Марія Ігнацевич,
студентка 3 курсу філологічного факультету
* * *
Боже…
Ти приніс у мою буденність
Теплий вітер.
Відігнав мою упертість
Чорних літер.
Ти давав мені і ласку,
І надію,
Ніжно вклав у моє серце
Тиху мрію.
Подарував мені цілунок,
Карму долі.
Ти поклав мені дарунок,
На долоні.
І я взяла дар безцінний,
Із душею.
Розглядала світ безмірний
Й пусту стелю.
І молитву я тобі
За це давала.
Кольором на білім тлі
Тебе шукала…
Життя
Дорога ця часом – пряма і гладенька,
Частіше буває звивиста й горбиста.
Складно достеменно уявити майбуття,
Адже ця дорога – наше життя.
Прапор України
Поглянь на небо, що сміється,
В якому сонце ясне є,
В якому синь, тобі здається,
Усмішкою тебе зове.
Поглянь на жовтий лан пшениці,
Що, ніби морем, розлилася,
Й тобі здається, що це – сниться,
І сріблом поле те облите.
Поглянь на прапор України,
Що розгортається вгорі,
На ньому, глянь, – оті чудові,
Синій і жовтий кольори.
Антоніна Боса,
студентка 3 курсу факультету іноземних мов
* * *
Тим образом, що ще не стер,
Залиш мене в своїх обіймах,
Де спокій, ніжність і тепло,
Що йде від рук твоїх надійних,
Де не дістане мене зло.
Лишись, не йди ні в день, ні в ніч,
Ні в дощ, ні в холод і ні в спеку.
Побудь зі мною віч-на-віч.
Лишись, не йди кудись далеко.
Лиши десь смуток і жалобу,
Залиш печаль і німий страх.
Покинь примхливую подобу,
Що відбивається в очах.
Лишися тут хоча б у мріях,
Хоча б у сні, як не в яву.
Я буду жити у надіях
Побачить усмішку твою.
Лишися тут хоча б на мить,
Хоча б на день, чи на годину.
Хай серце більше не болить,
Коли до тебе в тузі лину.
Лишись зі мною назавжди.
Кохай мене в скрутну хвилину.
Лишися тут. Чекай. Не йди.
Без тебе зникну і загину…
Лиши мене! Збирайся геть!
Не вартий ти мого благання!
Я вже закохана ледь-ледь.
Я вже не та. Ти не останній.
Дощ…
Холодний дощ у літню спеку.
Холодний Львів в думках далеких.
На вулицях німе кіно.
Дощ… Чи то сльози, чи вино?
Бредеш самотньо тихим сквером,
І на душі все так мізерно.
По парасолі б’є вода,
А в тілі пророста журба.
Холодні сльози з неба в ніч.
Сам із собою віч-на-віч.
Асфальтом мокрим в далечінь
Тікаєш від страшних видінь.
В калюжах хвилі від слідів.
Ти маску жалощів одів.
По стінах стрічками вода.
Ти наче мрець, вона – жива.
У темряві промоклих вулиць,
Подалі від привітних лиць,
Назустріч пустоті кімнати
Тікаєш, щоб життя віддати.
Холодні сльози з неба ллються,
Холодний дощ у ямки-блюдця,
Холодний сум в холодне місто,
З холодних крапель в’є намисто.
Ти загубивсь у власній долі.
В своєму домі ти в неволі.
Остання мить така скупа…
Холодний дощ усе скрапа…
Ярина Рак,
студентка 3 курсу філологічного факультету
* * *
Несамовито і неждано,
отак миттєво в забуття,
вона ішла, узявши радість
провідником свого життя.
Згубила смуток у долоні,
всміхалася усім завжди,
тримала щастя знов за руку,
без нього більше нікуди!
* * *
Порожнє місто, втрачені надії,
Забута совість, столітній монумент.
Куди ж поділися маленькі мрії?..
В один важкий і радісний момент.
Ірина Суховерська,
студентка 1 курсу історичного факультету
Я живу
Сонця ласкавий промінчик
Будить вранці мене.
Мами-грози син – дощик
Звеселяє усіх і все.
Я живу, моє серце б’ється,
Як ритм світового життя.
Пісні пташок, що так щиро ллються,
Вливаються в мелодію буття.
Моя душа, мов природна стихія,
Мріє про все на землі.
Я живу, моє серце радіє,
Так, як діти малі.
Скільки ще буду жити,
Невідомо про це мені.
Скільки серцю ще треба ударів зробити,
Не знає ніхто на цій квітучій землі.
Ти – сонце і вітер, що живуть у мені
Сонечка промінь ласкавий
Теплом зігріває мене.
Вітру подих свіжий
У думках прохолоджує тільки мене.
Вітру могутня стихія
Руйнує мої думки.
Мужня сонячна енергія
Будує в мені мрії назавжди.
Ти, мов промінчик сонця,
Зігріваєш мене завжди.
Твоя щира усмішка
Життя звеселяє мені.
Скільки я буду літати
У мріях своїх уві сні,
Стільки сонце буде зігрівати
Щирі усмішки людські.
Роксолана Жаркова,
студентка 4 курсу філологічного факультету
Гість
…Ти відходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній.
Хтось незнаний нам шлях призначив
І покинуть його не можна.
Олена Теліга, “Подорожній”
Прошу, освяти словами
Тугу вечора грішного…
Доторкнися мене молитвами
І я буду хоч трохи втішена…
Все відчуваю. На відстані.
Тихий стукіт моєї Долі
В тілі твоїм… Оспівані
Вже мільйонні мої любові.
Чомусь залишивсь на узбіччі
Світлих марень і диких бажань…
Вертайся… Запалено свічі
В храмі моїх сподівань…
Уляна Гимон,
студентка 2 курсу економічного факультету
* * *
Десь час біжить, а ми за ним,
З огнем жартуємо, радіємо,
Неправда, як завіса – дим,
Коханих й рідних нею гріємо.
Обманюємо самих себе
І не соромимося цього.
Десь губимо в неправді все
Й не чуємо уже сумління свого.
Життя таке, що з нами грає.
Заплющиш очі – день чи ніч?
Й багатотомному обмані,
Нам світло у очах врозтіч.
Ми любимо гратися в неправду,
Та як би не програти все!
Життя пусте, в нім щирих мало.
А ти придуманий? Ти є?
Тарас Матвійчук,
аспірант кафедри соціології економічного факультету
Тиша
Кажуть, в музиці мелодію прикрасить
Пауза, що вчасно ритм погасить.
Так, коротка пауза – це справді той момент,
Що дозволить зрозуміти темп.
Не найгірше в музиці чарівній
Тиша, що руйнує мелодійний
Музики красивий силует.
Тиша, мов завіса на портрет.
Тиша та є згубна й для любові,
Бо вона причина того болю,
Що без звуку в серці проростає
Й музики гармонію втрачає.
Марія Боднарчук,
студентка 3 курсу історичного факультету
До Франка
О, вічний сину України,
О, Каменяре вольовий,
Підніс ти словом Батьківщину,
Для нас відкрив ти шлях новий.
Твої слова дали броню нам,
Ми всі пішли в каменярі,
Поклали край усім “комунам”
І вартували до зорі.
У скелі видобули воду,
Те джерело, що напува,
Сьогодні з уст мого народу
Велика честь тобі й хвала.
Спасибі, сину України,
Що ти зростав посеред нас,
І рай зробив ти із руїни
Своє перо приклавши враз.
Пишаюся тобою я, земляче,
За те, що поміж нас ходив,
За те, що Україна плаче,
Бо палко ти її любив.
О, честь тобі, ти сину України,
Бо революціонер повстав,
Дав крила неньці ти єдиній,
З колін весь народ наш підняв.
Ми стали на ноги, змужніли,
Ніхто не зруйнує тієї броні,
Що в тебе ми в кузні зігріли,
В любові до краю огні.
Тож склоняємо голови перед тобою,
Що зумів ти муки всі знести,
І ніколи не полишив поля бою
Без надії, віри, щастя і мети.
Спасибі, сину України,
Що вмів любити й берегти
Єдину нашу Батьківщину –
І в нашім серці будеш ти.
Народе мій, ти чуєш своє серце,
Воно шепоче про любов,
Там іскра того, хто не вмер ще,
По наших жилах ллється його кров.
О, Каменяре, ти є вічний,
Твої думки, печаль, любов,
І той вогонь життя одвічний
Нас “обпікає” знов і знов.
Оксана Огій,
студентка 1 курсу факультету іноземних мов
* * *
Дивлюся у вікно, як в потойбіччя,
Де все чарує плинністю хвилин,
Де воскресають неживі узбіччя,
Проймаючись життєвістю картин.
Картини ті – то вишні запашисті,
То сміх дітей, безцінний і дзвінкий,
То сонця рученята променисті,
То дух весни, навіки гомінкий!
Дивлюся у вікно – а там прозріння,
Що манить душу й тіло в забуття.
Звільниться б від буденного коріння
І полетіти в простори життя,
Бо за вікном на флейті травень грає,
Блукає невідшукана любов,
І ластівка у небі пропливає
Під шелести березових розмов.
Дивлюся у вікно, як із в’язниці
Бетонних безжиттєвих сірих стін…
Покинуть хочеться кімнати ниці
Й пишатися високістю картин.
Картини ті тепер – то я і вишні,
І сміх дітей, і сонце, і весна,
Й кохання, і берези дивопишні,
І ластівка, і флейта голосна.
Та все ще дивляться на світ квітковий
У вікна тисячі натомлених сердець.
Але у день яскравий і чудовий
Усім чеканням прийде свій кінець!