До 80-річчя від дня народження Дмитра Павличка
Поява кожної книжки Дмитра Павличка – поетичної, перекладацької, літературознавчо-критичної чи ще якоїсь іншої – завжди факт не буденний. Річ у тім, що навіть якщо він передруковує свої вже знані читачеві твори, то компонує їх у таку “книжкову будівлю”, яка не повторює композиційного “зводу” віршів, що були під спільним “дахом” попередньої книжки. Скажімо, його збірка “Золоте ябко”, опублікована 1998 року, містить любовну лірику із чудової книжки 80-х років “Таємниця твого обличчя” з додатком до неї інтимних віршів із ранніх поетових книг, об’єднаних у розділі “Перша і остання молодість”, та віршів, написаних у 90-ті роки. Отже, це вже книга інтимної лірики, твореної впродовж життя: у пору молодості, в період дозрілих літ та в роки сивочолої мудрості, коли осягається визолочена філософська мудрість краси інтимних чуттів. Тому Дмитро Павличко має право на власні сентенції. Він каже: “На світі нема нічого солодшого й гіркішого, міцнішого й тендітнішого, святішого й гріховнішого за кохання. Це почуття формує в людині доброту й жертовність, виховує ніжність, розвиває розуміння й пожадання краси. Та воно ж здатне переходити в свою протилежність. Адже ненависть – це смертельно поранена любов, яка від болю стає подібною до смертельно враженого звіра… Мука любові повертає до життя й творчості, ненависть – до згуби й порожнечі”1.
А, наприклад, його книжка “Ностальгія” (1998 р.) уособлює образ України нинішньої доби, її спромог незалежного державного відродження та новітнього будівництва. Це вже публіцистично потужне поетове викривальництво розмаїтих політичних трубадурів, що цинічно знущаються з України, вдаючи із себе добротворців народу, а самі нищать і гублять її, добиваючись над нею вождівства й отаманства. Зрозуміло, в такій книзі доречні твори української “ностальгійної” історичної тематики як ідейного контрасту сьогоднішнім псевдопатріотам, що так і лізуть під московський чобіт.
“Вірш, яким починається збірка “Три строфи”, – читаємо в авторській анотації, – датований 1994 роком, останній – початком грудня 2006 р. Так і хочеться сказати читачеві – прочитай і віднайди різницю в цих цитованих поетових думках, скроєних у строфи. У них виокремлено біль, розчарування, сподівання і знову біль і сподівання… Тут захлинається наша історія після Помаранчевої революції… Кожен вірш із цієї книжки може бути трактований як маленька драма”2. Жанрово збірка “Три строфи” повертає читача до попередньої творчості поета і кличе до розмови про павличківський сонет, бо версифікаційно тристрофні вірші пов’язані із сонетною формою. Поет і сам каже, що їх легко “зробити сонетами”, дописавши до них мораль або повчання.
Дмитро Павличко – поет не тільки тематично розлогий, він майстер чи не всіх жанрів, якими володіє сучасна поетична естетика. Він дав нашій літературі блискучі зразки поеми, притчі, балади, рубаїв, короткого вірша, різних форм ліричної та філософської поезії. В українській літературі ХХ століття він більш ніж самодостатній уже тому, що поповнив унікальну школу поетів-сонетярів, де досвід Максима Рильського, Миколи Зерова, Михайла Ореста і його – павличківський досвід – стають надбанням загальноєвропейської сонетної версифікації. Ця своєрідна “квадрига” майстрів сонета засвідчує світові невичерпні можливості української мови, якою в межах суворих класичних канонів можна сягати найвищих художніх рівнів. Він також є творцем іншої “квадриги”, у якій завжди перебуватимуть Андрій Малишко та Платон Майборода, він – Дмитро Павличко – та Олександр Білаш. Павличкову пісню співатимуть завше, бо вона стала народною. Це найвище визнання, яким поет побиває усіх своїх нинішніх суворих опонентів.
З аналогічним анотуванням чи змістовим коментарем можна йти від книги до книги, яких у Павличка чимало і за якими встежити важко, бо нинішній біобібліографічний стан цьому аж ніяк не сприяє. Та все ж бібліоманам та шанувальникам Павличкової творчості його книги до рук потрапляють. Скажімо, збірка “Наперсток” (2002 р.), більшу частину якої автор написав на посаді посла України в Польщі. Отже, це теж твори “пізнього” Павличка. Саме про них польський поціновувач Януш Джевуський сказав, що “при читанні віршів Дмитра Павличка вражає насамперед, з одного боку, їхній мислительський і афористичний характер, а з другого – простота вислову, кришталева ясність та комунікативність… Поезія Павличка антропоцентрична. Це факт, який не підлягає дискусії. Одначе треба додати, що герой його поезії, перебуваючи постійно в центрі поетичного світу, ніколи не впадає в соліпсизм чи еготизм, навпаки відчуває себе забавкою в руках долі, мандрівником, який згубив дорогу в часі і просторі”3.
“В якому столітті // ти не народився б, // завжди буде запізно і заскоро! // Запізно, бо все найважливіше // на цьому світі // вже сталося без тебе, // заскоро, бо все найважливіше // на цьому світі // ще станеться без тебе”.
Із цього вірша, або з якогось іншого, можна прокладати стежку від Павличка виразно класично-канонічного до Павличка модерного. Правда, на хворобу модерну чи постмодерну він ніколи не слабував, хоч завжди у своїй традиційності був більш модерним, ніж ті, що забавлялися астрофічною та неримованою поезією. “Мислительська афористичність” і справді притаманна його верлібровій розбудові сюжетів.
Дмитро Павличко прибув у літературу, як прибуває гірський потік – несподівано і рвійно. Прибув невеличкою збіркою віршів “Любов і ненависть”, образне кодування якої, себто філософський простір антитези між поняттями “любові” і “ненависті”, поглиблюватимуться і розширюватимуться впродовж усього творчого шляху. Щоправда, розлога бистрина гірського потоку несподівано з’являється і раптово зникає. А бистрина творчого поступу Дмитра Павличка виробила таке своє русло, що не міліє впродовж усієї другої половини ХХ століття і пробивається у століття нове. До речі, одна із поетичних збірок поета має назву “Бистрина”.
Він народився в Галичині, в карпатському краю, в селі Стопчатові Косівського району 28 вересня 1929 року. Закінчив філологічний факультет та аспірантуру Львівського університету імені Івана Франка. А потім пішов у великий творчий світ, в якому Іван Франко залишався його постійним учителем – його світочем. Храму Франкового Павличко не покидає й нині як найкращий його “semper tiro”. Як справжній і вдячний учень, він присвятив великому Франкові дві поетичні збірки “Задивлений у будущину” (1976) та “Засвідчую життя” (2000), а також серію блискучих літературознавчих досліджень. Значення автора “Мойсея” як будівничого української державності Д. Павличко, як сам каже, намагався збагнути вже “за вільних часів, коли з’ясувалося, що майже всі найскладніші проблеми, з якими зіткнувся наш народ після здобуття незалежності, Франко передбачив сто років тому і висловив у своїх політологічних виступах і нарисах поради щодо їх вирішення. Це правда, я захоплювався Франком часів його марксистської молодості, мав і не без його впливу ілюзії щодо можливості побудови справедливого ладу на основах класової солідарності в загальнолюдському масштабі, але практика міжнаціональних взаємин в СРСР, де основою всього була насильницька русифікація, імперська ідеологія пролетарських царів, повернула мене до Франка націоналістично-демократичної зрілості, до нашого найвидатнішого державника і мислителя”4.
Дмитро Павличко успадкував від Івана Франка українську національну ідею соборності України. На жаль, наша історична доля складалася так, що її ділили на Схід і Захід – на Україну Наддніпрянську чи Степову та Україну Галицьку. Але, на щастя, загальне річище української культури не завжди було єдиним і спільним. По обидва береги цього річища з Божого благословення з’являлися, немовби для нашої духовної рівноваги, великі могутні сили, що доповнювали одна одну, що опотужнювали нашу культуру, наше історичне буття. Згадаймо, більшу частину давньої української літератури, як і літератури барокової доби, творила автура галицької школи письменників. На заході з’явився Іван Вишенський, на сході – Григорій Сковорода, а відтак прибудуть Тарас Шевченко та Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Павло Тичина і Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк і Богдан Лепкий, шістдесятники з постатями Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Драча, Івана Дзюби, Івана Світличного, а в Галичині і на Закарпатті з постатями Дмитра Павличка, Романа Іваничука, Івана Чендея, Ігоря Калинця, Петра Скунця. Так є і тепер: можна географічно протиставляти, не протиставляючи духовно, ще багатьох-багатьох.
До цього умовного зіставлення звертаюся лише тому, аби на загальному всеукраїнському культурно-мистецькому просторі, в нашому національно-духовному контексті краще розгледіти постать Дмитра Павличка – майстра пера, державного і громадського діяча. Він ріс у стопчатівській гуцульській атмосфері, де християнська мораль, віра в Бога вічні, як Карпати, як рвійнокрила смеречина, що тягнеться до неба і проростає, навіть на скелястих урвищах, скільки б її не руйнували холодні вітри, де з правіків буяє унікальна мистецька стихія дітей гір у диві гуцульської писанки, різьби, кераміки, вишивки та різножанрового фольклору. Усе це залягало в основу основ його таланту, світогляду і творчої могуті. Тому й вабить його історіософська сила народу, мудрість і дух Святого Письма, досвід світочів української та світової культур, де він шукає відповідей на нинішні пекучі проблеми, коли так важко зводимо будівлю рідної держави. Його “Біблійні сонети”, “Покаяльні псалми”, переспів передмови до Євангелія, геніального твору слов’янського середньовіччя “Прогласу”, цикли віршів “Свічка у вікні”, “Географія України”, “Пісні українського війська”, окремі збірки поезій “Пам’ять”, “Засвідчую життя”, “За нас” та інші, численна публіцистика, портрети видатних людей, виступи на мітингах, форумах, конференціях – усе це “труди і дні” нинішнього творчого “житія” Д. Павличка – письменника, який трудиться в “поті чола”, щоб наш нинішній український “розвидняющийся день” возсяяв державницькою могуттю на увесь світ.
Дмитро Павличко як політик – державник-практик і державник-теоретик. Дмитро Павличко як письменник – універсальний майстер слова виразно українського національного штибу. Він також учений філолог-славіст академічного європейського рівня: почесний професор багатьох університетів, зокрема Києво-Могилянської академії, Doctor Honoris Causa Львівського, Прикарпатського, Варшавського університетів. До речі, після присудження докторату у Львівському національному університеті імені Івана Франка, я, як один із промоторів цього для Львівського університету академічного свята на урочистій Вченій раді Університету виголосив “Слово про Дмитра Павличка”…
Були недвозначні листи осуду Павличкових хитань у творчості і в житті.
І справді, світоглядної чи політичної контроверсійності у багатьох Павличкових творах уже заперечувати не треба. Вона сама себе заперечила. І це поет розуміє, думаю, краще за пана Андрушка і за тих, котрі те й роблять, що натхненно шукають в українській літературі “подвійників”, колабораціоністів і зрадників. І без їхніх суддівств і повчань поет знає своє:
Є на моїй душі тяжкі й пекучі плями,
Мов на сорочці кров, яку не відпереш,
Хоч хімії давай з найкращої реклами.
Отрути випив я, налитої по креш
Добою темною, та все-таки, та все ж
Я добрий слід лишив між добрими братами.
Мало сказати – “лишив слід”… Дмитро Павличко прийшов у літературу, аби в ній бути, щоб засівати йому відведене Господом Богом розлоге павличківське поле саме павличківським Словом, аби на цьому полі трудитися так, як тільки здатен Він. Тому воно так благодатно зарясніло прекрасною лірикою, піснями, які співає весь український світ. Ті найкращі фільми, якими пишаємося, створено за його сценаріями. Маю на увазі “Сон” і “Захар Беркут”. А ось грань інша: Дмитро Павличко засіяв окремий лан літератури для дітей найдобірнішими поетичними творами, які укладено в книги “Золоторогий олень”, “Дядько дощ”, “Де найкраще місце на землі”, “Плесо”. Окремо слід вести розмову про Павличка – перекладача з багатьох мов світу. Тільки цієї праці може бути достатньо на окрему творчу біографію. На велику творчу біографію вистачає у нього літературознавчого і критичного труду. Його двотомне видання “Літературознавство. Критика” – це осяги української і світової літератури, що стали науковим досягненням української рухомої естетики. Він по-своєму, виразно по-павличківськи, явив нам Шевченка, Франка, Лесю Українку, повернув із забуття великого Антонича. А ще: Дмитро Павличко – редактор. Журнал “Всесвіт” під його редакторською орудою десять літ відкривав нам світові літературні обрії, водночас доводячи світові універсальні можливості української мови репрезентувати собою будь-яку іншу мову.
Для Павличкової творчої долі Маланюкова фраза “як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети” має свій безпосередній підтекст. Він був Головою Комісії Верховної Ради України в закордонних справах; Головним радником Президента України Леоніда Кравчука, Послом України в Словацькій Республіці, Надзвичайним та Повноважним Послом у Республіці Польща. Це лише приблизний контур портрета Дмитра Васильовича Павличка. Адже його письменник продовжує творити.
Многії і благії літа Вам, невтомний Дмитре Васильовичу!
1 Дмитро Павличко. Золоте ябко. Передмова. – Київ: Основи, 1998. – С. 5.
2 Павличко Дмитро. Три строфи. – Київ: Основи, 2007. – С. 4.
3 Януш Джевуський. Говорити мовчки. / Передмова до кн. Павличко Дмитро. Наперсток. – Київ: Основи, 2002. – С. 4
4 Павличко Дмитро. Літературознавство. Критика. У двох томах. – Т. 1. – Київ: Основи, 2007. – С.5.
* Подано зі скороченням
Тарас Салига