Шмігер Т. Історія українського перекладознавства ХХ сторіччя. – К.: Смолоскип, 2009. – 342 с. (Серія “Пролегомени”).
Нещодавно українське перекладознавство збагатилося цінним виданням, яке означило початок системного осмислення розвою перекладацької думки в Україні й засвідчило унікальність і високий рівень української школи перекладознавства. Автор монографії – молодий науковець Франкового університету, викладач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Тарас Шмігер. Торік Тарас Володимирович став лауреатом конкурсу наукових досліджень видавництва “Смолоскип”, яке й випустило у світ це ошатне видання.
Автор сформулював надзвичайно сміливе завдання – написати історію українського перекладознавства ХХ ст. Необхідність такої праці назріла давно, її новизна й актуальність безперечні. Адже і предмет, і об’єкт, і матеріал дослідження чекали на комплексне вивчення – з огляду принаймні на дві важливі обставини. По-перше, суспільно-історичні та соціально-політичні умови початку ХХІ ст. дають змогу повносило вивчати історію українського перекладознавства без жодних цензурних чи інших обмежень; по-друге, наука про переклад сягнула того теоретичного й методологічного рівня, за якого обрану тему можна адекватно розкрити.
Та писати історію нелегко. І попри відносно сприятливі умови, дослідник неминуче стикається з низкою проблем. Передусім, така масштабна робота (а йдеться про ціле сторіччя) вимагає не лише наполегливого пошуку та копіткого і скрупульозного опрацювання найрізноманітніших джерел, а що вагоміше, їх осмислення, аналізу та добору. Останній чинник актуальний тим, що демонструє вміння виявляти серед десятків джерел найважливіші, з огляду на їх наукову вартість і вагу для відповідного періоду розвитку перекладознавства.
Книга Т. Шмігера засвідчує колосальну роботу, проведену над пошуком і виявленням джерел, цінних із перекладознавчого погляду. Залучивши до дослідження рідкісні видання й окремі архівні джерела, автор відкрив цілий масив нових та призабутих імен і текстів, заповнивши численні прогалини української перекладознавчої думки. Ця праця за своїм задумом та значущістю споріднена із масштабним культурологічним проектом, над яким подвижницьки працював Михайло Москаленко, пишучи історію українського художнього перекладу. Науковий редактор книжки та автор передмови до неї професор Роксолана Зорівчак вважає заслугою монографії Т. Шмігера її внесок у “відновлення національної пам’яті, повернення вилучених пластів науки та критичної думки до сучасного українського національного дискурсу” (с. 9).
Опрацювання сотень праць, серед яких і солідні монографії, і невеличкі статті чи рецензії, дало змогу Тарасові Володимировичу систематизувати здобутки українського перекладознавства ХХ ст., встановити його витоки й традиції та здійснити періодизацію, наголосивши на основних тенденціях і закономірностях кожного періоду та охарактеризувавши його чільних представників. Для дослідження характерний широкий історико-філологічний контекст, міцне теоретичне підґрунтя, тож висновки автора, його намагання окреслити основні особливості науки про переклад в Україні в її динамічному розвитку, простежити становлення її терміносистеми, як і перша в історії українського перекладознавства спроба його періодизації видаються цілком логічними й обґрунтованими.
Хоча жанр книги Тараса Шмігера визначено як монографію, надзвичайно широкий об’єкт дослідження дає змогу розглядати її і як ґрунтовний підручник, довідник, навіть міні-енциклопедію українського перекладознавства. Інформативність і цікавий фактаж, потужний, на кілька сотень одиниць, бібліографічний реєстр перекладознавчої літератури, значний ілюстративний матеріал роблять працю надзвичайно цінним науковим джерелом для студентів і дослідників.
Іменний покажчик, що налічує майже півтисячі імен, швидко зорієнтує читача, де в книзі йдеться про ту чи іншу постать перекладознавства, а широкий список літератури порадить джерела для додаткової інформації. Можливо, у майбутньому варто розширити допоміжний пошуковий апарат книги й додати до нього покажчик основних перекладознавчих термінів, еволюцію яких простежує у своїй праці дослідник. Серед них такі ключові поняття, як переклад і переспів, правильність, точність, адекватність і еквівалентність, буквалізм, домінанта, стиль та багато інших. В окремому покажчику можна подати інформацію про основні часописи, про які йдеться у книзі (напр., “Літературно-Науковий вістник”, “Книгар”, “Питання перекладу”, “Мастерство перевода”, “Теорія і практика перекладу”, “Всесвіт”). Тоді книгу можна було б використовувати і як довідник, у якому легко відшукати інформацію не лише про окремих теоретиків перекладу, а й про перекладознавчі видання, основні проблеми та поняття теорії перекладу.
Сподіваюся, книга Т. Шмігера знайде свого вдячного читача і матиме щасливу наукову долю.
Валентина Савчин,
канд. філол. наук, доц. кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура