До 85-річчя від дня народження Івана Денисюка
12 грудня 2009 року філологи-україністи мали б за велику приємність і честь зібратися на неофіційне Філологічне Свято – День народження високошанованої людини, вченого, професора Івана Денисюка. На жаль, до свого 85-літнього ювілею Професор не докрокував лише два місяці: 10 жовтня 2009 року наукову і культурну громадськість України вразила звістка про непоправну втрату для української філологічної науки – смерть Заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, Заслуженого діяча науки і техніки України Івана Овксентійовича Денисюка.
До 85-річчя від дня народження Професора подаємо в нашій газеті фрагменти спогадів його учнів і колег.
Тарас Салига
Біла троянда любові
… Хочу, Іване Овксентійовичу, написати листа в шістдесяті роки, у свою студентську молодість. У свою молодість, але до Вас, до молодого тоді доцента кафедри української літератури, до якого ми приходили на лекції з історії української літератури кінця ХІХ – початку XX століття… (…)
… Це була середина 60-х років, і ми розуміли, що в українську літературу ввірвалися на білих конях В. Симоненко, М. Вінграновський, І. Драч, Валерій Шевчук, Григір Тютюнник. Ми обожнювали Ліну Костенко, пишалися Дмитром Павличком. Ми знали, що їхніх “пегасів” лупцюють критичними гарапниками кололітературні прислужники із шамотівської гвардії. Ми потай читали самвидавівські вірші й переписували їх у свої альбоми, конспектували Дзюбину працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” і читали багато з того, що було забороненим. За одну ніч прочитували щось із творів М. Грушевського, В. Винниченка, Б. Лепкого. Але значну частину того, що мало б бути університетською лектурою, звісно, й у вічі не бачили, а не тільки не читали.
Такий був час… (…)
Пане професоре, спасибі Вам, що вчили нас іншого. Ви, може, й самі не підозрюєте, коли і як робили це. На лекціях? Безперечно, й на них: але в більшій мірі тоді, коли на перервах, як не бачили адміністративні філологічні “стражі”, Ви якось по-своєму брали когось за плече і розпочинали ненав’язливу розмову; коли впускали “черемошівців” колядувати у Вас у хаті (та ще й добре платили), хоч у місті з-під ялинки за це студентів забирали “в каталажку”; коли не боялися втратити “доцентської корони”, стаючи прототипом смішного персонажа в студентських інтермедіях; коли самі доброзичливо сміялися над студентами; коли під час виїзних практик їли той самий харч, що й студенти; коли за найменшої нагоди, найскромнішому чиємусь успіхові вміли радіти; коли при чарці на випускних вечорах вели розмову у своєму денисюківському “амплуа”; коли за щось ображалися, але не держали зла; коли підхоплювали студентський дотеп чи шляхетну витівку і, сміючись, пускали їх у народ; коли з гумором, але не без пієтету розповідали смішні історії про своїх колег Теоктиста Пачовського чи Михайла Рудницького.
І цих “правил” Вашої педагогіки є безліч. З них і твориться Ваше “житіє”. Багато хто із молодих педагогів пробував ці правила застосовувати у своїй практиці, але вони в нього майже не спрацьовували…
А що ж тоді я робив на лекціях, якщо моє “житіє” – з отих правил? – можете поставити запитання, пане професоре. Ставте. Вам є на нього кому відповісти. Маєте учнів у Києві, Мінську, Кіровограді, Миколаєві, Харкові, Івано-Франківську, Тернополі, Дрогобичі і, мабуть, ще десь. Ні! Я не про те, де працюють випускники львівської філології. Я про “школу” професора Денисюка. (…)
… Особисто для мене Ви не були на лекціях “злотоустом”, як, наприклад, професори Шаховський або Чичерін. Ваші лекції ніколи не мали зовнішнього ефекту, але зате ефекту внутрішньому, ефекту того вогню, який Ви завжди намагалися добути з твору, могли б, мабуть, позаздрити і Шаховський, і Чичерін. Ви у творчості письменника завжди шукали якогось екзотичного острівця, чогось несподіваного і навіть чогось “сороміцького” – і цим брали в полон. Ви виводили своїх слухачів на цей острівець і тут уже говорили те, що зобов’язувала говорити Ваша тема. Ви творили свій “радикальний” стиль. Нам було любо Вас слухати, особливо любо спостерігати за жестами; як Ви майже в розгоні руки вказівним пальцем щохвилі втрапляєте в осердя своїх окулярів (здається, й тоді, коли окуляри поправляти не треба було); як сміючись, цінуєте щось “пікантне” з української класики, і злегка назад закидаєте голову, якусь мить тримаючи її в застиглій позі; як покидаєте лекційну кафедру, вмощуєтеся на передню порожню парту і вже звідти “камерним” тоном (не таким, як з-за кафедри) ведете далі розмову; як шукаєте у своєму портфелі якісь записники і найчастіше їх не знаходите, бо, мабуть, Ваша дружина Ганна Казимирівна, яка фанатично любить порядок, щось там переставила. У цей час з портфеля випадає яблуко. Ви не чуєте, як воно гепнуло на підлогу, і не бачите, як покотилося в середину аудиторії. Вам доводиться цитувати з пам’яті, а потім думати, де поділося яблуко: “…може, Ганна Казимирівна не поклала…”, “…може, хтось пожартував”, “а може, я вже з’їв…” (…)
Отже, усі стоїмо сьогодні перед Престолом Ваших літ і ставимо на нього білу троянду любові і те червоне яблуко, що колись закотилося в аудиторію.
Роман Іваничук
Слово про побратима
… В Іванові Денисюку я відкрив для себе людську багатогранність. Це був передовсім поет, який у своїх віршах і ліричних прозових замальовках оспівував рідне йому Полісся; він чомусь соромився своїх поетичних здібностей і, певне, через те поезія не стала його професією, – але ж прочитайте хоч кілька сторінок Денисюкових літературознавчих праць і переконаєтеся, що їх писав поет, ви не відірветеся від тексту й ніколи не здаватиметься вам, що жуєте вату; Денисюк малював, чим теж не хвалився, зате міг годинами говорити про літературу, виявляючи неабияку начитаність. І я вже тоді не мав сумніву, що з нього вийде серйозний учений.
Іван Денисюк умів (…) бути вірним другом! Доказом цього є випадок, про який наш ювіляр водно просить мене мовчати. Проте я не маю права послухатися його.
1949 року в грудні, під час студентських чисток після вбивства Я. Галана, мене виключили з університету. Про це я докладно написав в автобіографічній повісті “Зупинись, подорожній” та в книжці спогадів “Благослови, душе моя, Господа” – тож не повторюватимусь. Досить того, що Великий Погромник, прізвища якого згадувати не хочу, домігся мого виключення, а одне із звинувачень було те, що ми з Денисюком часто розмовляли по-англійськи, бажаючи вивчити цю мову. Погромник недвозначно натякав: “Це не випадково!” – мовляв, Іваничук з Денисюком планують утікати із сов’єтського раю… Воістину дикунські часи ми пережили з тобою, Іване!
Єфрейтори від науки примусили майже весь курс проголосувати за моє виключення. “Проти”, в числі трьох, голосував Іван Денисюк, за що виключили і його, й потім поновили тільки через те, що був він інвалідом війни. Дякую тобі, побратиме, за твою відвагу…
… Але скажи мені, брате: як могло так статися, що майже півстоліття промайнуло над нами швидше, ніж політ стріли?
Микола Ільницький
“Два нудні, яким цікаво”
Таку характеристику дав нам з Іваном Овксентійовичем один з наших спільних близьких приятелів. Першу половину цього афоризму не буду ні стверджувати, ні заперечувати, а от щодо другої – то істинна правда: нам завжди було цікаво, чи йшли ми з центру додому пішки аж на вулицю Любінську в сніг та мороз, чи сиділи на банкеті після захисту чиєїсь дисертації і так заговорилися, що шановний професор міг забути свій портфель… (…)
Я звернув увагу, чи не одразу після знайомства з ним, що Іван Овксентійович дивиться на літературу якось не по-радянському. Можливо, тому, що він мав таких наставників, як Михайло Возняк, Михайло Рудницький, що ну ніяк не могли чи не хотіли перебудовуватися на марксистсько-ленінський кшталт, бо змінити світогляд – то не сорочку змінити. А може, постійна спрага знань, що штовхала його до вивчення іноземних мов, аби читати зарубіжну літературознавчу літературу, так розширювала його духовний кругозір, що в рамках офіційних доктрин йому було затісно. Крім цього, Іван Овксентійович завжди внутрішньо протестував проти усіченості, вибірковості фактів у погляді на будь-яке явище, прагнув до повноти, бо тільки повнота може дати правильну, невикривлену картину будь-якого явища.
Іван Денисюк – учений широкого закрою, але свої положення він будує на міцному ґрунті факту, несподівано витлумаченого й піднесеного до рівня концепції. Назву одну з них – про поліських жінок-воїнів, про яких ідеться у статті “Полювання за амазонками” (Літопис “Червоної Калини”, 1993, № 1/2). Записані якось під час фольклорної експедиції на Поліссі слова народної пісні про “войско дивоцькоє” спонукали допитливого вченого дошукуватися й історичних, й етнографічних джерел такого загадкового, овіяного легендами багатьох народів явища, як амазонство – жіноче військо, жіночі села чи своєрідне жіноче мікросуспільство як історичний феномен, відомий різним народам. Рядки давньої пісні повели дослідника вглиб віків, до джерел історіографії – від Геродота через арабських мандрівників, “Повість врем’яних літ” до сучасних дослідників, а далі – відшукування свідчень про поліських амазонок в інших жанрах фольклору – колядках, легендах, обрядовому дійстві аж до топонімів. (…)
Іван Денисюк володіє рідкісною здатністю вслуховуватися у народне слово і вчувати в ньому відгомін далеких, затертих новими часами значень. Зіставлення, аналогії дають йому підстави висувати часом дуже сміливі гіпотези, які допомагають уточнювати “темні місця” в писемних пам’ятках літератури… (…)
То йдемо ми весняним городом, і він не втримається: подивися, як відрізняється цвіт яблуні від квіту груші. Цвіт яблуні рожевий, а груші – крейдяно-білий, якийсь мертвотний, на це звернув увагу Михайло Коцюбинський, поет напівтонів, імпресіоністичного бачення природи. А як колоритно розповідає він про “гадєрок” з Криворівні чи про те, як Михайло Рудницький приймав екзамени з англійської мови. Характерний жест (здається, ґудзик з піджака відлетить), а за ним – хвиля асоціацій, розкошування думки, уяви. (…)
Такий він, цей Іван Овксентійович Денисюк – глибокий дослідник і проста, сердечна людина, вихователь багатьох поколінь науковців і цілої армії учительства…
Михайло Гнатюк
Повноліття професора
… Він є не лише вченим високої проби, а й педагогом, який і в чорні 70–80-ті роки прищеплював молоді почуття гордості за свій народ, за свою потоптану державу.
… Не одне покоління філологів із гордістю називає себе учнями професора Івана Денисюка. Колись, ще у 60-ті роки, молодий викладач сказав нам, студентам-українцям: “Основне – не зрадити свого фаху, свого народу”…
Підготував Юрій Горблянський
За книгою: “З його духа печаттю…”: Збірник наукових праць на пошану Івана Денисюка. – Т. 1. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2001.