До 125-річчя від дня народження Юліяна Опільського
Українська історична проза ХХ ст. була б значно біднішою без художнього доробку Юліяна Опільського. Із таким псевдонімом увійшов в історію нашої літератури учитель Академічної гімназії у Львові Юрій Львович Рудницький (1884–1937).
Народився майбутній письменник і педагог у Тернополі 8 жовтня 1884 р. в сім’ї вчителя (у довідкових виданнях іноді помилково як дату його народження подають 8 грудня).
Коли Юрієві виповнилося 7 років, сім’я переїхала до Львова, де батько продовжував учителювати, а син навчався спершу в польській, а потім в українській Академічній гімназіях. Його вчителями були, зокрема, І. Верхратський, І. Левицький, П. Огоновський. У 1898 р. Юрій став круглим сиротою. Здібному учневі допомагала шкільна рада, а опікувалася ним старша сестра – Софія Дністрянська (дружина відомого правника Станіслава Дністрянського, відома піаністка і музичний критик).
У 1902 р. Ю. Рудницький закінчив гімназію, а потім чотири семестри студіював філософію і класичну філологію у Львівському університеті, де слухав лекції О. Колесси і К. Студинського. Завершив університетські студії в австрійському містечку Ґрац. У студентські роки письменник поринув у романтику подорожей: мандрував по Італії, Греції, Єгипті та інших країнах (враження від мандрів пізніше стануть для белетриста безцінним історичним мікроінструментарієм у відтворенні духу епохи, реалій та антуражу часу). Будучи студентом, самозабутньо писав вірші українською і німецькою мовами. І хоча віршові першоспроби молодого філолога не позначені оригінальністю, але незаперечним є те, що, вдаючись до версифікаційних вправ, він навчився вслухатися в слово, усвідомив його вагу й поступово відпрацьовував вправність володіння ним.
1907 р. Ю. Рудницький закінчив університет і повернувся до рідної Академічної гімназії у Львові, в якій викладав німецьку мову та історію.
У роки Першої світової війни письменник разом із родиною жив у селі в Карпатах, де самопосвятно працював над своїми першими значними прозовими творами, а також готував до видання навчальні книги для українських школярів (у 1916 р. львівська “Просвіта” випустила друком його “Підручник до науки німецької мови”). 1918 р. вийшов у світ історичний твір “Іду на вас” із підзаголовком “Історичне оповідання з часів князя Святослава (960–972 рр.)”. На титулі книги вперше появилися доти нікому невідомі ім’я та прізвище – Юліян Опільський. Літературний псевдонім письменник узяв від назви рідного краю – Опілля.
20-ті роки для Ю. Рудницького були часом найінтенсивнішої праці над історичними романами, повістями та оповіданнями, саме тоді відбулося своєрідне самовизначення його письменницьких уподобань і пошуків. До речі, ще під час Першої світової війни повістяр написав свій найбільший твір – трилогію “Опирі” (“Упирі”), перша частина якої – “В царстві золотої свободи” – побачила світ 1920 р. (інші дві частини – “Івашко” та “Чорним шляхом” – опубліковано в час української державної незалежності наприкінці ХХ ст. в журналі “Тернопіль”). У сюжеті трилогії письменник осмислює жорстокі турецько-татарські напади на українську землю, а також сваволю польської шляхти, яку автор трактує у творі через символічні образи ненаситних і підступних упирів.
Ідея визволення українського народу від утисків і свавілля зайд більш виразно прозвучала в романі “Сумерк” (1922). В оcерді сюжету цього твору – події на західноукраїнських землях початку 30-х років XV ст., доба, коли вкрай загострилася боротьба між українськими боярами, литовськими і польськими землевласниками за утвердження свого панування на Волині та Поділлі.
Своєрідне ідейно-логічне продовження твору “Іду на вас” – повість “Ідоли падуть” (1927), де прозаїк намагається обґрунтувати доцільність прийняття християнства на Русі, відштовхнувшись від ідеї усвідомлення нових принципів державної політики, продиктованих духом часу.
Народ як рушійна сила історії – одна з наскрізних ідей творчості Юліяна Опільського – найвиразніше проступає в сюжетних перипетіях повістей “Вовкулака” (1922) та “Золотий Лев” (1926).
Окрім того, що у творах Юліяна Опільського колоритно вигранено своєрідну історичну панораму рідної землі від найдавніших часів до ХVIII ст., його цікавила й минувшина інших народів, що засвідчують повісті “Танечниця з Пібасту”, “Гарміоне”, “Поцілунок Іштари”, “Школяр із Мемфісу”, “Під орлами Роми”, “Діти Одіна”, “Аллах!” та ін. Зазначимо, що кожен названий твір має захопливу сюжетну інтригу і читати їх неймовірно легко. Але водночас характерно, що для письменника найрадше важить не так розповісти про той чи інший епізод історії людської цивілізації, як насамперед ознайомити українців із побутом, звичаями та віруваннями жителів стародавніх Єгипту, Вавилону, Римської імперії тощо. І в цьому контексті не можна не звернути уваги на асоціативне багатство жанрових підзаголовків, які автор дає майже до кожного твору: “Танечниця з Пібасту” (“Нарис зі староєгипетського побуту”, 1921); “Гарміоне” (“Нарис із життя Чорномор’я під кінець V в. до Хр.”, 1921); “Сумерк” (“Повість із XV віку”, 1922); “Вовкулака” (“Оповідання з XI віку”, 1922); “Поцілунок Іштари” (“Нарис зі старовавілонського побуту”, 1923); “Школяр з Мемфісу” (“Нарис зі староєгипецького побуту”, 1927); “Під орлами Роми” (“Оповідання з життя в Карпатах з кінця 2-го в. п. Хр.”); “Діти Одіна” (“Картина з кінця Х ст.”); “Тінь велетня” (“Оповідання із року 1812”, 1927).
Змогу зазирнути у творчу лабораторію письменника дають нам спогади дочки Ю. Рудницького. “Притаманні йому чесність, правдивість особливо проявлялася і в його роботі над літературними творами, – читаємо у спогадах. – Глибокі знання допомагали відтворити до найменших подробиць особливості побуту, звичаїв, психологію людей описуваної ним епохи. Згадую, як поставав його твір. Насамперед він читав всі доступні літературні та наукові джерела про дану епоху. Прикладом цього може стати те, що перед тим, як написати оповідання “Поцілунок Іштари”, він довго вивчав клинове письмо. Збираючи матеріали до “Танцівниці з Тібасту”, “Школяра з Мемфісу”, ретельно вивчав єгипетські ієрогліфи. Історичні події, окремі битви він ретельно перевіряв за допомогою карт, документів. Згодом опрацьовував план, композицію твору. Після цього наступала пора, коли він, як казала мати, “нудив світом”, готувався до писання. Працював вечорами, після закінчення повсякденної роботи. Та найкраще писав влітку, коли вся наша сім’я виїздила на канікули.
Працьовитість батька була надзвичайною, здавалося, що він ніколи не втомлювався. У гімназії його називали Цезарем, бо міг виконувати 2–3 роботи. Приходив з роботи і після короткого перепочинку знову писав або читав. Ця постать батька, схиленого над книгою (біля стола йому було сидіти важко), буде в моєму серці назавжди”.
Юліян Опільський помер у лютому 1937 р. у Львові, поховали його на Личаківському цвинтарі.
Найбільшу цінність художньої прози на історичну тематику Юліян Опільський вбачав у тому, що “вона в’яже віддалені від нас часи з теперішнім вічним, незмінним, загальнолюдським підкладом. Через те ілюструє вона минувшину, допомагає не раз визначатися у безладді і дає науку на майбутнє”. Зрештою, як правило, історична проза наче заховує в собі, так би мовити, есенцію повчальності, заповіт грядущим поколінням, запрошення до роздумів над віховими моментами минулого. Історична белетристика Юліяна Опільського, окрім аури дидактизму, позначена ще й непересічною естетико-художньою вартістю та своєрідністю стилю опрацювання й подачі історичного фактажу. Завдяки художнім якостям його “художня історіософія” є вагомим набутком української літератури першої половини ХХ ст.
Юрій Горблянський