташування. В університеті я вивчав відносини між країнами, що біля Чорного моря. Ще на Україну свого часу впливала Османська імперія – а це вплив Азії. Наприклад, слово “козак” походить з тюркської мови, що не може бути нецікавим (!).
– В університеті Ви вивчали українську мову. Чи думали про те, що Ваша подальша робота буде пов’язана з нею?
– Чесно кажучи, тоді, у студентські роки, я й не думав, що українська мова стане мені в пригоді під час пошуку роботи. А тепер я викладаю японську у Львові, й українська мова мені просто необхідна.
– Такаші, що допомагає Вам підвищувати мовний рівень?
– Я вивчав українську в Токіо і практикувався у Львові, але цього замало. На роботі здебільшого спілкувався японською, тому не знав багатьох слів, як правильно і краще їх вживати. Вирішив відвідувати мовні заняття в Літній школі, які діють при Університеті. Наша викладачка Леся Антонів – чудова, вона працює на кафедрі української мови. Вчитися було приємно. Ці заняття дуже мені допомогли і, звісно, постійна мовна практика – і в університеті, і за його межами. До речі, поглибленню знань сприяють і українські книжки.
– Які твори Ви вже встигли прочитати? Як ставитеся до сучасної української літератури?
– Нещодавно прочитав твір Любка Дереша “Притча про Дрозофіл”. Дуже цікавий. Насправді я хотів би читати більше. Мені подобається переглядати книги, дуже часто заходжу до львівських книгарень. За моїми спостереженнями, у Львові набагато менше книжок, ніж у Токіо, тому Форум видавців для мене – особлива подія. Наприклад, на цьогорічному я придбав книгу Юрія Андруховича. Планую прочитати. 
– У рамках виставки “Фотообраз Хірано Такаші”, що її організував Музей історії Університету, Ви представили роботи, які створили в Японії та в Україні. Що намагалися передати цими світлинами?
– Спершу мене найбільше цікавили люди, і найчастіше саме вони ставали героями моїх фотографій – зокрема й на світлинах, які я створив у Японії два-три роки тому. Показую людину в різних сферах, виявах життя. На фотографіях, які зробив в Україні, зображено звичайні дні, тобто представлено життя таким, яким воно є насправді. І це особливо цінно. Набагато цікавіше зображувати реальну дійсність, ніж відомі церкви, замки тощо.
– Такаші, це Ваша перша експозиція?
– Виставок у мене було чимало, але в Японії. Сам організував декілька, зокрема в Токіо та в Осаці – у двох найбільших японських містах за кількістю населення. В Україні – друга виставка. Першу експонували у травні 2009 року в арт-галереї “Ом”. Планую ще декілька. Просто не варто поспішати… Маю чимало фотографій, але хочу створити нові твори. Адже дуже важко фотографувати в іншій країні, треба добре знати мову, звичаї, менталітет людей. Отже, наразі фотографую здебільшого львівські пейзажі.
– Якому жанру надаєте перевагу: пейзажам, портретам чи іншим видам зйомок?
– Я фотографую все: інтер’єр, пейзаж, також людей, але тільки знайомих. Якщо зовсім не спілкуюся з людиною, мені нецікаво її фотографувати.
– Що спонукає до створення нових робіт? Що надихає?
– Загалом надихають різні речі, наприклад, пейзажі, також мене цікавлять люди, вони і є моїм натхненням. Коли спілкуюся з кимось, бачу, як змінюється вираз обличчя і починаю фотографувати… Людина має здатність старішати, тому цікаво спостерігати за тим, як вона змінюється. Наприклад, через п’ять років важко згадати, якою була та чи інша людина. Якщо немає фотографії, легко її забути.
– Чи не плануєте продавати свої роботи? Уже були якісь пропозиції?
– Зараз не маю наміру продавати фотографій, ще не думаю про ціну. Для мене це незвично, бо в Японії люди не купують творів мистецтва, у нас немає такого звичаю.
– Такаші, що можете порадити тим, хто хоче займатися фотомистецтвом?
– Необхідно збирати інформацію про фотографію. Переглядати світлини в Інтернеті. Також не обов’язково мати спеціальну техніку, до речі, вона дуже дорога. Якщо займаєтеся фотомистецтвом заради самого мистецтва, вам достатньо мати, в принципі, будь-якого фотоапарата. Найголовніше – бажання!
Марія Бойко
Відгуки
Ірина Милимук, факультет іноземних мов, 5 курс
– Дуже люблю фотографії. Ця виставка – цікавий погляд іноземця на нашу країну. Досить відверті світлини, фотограф зобразив моменти життя, на які ми часто не зважаємо. Мені хотілося б, щоб такі культурно-мистецькі акції влаштовували в нашому Університеті якомога частіше.
Ольга Задорожна, факультет іноземних мов, 3 курс
– Усі фотографії цікаві й неординарні. Чимало взято зі студентського життя: Університет, гуртожиток. Ці світлини відтворюють і японську, і українську реальну дійсність, яку потрібно сприймати об’єктивно. Кожна країна має недоліки, Україна не виняток, і не потрібно на це заплющувати очі. Також фотограф дуже цікаво поєднав свою державу та Україну в рамках одної експозиції.
Ярослав Іванців, філологічний факультет, 3 курс
– Такаші Хірано за допомогою світлин передає свої враження та відчуття, порівнює Японію та Україну, і йому це вдалося. Автор, на мою думку, намагається передати свій внутрішній світ. Гарно сфокусовані експозиції, тематика фотографій різнобічна. Залежно від зовнішнього світу, від обставин, від оточення Такаші створює нові світлини. Дуже оригінально розміщено фотографії на стендах: з одного боку – українські, з іншого – японські. Хотілося б переглянути більше світлин, оскільки він фотограф із досвідом. Знаю, що Такаші Хірано організовував кілька виставок у Японії, в Україні це вже друга. Цікаво, що буде далі…
Ірина Стасюк, історичний факультет, 2 курс
– Дуже цікаво, що такі виставки організовують у нашому Університеті. Це дає надію на те, що можна влаштовувати експозиції, наприклад, студентів, які захоплюються фотосправою. Добре, що автор поєднав Японію та Україну, але мені здається, що можна було зробити це креативніше.
Ксенія Ручковська, студентка філологічного факультету, 2 курс
– Уперше виставку Такаші Хірано відвідала у травні в галереї “Ом”. Було представлено світлини із зображенням японських реалій, а друга експозиція охопила й наше місто. Це особливо приємно, оскільки бачиш рідний Львів очима людини, для якої він спершу був зовсім чужим, але поступово теж став “своїм”, “рідним”. Роботи Такаші дуже різні. Він показує життя таким, яким воно є насправді. Його світлини – не гарно оформлена частинка світу, а абсолютна реальність. Це лише мить, яка ніколи більше не повториться. Фотографії щирі, тому дуже близькі людям. Стенди з роботами Такаші стоять уже не перший день, та щоразу проходячи повз них, завжди помічаєш нові деталі, цікаві моменти. Тим вони приваблюють, “кличуть” до себе знову і знову. Упевнена, що фотографії викликали різні емоції в кожного з глядачів, та про себе можу сказати точно – наступну виставку фотомитця я відвідаю!