До програми фестивалю “Таланти Франкового університету”, що відбувся 12–28 травня, увійшли різноманітні музичні, театральні, танцювальні виступи, фотовиставки тощо. Саме на відкритті нового фотомузичного проекту “Закапелки: життя вулиць”, що відбувався в Центрі культури та дозвілля “Лис Микита”, я зустріла Юрія Шаріфова. Ця особа привертає неабияку увагу і у Львові, і поза його межами. Знаний музикознавець, бас-гітарист групи “Open Blues Band”, член журі багатьох фестивалів, цього року – ще й журі “Талантів Франкового університету”. Я вирішила запитати в пана Юрія про його враження від заходу.
– Цей фестиваль – чи не єдиний на такому доступному рівні. Як вважаєте, чи можуть студенти виявити себе тут?
– Не тільки можуть, а й треба! Одне заняття якось впливає на інше, і я знаю людей, що займаються всім одразу. Серед учасників “Талантів Франкового університету” були унікуми, але вони не розкриють свого таланту, якщо з ними не працюватимуть люди, здатні розкрутити особистість.
– Чи має перспективу цей фестиваль? На Вашу думку, буде якийсь прогрес в учасників та переможців?
– Це справа випадку. Має трапитися людина, щоб узялася за цей прогрес (тобто продюсер). Цим дітям потрібен наставник, адже порада – 50 відсотків успіху. Якщо є хтось геніальний, але ніхто про нього не знає, то талант пропадає. Я знаю, про що кажу, адже в музиці все життя (ще з 7 років), працював з такими зірками, як Софія Ротару, Олександр Сєров, Лілія Сандулеса, Назарій Яремчук, Іво Бобул. Але я принаймні радий, що в нас достатньо людей, які прагнуть виявити себе в мистецтві. Це краще, ніж займатися тим, чим тепер здебільшого молодь живе. І що далі, то менше молодь витрачає свій час на щось корисне.
– Хто з учасників конкурсу найбільше сподобався?
– У категорії музики мені сподобався дует “Секрет”. Серед фотографій вподобав роботу Марти Дропи “Їжачки в тумані”. Вона мене чомусь сильно вразила… З театрального відділу ніщо не зачепило. Це такі речі, які розумом оцінити неможливо, лише серцем. Та не завжди збігається думка з публікою. От я не можу зрозуміти шаленства публіки щодо таких персон, як Сердючка чи Поплавський. Такі артисти – антигерої України. І я не боюся цього сказати. Та справжнім переможцем є той, кого визнали найкращим і публіка, і журі.
– Як ставитеся до того, що конкурсанти виконують чужі пісні? Адже це нерівноправність щодо учасників…
– Та як…. Просто дехто вміє, а дехто ні. Може бути талант виконавський, а може бути талант композиторський. Але я особисто більше люблю авторські жанри.
– Яким, на Вашу думку, був рівень організації фестивалю?
– Нічого аж такого, що б шокувало, не було, але, звісно, може бути краще. Студентів загалом дуже важко зібрати докупи. Особливо якщо це театральний колектив. Що більше людей, то важче їх мобілізувати. Я завжди дуже придираюся до всього і хочу оцінювати якнайприскіпливіше, але все-таки розумію, що надто критичним не можна бути. Це ж не професіонали. Я знімаю капелюх перед цими студентами. Адже в той час стільки роботи (я вже не кажу про дискотеки і т.д., які так відволікають молодь). І вони всюди встигають, чогось досягають. Це – героїзм.
– Як людина, що “крутиться” у сфері музики, які дійства плануєте організувати найближчим часом, окрім звичного для Вас “Тараса Бульби”?
– Є багато подій. Завжди відбуваються концерти. Та основним фестивалем, організацією якого займаюся, залишається “Тарас Бульба”. Упродовж попередніх чотирьох років саме львів’яни посідають перші місця. Як кажуть, львівський рок – найкращий! Знаючи західний ринок, скажу, що вони здобули б успіх і в Європі. Пишаюся ними! Тішуся, що зміг їм чимось допомогти, але, знову ж таки, потрібні люди, які займалися б продюсуванням.
– А Вами хто займався? Яким був Ваш шлях до успіху?
– Ніхто не займався. Я сам упорався. Знав, чого хотів, і добивався усього сам. Нікуди не просився, мене всюди запрошували. Отримав статус найкращого басиста Радянського Союзу. В мене є один життєвий девіз. Навіть так онуку свою тепер вчу: “Якщо щось робиш – роби найкраще, а якщо не виходить, не показуй цього”. Також важливо, щоб творчість ішла від душі. Штучність нікому не потрібна. Якщо виконавець не розуміє, чого від нього хочуть, він обрав не той шлях. Буває, що люди не вміють показати свій талант: у їхньому репертуарі є добрі речі, а вибирають не те, що може справити враження, а щось незрозуміле. Звісно, допоміг би продюсер, але треба щось і без нього вміти…
– Стали зрозумілими всі правила. Без хорошого наставника нині важко вибитися в люди. Дякую за розмову.
Олеся Яремчук