(штрихи до портрета професора Миколи Ільницького)
Писати про свого сучасника нелегко і вкрай відповідально. Ще більш відповідально писати про свого викладача, щоб було неупереджено, об’єктивно, щоб не оминути правди про особистість, не допустити якоїсь недолугої фрази чи бодай натяку на непродуманість, нерозважливість, словом, фальшиву ноту в тканині тексту про повнокровну, духовно відкриту до світу і сучасників, дуже енергійну і жваву, як на її вік, людину. Таким був, є і, либонь, завжди буде професор Микола Ільницький…
Микола Ільницький – відомий український літературознавець, критик, поет, перекладач. За своє, сповнене великою працею, життя неодноразово належно оцінений і відзначений численними преміями, зокрема, премією ім. О. І. Білецького, Всесоюзною премією в галузі критики, премією ім. І. Я. Франка Президії НАН України, премією імені Богдана Лепкого тощо. Нині Микола Ільницький – професор і завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ ім. Івана Франка, завідувач львівського відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, член-кореспондент НАН України. Свого часу близько 26 років був редактором відділу критики і заступником головного редактора журналу “Жовтень” (тепер “Дзвін”). Свій поетичний хист реалізував у трьох збірках – “Земні артерії” (1965), “Мозаїка доріг” (1980) і “За роком рік” (1988). Але, поза всяким сумнівом, найповніше його обдарування виявилося у сотнях літературно-критичних статей, портретних характеристик і нарисів, наукових літературознавчих праць, завдяки яким здобув високий авторитет як поважний учений і вдумливий, скрупульозний, почасти неймовірно дошкульний, але, без сумніву, об’єктивний і справедливий поціновувач фактів літературно-художнього процесу.
Походить професор Микола Ільницький із села Ільник Турківського району, що на Львівщині. Часто принагідно – чи то в інтерв’ю, чи то у розмові з колегами – з сумом зізнається, що рано залишився без батька і сам змушений був дбати за свою долю. Після закінчення Турківської середньої школи, згадує Микола Миколайович, усіх випускників директор повіз до Дрогобича, щоб подати їхні документи у військові училища. І знадобилися величезні зусилля, щоб переконати військовиків-агітаторів, що він не надається для військової служби. Після цього випадку Микола Ільницький успішно вступив у Дрогобицький педагогічний інститут на російську філологію, яку закінчив із відзнакою. (В інтерв’ю внукові Данилові, яке опубліковано в останньому числі журналу “Кур’єр Кривбасу”, Микола Миколайович без зайвої метушняви, без нудних вибачливих реплік на своє виправдання так пояснює це рішення: “Чому я навчався на російській філології? Здаючи документи, дізнався, що на українське відділення 50 місць, на російське – 75. На українському конкурс дуже великий, а на російському менший, тож я поміркував, що російське відділення – менше зло, аніж військове училище (в яке, до речі, з моїх однокласників ніхто так і не пройшов)”).
Так склалося, що рано почав віршувати, нестримно тягнувся до знань, завжди відчував невтоленну спрагу пізнання і це, фактично, визначило його долю. Хоч починав як поет, і у виданих поетичних книгах вирисовується цілком своєрідний профіль самобутнього поета, із власними, почасти несподіваними інтонаціями, однак із якогось часу (видавши три книги власних поезій і дві перекладні) всуціль, повністю занурився у світ критичних розмірковувань і наукових пошуків. Можливо, відчував, що в поетичному мистецтві не сягне перших позицій, маючи таких сучасників, як Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич та інших. Крім того, вряди-годи в його поетичних текстах можемо натрапити й на досить-таки одверті самозізнання, як-от: “Поет – він пише так, як дише, А я пишу – немов грішу…” або “Бува, тікаєш сам від себе, Ступаєш, наче по ножі, Своїй поезії під ребра Кладеш метафори чужі”. Може, боязнь “співати з чужого голосу”, тобто страх перед тим, що його поезія справлятиме враження другорядності, Ільницький-поет поступився місцем Ільницькому-критикові та літературознавцеві. Почасти з іронією в інтерв’ю (зокрема, й онукові Данилові) чи у приватних розмовах пояснює цей факт припущенням: може, “поетична муза загнівалася – не знаю, чи назавжди – й до мене не приходить. Може, й розчарувалася у моїх здібностях як поета”. А проте незаперечним є те, що поетичний хист завжди допомагав літературознавцеві у фаховому сприйнятті й потрактуванні поезії своїх сучасників. В інтерв’ю ж Людмилі Таран професор скромно, ніби знизуючи плечима, дотепно охарактеризував своє творче становлення і поступове затінення Ільницького-поета Ільницьким-критиком – “можливо, це взаємодоповнення граней однієї натури”.
Особистість Миколи Ільницького не можна сприймати осібно від “шістдесятництва”, адже він чи не один із перших відчув новаторське звучання творчості покоління, яке пізніше назвуть шістдесятниками, і часто першим осмислював їхні неповторні мистецькі голоси. Його літературно-критичні дописи того часу, позначені свіжістю погляду на поточну літературну продукцію, пізніше стали основою майбутньої книги “Барви і тони поетичного слова” (1967), що мала значний резонанс у суспільстві і поставила його врівень із такими відомими представниками тогочасної критики та літературознавства, як Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Василь Фащенко, Григорій Сивокінь, Юрій Барабаш. Характерно, що продуктивність Миколи Ільницького-критика щороку стає щораз більш інтенсивною, про що свідчить поява численних книг – “Таємниці музи” (1971), “Енергія слова” (1978), “На вістрі серця і пера” (1980), “Багатогранність єдності” (1984), “У вимірах часу” (1988), “Людина в історії” (1989) та ін. Декому із шістдесятників учений присвячує навіть окремі монографічні дослідження чи літературні портрети, зокрема: “На спокій права не дано. Поезія Бориса Олійника” (1980), “Дмитро Павличко” (1985), “Іван Драч” (1986), а нещодавно, у 2001 р., “Ключем метафори відімкнуті вуста…: Поезія Ігоря Калинця”. З його праць, як слушно пише Богдан Тихолоз, постає своєрідний “стильовий портрет епохи” шістдесятництва.
Цікаво, що саме в період відлиги, ще на початку 60?х років минулого століття, у поле зору Ільницького-літературознавця втрапляють творчість молодомузівця Михайла Яцкова та Богдана-Ігоря Антонича, які впродовж багатьох років стимулюватимуть його літературно-критичні пошуки. За творчістю Михайла Яцкова він захистить кандидатську дисертацію (1973), а ще раніше, 1967 р., підготує монографію “Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості”, яка дійде до читача лише в 1991 р. До речі, аура творчої спадщини цих двох митців майже завжди відчутна в літературознавчій діяльності професора Миколи Ільницького.
Характерною рисою Миколи Миколайовича є його дивовижна працездатність. Навіть у нелегкі часи “брежнєвщини”, як бачимо з вищенаведеного переліку, він видає численні книги літературно-критичних статей, монографії, виступає упорядником фольклорних матеріалів (“Ой зацвіла черемшина: Народі пісні з голосу Ганни Ільницької” (1981), “Народні пісні в записах Михайла Якова” (1984)), захищає кандидатську (1973) і докторську (1984) дисертації. А щойно з’явилася можливість повертати українській і світовій культурі заборонені і напівзабуті імена українських митців ХХ ст., заповнювати так звані “білі плями” рідної літератури, Микола Ільницький береться вкрай активно за їх перевідкриття й популяризацію на сторінках журналу “Дзвін”. Разом із Миколою Жулинським, Тарасом Салигою, Іваном Дзюбою та іншими літературознавцями і критиками він узявся до повернення в контекст різних імен і навіть цілих епох українського літературного процесу ХІХ – ХХ ст., зокрема, “Молода Муза”, “Українська хата”, неокласики, а також факти діаспорної (еміграційної) літератури – “Празька школа”, “Нью-Йоркська група”, багатьох імен поетів, прозаїків, літературознавців. Процес “заповнення прогалин” не завершився ще й до сьогодні. Тож він готує та перевидає численні збірники й антології (“Розсипані перли: Поети “Молодої музи” (1991), “Над рікою часу: Західноукраїнська поезія 20?30?х рр.” (1999), Франкові “Акорди” (1992)), збірник документів, мемуарних матеріалів і досліджень “Весни розспіваної князь: Слово про Антонича” (1989)), а також науково-методологічну працю Леоніда Білецького “Основи літературно-наукової критики” (1998). Виходять друком і нові дослідницькі книги професора – “Від “Молодої музи” до “Празької школи” (1995), “Українська повоєнна еміграційна поезія” (1995), “Критики і критерії” (1998), двоєкнижжя “Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ ст.” (1999, 2003), “У фокусі віддзеркалень” (2005), “Порівняльне літературознавство” (у співавторстві з Василем Будним), а нещодавно з’явилися друком вибрані праці Миколи Ільницького у трьох книгах “На перехрестях віку” (2008–2009).
Для повноти образу професора Миколи Ільницького дозволю собі зацитувати віртуозну портретну характеристику, яку дає Богдан Тихолоз у передмові до книги “У фокусі віддзеркалень: Статті. Портрети. Спогади”: “Микола Ільницький – на диво м’який, поступливий, неконфліктний, він не любить сварок і цурається побутових суперечок, йому нелегко дається відкрите протистояння, але, коли йдеться про речі принципові, він раптом стає твердим і пружним, віднаходить у собі одвагу стати в опозицію до нефаховості, дрібничкової заздрості, моральної й наукової неохайності, оберігаючи власну – і не тільки – гідність у скрутних, неприємних ситуаціях…”
Коло наукових зацікавлень і гігантська літературознавча пошукова праця професора Миколи Ільницького оприявнюють той інтелектуальний та естетичний неспокій, що завжди, за різних суспільно-політичних обставин вів його по життю як натуру цілісну, без болісних ідеологічних деформацій (хоча спокуса чигала на всіх), як особистість із криштально чистим поглядом на людське життя і мистецтво, що з дитячих літ усією душею пройнялася “енергією слова” і “у вимірах часу” та “на перехрестях віку” невпинно дошукується “таємниць музи” як “всесвіту у краплині” та “багатоголосого “відлуння” життя епохи. Інтелектуально розважливий, врівноважений, глибоко вивірений, коректний, ґрунтовний і аргументований стиль його літературно-критичних статей, монографічних досліджень, порівняльних і мікроаналітичних студій або ж мемуарних нарисів відлунює багатством душі автора і прозорістю та чіткістю в постановці та розкритті суті проблеми. Для нього як ученого понад усе важить глибинно і неспішно занурюватися в текст і розпізнавати та осмислювати його художні смисли, дешифрувати естетичні коди і шифри. Оцей непоспішливий спосіб літературно-критичного приглядання до художніх творів Микола Ільницький побіжно схарактеризував якось у статті “Цілюща сила розрив-трави” (1979), присвяченій поетичній книзі Петра Скунця “Розрив-трава”: “Є, мабуть, істини, які вже відкриті, але які кожному доводиться відкривати самотужки, бо до них треба ще дорости, їх треба усвідомлювати внутрішнім єством. Осягнення такої істини є не повторенням, а відкриттям у кожному конкретному випадку, бо в кожному такому випадку істина не засвоюється, а переживається і є неповторною”. Десь саме в такий спосіб живе і працює видатний літературознавець і Людина із великим серцем, ніби заново “пересотворюючи” істини життя і художньої творчості.
З великою приємністю вітаємо із ювілеєм професора Миколу Миколайовича Ільницького і зичимо йому щастя, здоров’я, довгих років життя та нових творчих відкриттів і здобутків.
Юрій Горблянський