До 100-річчя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича
Привітання життя
І день і вік однаково минають. Не задержать
нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
час виростає, й меж не має, й нас німить.
Так на минулого й майбутнього раменах
повішено, мов плахту, долю нашу.
Ми – ланцюга поодинокі звена,
ми – відтинок малий зі стрічки часу.
Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує проте
і ліктями ужитку правди ще не мірить.
Для молодих плечей легкий є неба в’юк,
в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рук
співати будем пісню на житті порозі.
Вітай, життя! Що більш даєш, і щастя, і красу,
і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.
Вітай, життя! І на привіт тобі я понесу
м’яке, та в панцир крицевий закуте серце.
(зі збірки “Привітання життя”)
Назустріч
Росте хлоп’я, мов кущ малини,
підкови на шляхах дзвенять.
Ось ластівки в книжках пташиних
записують початок дня.
Запрягти сонце до теліги,
назустріч виїду весні.
Окриленим, хрещатим снігом
співають в квітні юні дні.
Гвоздики
Зелені сутінки. Гвоздики –
посли весни. П’яній до краю!
Який цей світ знов став великий!
І знов твої листи читаю.
Вгорі зелена яма світла,
ядро – гвоздика електрична.
Ні, ми до того ще не звикли,
що наша молодість не вічна.
Але колись до цього звикнем…
Та поки що свята омана –
ота дружба з життям не никне,
що нас, моя кохана,
помазує весни єлеєм.
(зі збірки “Книга Лева”)
Мій давній голос
Палкий, нічим незаспокійний,
ловлю слова, мов барвні скельця.
Як же ж я терня туги рвійне
з корінням вирву з штольні серця?
Терпке похмілля свіжих ранків
п’янить, як і давніш п’янило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,
де заламалось небо в хвилі.
Рожевий чай, мов піна з сонця,
зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружній вітер,
свій давній голос чую в тиші:
“Аж юне серце затремтить,
незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
всю хмільність світу хочу спити”
(зі збірки “Книга Лева”)
Життя по-грецьки біос
Овес, метелики і присяги коханців.
Весна закрутить хмільно веретена травня.
Лисиці, куни і дівчата вранці
виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
Годинник сонця квітам б’є години,
і стулюються маки ввечері бентежно.
Отак під небом недосяжним і безмежним
ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
(зі збірки “Зелена Євангелія”)
Перша глава біблії
Коли співав ще камінь, мали крила змії
і Єва одягалась в черемхове листя,
тоді буйніший і хмільніший вітер віяв
і море сяяло під зорями сріблисто.
Коли із яблуні зірвала Єва місяць,
у раї збунтувались буйногриві леви,
Адамові сини по світі розійшлися,
здвигаючи міста і тереми для Єви.
Хміль
Дівчино, хмелю весняний,
довкола мене оплетися!
Кують нам дятлі з моху сни
і в сто гаях лопоче листя.
Весна омаєних весіль
і кожна ніч, немов отрута.
Твоїх долонь ласкавий хміль
і тайна щастя незбагнута.
(зі збірки “Зелена Євангелія”)
Аrs poetikа II, 4.
Мистецтво поезії II, 4.
Захоплений дітвак,
захоплений красою,
один із тих бурлак,
які живуть росою.
Захоплений до краю,
мов барва в рожі згусла.
Нічого більш не маю,
лишень кедрові гусла.
Для Нього хочу грати,
рукою в гусла бити.
Сто струн, мов срібні ґрати,
що ними кедр обвитий.
Час задзвенить у тру’ну,
пригорне Бог мене
і вислужену струну
косою перетне.
(зі збірки “Велика гармонія”)
Confiteor
Визнаю
Я боровся із Богом завзято,
не хотів похилити стрункого чола.
О життя мого щедра розтрато!
Пишна гордість мене за собою вела.
Пишна гордість, зухвала та сміла,
полонила мене, обійняла в кліщі.
Я співав боготворення тіла
та благав його: визволь мене від душі.
Лиш на власнім безумстві опертий,
я бажав увесь шлях перейти тільки сам.
Без хитання в наближенні смерти
навіть небо відштовхував, п’яний життям.
А сьогодні я спілий, мов літом,
покінчив молодечі штукарства та герці,
погодився із Богом та світом
і знайшов досконалу гармонію в серці.
(зі збірки” Велика гармонія”)
Весна
Тече весна, й бадьорі сажотруси,
мов щиглі, на дахах, і мла зелена.
Дівчина, що кохає полісмена,
співа на площі, де їй серце вкрав,
а капельмайстер кучерявих авт
тримає в білих рукавичках кусень
сонця.
Тече весна, й балончики зелені,
немов букети перших мрій хлоп’ячих,
колишуться й виплигують із жмені
хлопчини,
що за ними тихо плаче.
Бояться діти чорних сажотрусів,
за гудзики тримаються завзято,
і день зелені тіні в серце трусить,
і клоняться йому кущі півоній
в червоних латах.
Не іскри пелехаті і не квіти
з рожевих пін, розхлюпаних ногою,
метелики, мов пил, спливають роєм
в калюжі сонця, де купають крила,
аж сажа золота усіх прикрила.
Від них, як від веселки іскор, світить
зелений кіш весни.
За десять сотиків рябий балончик,
мов юна мрія, смілий і яскравий,
втекти забаг із щиглями на сонце,
крилату мудрість вітру барвно славить.
Дівчина з оберемком мокрих рож
співає, мов зозуля, тужно й палко,
й над каруселями летючих площ,
мов синє срібло, полісменська палка.
(зі збірки “Ротації”)