До 100-річчя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича
Доля була для Богдана-Ігоря Антонича водночас і жорстокою, і щедрою. Вона відвела йому короткий вік, але не поскупилася на щедрий талант, який він зумів сповна реалізувати; замовчування, яке тривало майже вдвоє довше, аніж його життя, поступилося місцем визнанню, що перейшло межі України, а кілька генерацій молодих поетів назвали себе його учнями.
Поезія Б.-І. Антонича знайшла прихильників передусім у слов’янському світі, але літературознавці виявляють у ній спорідненість з основними тенденціями модернізму в загальноєвропейському літературному процесі.
Творчість Антонича переконливо підтверджує погляд, що поета народжує край його дитинства. Батьківщина Антонича (“мала батьківщина”) – Лемківщина.
…Коли народився Антонич – а ця подія сталася 5 жовтня 1909 року – Лемківщина була конкретною реальністю – історичною, етнічною, культурною. Його рідне село – Новиця Горлицького повіту, його батько – сільський священик Василь Кіт, що змінив своє прізвище напередодні народження сина, єдиного в родині.
Початкову освіту хворобливий хлопчик здобув удома, а любов до віршів прищепила йому вихователька-пестунка, яка знала безліч пісень, казок та віршів. Потім була польська гімназія в містечку Сяноку, де всього дві години на тиждень відводили для української мови, яку викладали Володимир Чайковський, а пізніше Лев Гец – відомий український художник. Уроки ці відвідували, звісно, тільки українці.
Богдан – невисокий на зріст, з коротко (“їжачком”) стриженим волоссям, сором’язливий, неговіркий – уже в гімназії перечитав усіх тодішніх лауреатів Нобелівської премії, багато творів української та польської класики, зібрав власну бібліотеку…
З 1928 р. Антонич – студент Львівського університету; він вивчає славістику під керівництвом професора Г. Гертнера. Варто зазначити, що Львівський університет був польським навчальним закладом. Боротьба за університет український на початку ХХ століття захлинулася у крові. І все ж студенти відділу слов’янської філології створили гурток україністів, на якому виступали з рефератами на літературні теми, обговорювали новини художньої літератури, виносили на суд товаришів перші проби пера. Антонич став учасником цього гуртка, почав наполегливо вивчати українську літературну мову, яка суттєво відрізнялася від рідного йому лемківського діалекту. Письменниця Ірина Вільде, яка навчалася в університеті в той самий час, пізніше згадувала: “Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже “дивно” по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (неписані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться “приємним” до нас, українок”1. Але Антонич дуже швидко так опанував українську літературну мову, що в її знанні перевершив своїх колег-галичан. Ще студентом видав він першу збірку поезій “Привітання життя” (1931).
Після закінчення університету в 1933 р. Б.-І.Антонич працює як літератор і журналіст, заробляючи на хліб пером. Диплом маґістра філософії не відчинив перед ним дверей ні до дальших студій, ні до державної посади. Він публікує в газетах і журналах поезії та статті про літературу і мистецтво, якийсь час редагує молодіжний літературний журнал “Дажбог”.
Виходять ще дві книги його поезій: “Три перстені” (1934) та “Книга Лева” (1936), які приносять йому літературне визнання критики та популярність серед молоді. Написано лібрето опери “Довбуш”, розділи повісті “На другому березі”. Задумано цикл новел, наближаються до завершення книги нових віршів. Але здійснити ці задуми не вдалося. Антонич захворів на апендицит, а після операції, коли вже став одужувати, дістав запалення легенів, і серце, слабе від народження, не витримало. Це сталося 6 липня 1937 р. на двадцять восьмому році життя поета. Він одійшов у свій “дім за зорею”, який оспівав у віршах.
Активне творче життя Б.-І. Антонича тривало якихось сім-вісім років, але вони сповнені такого творчого напруження, такого інтенсивного творчого зростання, що в ці роки, здається, втиснулися цілі десятиліття.
Дебютну збірку Антонича “Привітання життя” прийнято вважати учнівською. Але учнівська вона хіба в тому розумінні, що poeta semper tiro (поет – завжди учень). У ній видно школу української і світової класики, помітні сліди модерністських течій – від символізму львівської “Молодої Музи” початку ХХ ст. до тогочасних неоромантизму та сюрреалізму… Поет співає гімн життю, молодості, красі, але водночас прагне притлумити в собі відчуття туги за нездійсненним, недосяжним, тому проспіваний той гімн не раз “мовчанням уст”. Що тут – тютчевська неможливість “сердцу высказать себя”, страх відкрити свою незахищену душу байдужому світові, який не зрозуміє і не прийме її, усвідомлення незглибимості творчого ремесла, безмежності й безконечності слова? А може, все це разом і ще щось невідоме нам, над чим билася допитлива й бентежна поетова уява…
У наступних віршах Б.-І. Антонича широта тематики та розмаїтість строфічної будови поступаються місцем наскрізним темам, а в центрі стає образ – концептуальне осердя, що виразно виявилося уже в збірці “Три перстені”, яка принесла поетові популярність, розкрила справжні можливості його таланту. І все ж між “Привітанням життя” і “Трьома перстенями” існує внутрішній зв’язок, який підкреслює сам автор, поставивши епіграфом до першого вірша нової книжки рядки з першої: “Я – все п’яний дітвак із сонцем у кишені”, “Я – закоханий в житті поганин”.
Але цю плавність переходу порушує певний дисонанс, мотив, який вклинюється між двома книгами. Йдеться про збірку “Велика гармонія”, вірші якої друкували на сторінках журналу “Дзвони” в 1932–1933 рр., але яка окремим виданням із якихось причин не з’явилася. “Велика гармонія” розкриває перед нами етико-психологічну реальність ліричного суб’єкта Антонича перед його зануреністю в безособовість природи, розкриває етико-психологічну проблематику стійкості індивідуального “я”, його онтологічного начала. Може, Антоничевому ліричному суб’єктові бракує тієї твердості віри, яка визволяє від сум’яття і страждання?
Ми можемо шукати різні формули образно-світоглядних антиномій у творчості Б.-І. Антонича: міф/знання, село/місто, біос/душа. Однак ланка зв’язку між крайніми точками цих опозицій неминуча: хоча поет ховає своє “я” у багатоголоссі й багатобарвності природи, він наділяє її прикметами своєї особистості, наповнює нею природу.
Необхідною передумовою такої абсолютної природи можуть бути спогади дитинства, де першопочаток власного “я” є першопочатком світу взагалі. Тоді спогади переростають у казку, творять міф.
Саме таку картину маємо у збірці “Три перстені”. Попри всі зусилля згрупувати вірші за темами, не прийдемо до задовільного результату. Який нескінченний і замкнений у собі перстень, такий нескінченний і замкнений у собі світ поета. Особистісне начало “зникає” у кільці метаморфоз природи, буянні її живлющих соків. Краєвиди, реалії сільського життя – це мовби цеглинки, з яких постає оказкована, перетворена уявою реальність. Ця друга, психологічна реальність спирається на язичницьке світовідчуття.
Антонич признавався, що для нього “горять, як ватра, забобони віків минулих”, але елементи фольклорної міфології стають для нього цеглинами власної світобудови.
Водночас, шукаючи “дочасності”, “прапервісності”, поет бачив спорідненість народної світоглядності з тими філософсько-естетичними засадами, які утверджувала новітня поезія, зокрема уїтменівською концепцією вічної трансформації природи, що ґрунтувалася на ідеях давньоіндійської філософії, які вплинули на таких мислителів, як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Верхарн […]
Вслуховування в “слова старої ворожби в ім’я землі, в ім’я вогню”, звеличення вітального праінстинкту природи становить той рівень “сожету” збірки “Три перстені”, який стає містком між особистим, індивідуальним переживанням природи і її міфологізацією, часовими і посторовими зсувами, виокремленням основних мотивів, які сам автор визначив як тріаду домінант, об’єднаних образом персня – символу нескінченності: перстень пісні (“Елегія про перстень пісні”), перстень молодості (“Елегія про перстень молодості”) та перстень ночі (“Елегія про перстень ночі”).
Почнемо з персня пісні, творчості, яку ще з часів бароко ототожнюють з садом; у цьому саду ростуть “яблуні ліричні”, вишні “натхненні”, дихає “елегійний вечір”, але елегія ця переступає жанрові рамки легкого смутку, бо
На дверях дому знак зловісний,
На дверях дому – перстень пісні.
Подібне сталося і з книгою Антонича “Три перстені”, яку назвали найбільш сонячною із усіх його книг. Антонич такого трактування не заперечував, але його заперечує сама його поезія: у заключному творі наведеної вище тріади – перстень пісні, перстень молодості, перстень ночі – пісня і молодість усвідомлюються тільки тоді, коли вони минають, і “треба йти за зовом ночі – Аж попіл сну засипле очі”. Тому ніч тут уже – вісник зодіакального світу, вона – “і перша, й тисячна, й остання”, а місяць – антидень, він – мертвий, синій – “відчиняє сім брам ночі”. Таким чином, творчість – драма, випробування, подібне до зривання забороненого плоду пізнання у райському саду, за що треба платити життям. Отже, творчість таємнича, як природа.
У поезії Антонича, зокрема в збірці “Три перстені”, є і справді “сонячні” вірші, є мотив подолання ночі днем. Це засвідчує, що світ поета завжди багатший від тієї чи іншої його інтерпретації, яка неминуче його схематизує.
До Антонича значною мірою можна застосувати ту характеристику, яку він дав англійському письменникові Д.Г. Лоуренсу: “Лоуренс – це дивний мистець, повний суперечностей і протилежних настроїв. Суворість і полум’яна змисловість. Містичні наголоси й вітальне захоплення життям. Християнський зрив до височин і поганський культ дочасного. Гіркий песимізм і діоніська життєрадісність. Похмурий пуританізм і похвала первісних сил природи”2. І все ж дослідники шукають домінанту: якщо текст не цілком вкладається у певну матрицю, то принаймні їй не суперечить у вихідних позиціях. Сьогодні в потрактуванні поезії Антонича переважає міфологічна призма, світ цієї поезії постає як міфосвіт, хоч завтра, можливо, пріоритети зміняться, і читачі сприйматимуть Антоничеві картини в їх безпосередньому вияві, як сприймають охолоду розпечених уст вином у рубаях Омара Хаяма (наведена фраза належить Антоничеві), зігнорувавши суфійську символіку цих творів […]
І все ж міфологічнй підхід до творчості Б.-І. Антонича має своє джерело і свою логіку. Джерело – слова самого поета, що “Є два світи: один круг нас, а другий – це ми…” Котрий з них важливіший?.. Донедавна визнавали тільки перший. Сьогодні переважає увага до другого. Чи не перший з критиків, хто звернув увагу на цей “другий” світ Антоничевої поезії, був україніст із Чехії Орест Зілинський. Він писав у рецензії на видану в 1966 р. у Пряшеві книгу поезій Антонича “Перстені молодості”: “Існує ґрунтовна різниця між метафорикою більшості українських поетів і метафорикою Антонича. В інших поетів метафора посилює реальний образ як музичний акорд, в Антонича вона стає будівельним матеріалом суцільної поетичної фікції, уявного світу, в якому речі сплітаються в нові фікційні комплекси. Це, власне кажучи, вже не метафора, а органічна частина нової, окремої дійсності […] Явища життя втрачають свою відвічну інерцію, виступають зі своїх берегів, міняють свої конфігурації, набувають через сон та мрію нової опуклості та сили”3.
Отже, світ “Трьох перстенів” не однолінійний, він існує в різних вимірах і проекціях; світ “круг нас” і світ у нас взаємодіють між собою: багатство і краса зовнішнього світу відкриті безпосередньому сприйняттю, глибина “другої дійсності” – внутрішньому зорові.
Тут виразно виявляється той буттєвісний стан “Я – не я”, що його Н. Лосський назвав “безпосередньою свідомістю зовнішнього світу”, процесом пізнання, у процесі якого відбувається “єднання я і не-я (подібно до того єднання, яке існує між різними душевними процесами в самому “я”), завдяки якому життя зовнішнього світу дане тому, хто пізнає, так само безпосередньо, як і в процесі його власного внутрішнього життя”4.
Збірка “Три перстені” поклала початок двох рівнобіжних ліній, які в наступних книгах – “Книга Лева” (1936) та “Зелена євангелія” (1938) – оформлюються композиційно. Обидві ці книжки поділені на “глави” та “ліричні інтермецо”: у перших переважає епічне начало, у других – ліричні спалахи, в яких, проте, сконденсовано значний заряд драматизму.
Паралельне розгортання двох “сюжетів” виявляє внутрішню суперечність Антоничевого поетичного світу, противенство його вихідних основ. Під цим кутом зору збірку “Книга Лева” можна розглядати як антитезу “Трьох перстенів”, передусім в аспекті опозиції “село – місто”.
Але міфологізм “Книги Лева” – значно ширшого масштабу. Міфологемний характер цієї книги виявляється передусім у “містичній єдності з світом”, у тому, що творчість для поета – це “формула екстази”, священнодійство. Вона такий самий процес, як зростання і згасання у природі, і сама природа є актом творення: “ластівки в книжках пташиних записують початок дня”, місяць пливе до діброви “писать елегії на пнях”, а срібні букви книги ночі можна прочитати тільки серцем […]
Створюючи “темне царство” праприроди, “зелено-чорну батьківщину восьминогів”, поет спирався на фольклорну космогонію (згадаймо колядку “Коли не було з нащада світі, тогди не було ні неба, ні землі, а лем було синєє море…”). Однак вищий сенс циклу полягає у тому, щоб, з одного боку, утвердити єдність усього живого, а з іншого – знайти для втілення “праречі” відповідне “праслово”, суть речей “схопити в клітку слова”, що можна здійснити лише шляхом прозріння, екстазу, натхнення, подоланням рубежу між реальним та ірреальним, розумом та інтуїцією, “шалу” і “розуму”.
У поезії Б.-І. Антонича окреслюється цикл світобудови від “прапервісного мороку природи” в “Книзі Лева” до “сурм останнього дня” у “Зеленій євангелії” та “Ротаціях”. Тут бачимо ще одне замкнене коло: первісний хаос “темних вод” і “дочасного світла”, а саме шлюб світла і води за слов’янською космогонією дає початок життя, мовби перетікає у хаос “кінця світу”. Це замикання початку і кінця, “праречі” і “останнього дня” творить своєрідний “четвертий перстень” поезії Антонича, об’єднаний присутністю ліричного суб’єкта в минулому і майбутньому, тобто постає моментом трансцендентності .
“Ліричні інтермецо” становлять певну опозицію “главам” “Книги Лева” та “Зеленої євангелії”, що виражає “подвоєння” і навіть “помноження” світу в очах поета. З одного боку, він задивлений у первісний та кінцесвітній, формотворчий та руйнівний хаос природи, а з іншого – “розчинений” у буйності життя, струмуванні рослинних соків – зеленої крові землі; з одного боку, бачимо прагнення проникнути за речеву оболонку світу і піднятися духом до того, хто “створює й винищує світи”, а з іншого – майже цілковите злиття з цією речевістю, з біосом, ототожнення себе із світом живої природи.
Можна по-різному трактувати присутність у духовному єстві поета поєднання цих полярних начал, сприймати їх як антиномії, але можна бачити й певну рівновагу між ними: космогонічні мотиви мають характер прапервісного міфологічного світобачення, а біологічні явища, одухотворені розчиненою у них поезією, можна було б характеризувати як своєрідний антоничівський пантеїзм […]
Власне цю одухотвореність Антоничевої природи якнайкраще виражають “ліричні інтермецо”. Цей біологізм утверджує єдність світу, підпорядкованого законам колообігу в природі: народження, розквіт, згасання, смерть, включення людини (навіть творчості, поезії) в це “мудре коло життя” […]
Збірки “Книга Лева” і “Зелена євангелія” піднесли українського поета на рівень філософського мислення, позначеного печаттю метафізичності, “містичною єдністю з світом”. У цьому контексті несподіванкою може видатися остання, не завершена збірка “Ротації” (1938).
На думку деяких дослідників, вона знаменувала собою повернення від міфологем попередніх книжок до конкретики реального життя сучасного міста з його контрастами, соціальними проблемами, насиченою предметністю. Але такий погляд можна прийняти тільки частково, він схоплює лише зовнішній, верхній зріз тексту. Тематично вірші “Ротацій” можна вважати продовженням збірки “Привітання життя”, в аспекті розвитку філософських мотивів – продовженням “Книги Лева” та “Зеленої євангелії”.
Нові підходи, які часто заперечують попередні, зокрема дух заперечення і негації в “Ротаціях”, супроводжували появу нових рис поетики, зокрема сильні елементи деструкції образу. Згадаймо, що сам поет характеризував ці вірші як “якийсь надреалістичний натуралізм”. Це визначення найближче підходить до сюрреалізму.
Та все ж цілком зараховувати “Ротації” до сюрреалізму, як “Три перстені” до імажинізму, немає достатніх підстав. У них радше маємо виразні ознаки цих течій тодішнього авангардизму.
Б.-І. Антонич взагалі не був прихильником стильового підходу до літературних явищ. “Чи мистецькі напрями дійсно існують в об’єктивному розумінні цього слова, себто чи справді мистецьке життя кожної епохи розпадається на поодинокі струмені без решти в їхніх рамах?” – запитував він у статті “Національне мистецтво (Спроба ідеалістичної системи мистецтва)” і давав негативну відповідь: “Пам’ятаймо, що мистецтво творять мистці (одиниці), а не напрями. Пікассо знаменитий маляр, але має на собі щось аж чотири наліпки. Вийміть його з шухляд ізмів!”5 Це, однак, не означає, що проблеми стилю не цікавили поета. Радше навпаки: його окреслення домінант авангардистських течій у статті “Між змістом і формою” оригінальне й по-своєму точне: “Мистецькою ідеєю імпресіонізму є відношення барви до світла, цебто барва, піддана діянню ріжних відмін світла або тіні в ріжній напрузі, пуантилізму – є барва крізь прозоре повітря. Мистецькою ідеєю футуризму є рух, кубізму – первісні спрощення, отже, геометричні обриси реальних предметів (проформа дійсності), конструктивізму чи супрематизму – гармонія (“ліризм”) чистих геометричних зразків”6.
Низка статей Антонича, його рецензії, полемічні нотатки, участь у дискусіях, літературно-критичні ескізи письменників характеризують його як митця з тонко розвиненим чуттям поетичного слова, а також як теоретика, добре обізнаного з тогочасними естетичними концепціями та власною теоретичною позицією. Варто назвати хоча б силуети портретів Гете, Карла Мая, Р. М. Рільке, статті “Монументальний реалізм”, “Криза сучасної літератури”, “Література безробітної інтелігенції”, рецензії на книги М. Рудницького, Ірини Вільде та ін. Статті “Національне мистецтво” та “Між змістом і формою” дають підстави зарахувати Антонича до прихильників феноменологічної школи літературознавства: мистецтво, на його переконання, не витворює дійсності й не перетворює її, а створює окрему дійсність, і метою його є “викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність”7 (“Національне мистецтво”).
Коротке життя поета не дало йому можливості реалізувати свій творчий потенціал в різних жанрах літературної творчості, зокрема в прозі. Його сатиричні новели, серед яких виокремлюється “Політик”, незакінчена повість “На другому березі”, в якій поєднані дійсність реальна та метафізична, лібрето опери “Довбуш” виявляють широкий діапазон творчих зацікавлень молодого літератора.
І все ж найповніше талант Б.-І. Антонича розкрився в ліричній поезії. Творчість автора “Трьох перстенів” та “Зеленої євангелії” належить до найкращих надбань української поезії ХХ ст. Вона органічно вписується у контекст загальноєвропейського поетичного руху філософськими мотивами та образно-стильовою палітрою. Тому цілком закономірно, що вона зацікавила перекладачів і літературознавців Польщі, Словаччини, США, Хорватії, Росії, й інтерес цей постійно зростає, а на батьківщині породила багатьох послідовників. Поет зумів прокласти “над рікою часу калиновий міст” і, співаючи про “незнищенність матерії”, довести незнищенність поезії.
1 Макогон Д. (Ірина Вільде). Образи й порівняння в поезії Богдана-Ігоря Антонича // Світ молоді. – 1935. – Ч. 5. – С. 13.
2 Антонич Б.-І. Твори. – С. 486.
3 Зілинський О. Дім за зорею// Весни розспіваної князь. Слово про Антонича. – Львів, 1989. – С. 99.
4 Лосский Н.О. Обоснование интуитивизма. Я и не-я// Лосский Н. О. Избранное. – М., 1991. – С. 85.
5 Антонич Б.-І. Твори. – С. 474.
6 Там само. – С. 477.
7 Там само. – С. 469.
* Подано зі скороченням
Микола Ільницький