Саме під такою назвою на філологічному факультеті вийшов збірник на пошану доктора філологічних наук, завідувача кафедри загального мовознавства Флорія Бацевича з нагоди його 60-річчя.
6 травня у Дзеркальній залі Університету відбулася урочиста академія з нагоди ювілею автора першого в Україні підручника з комунікативної лінгвістики і словника термінів міжкультурної комунікації.
Флорія Бацевича називають одним із найкращих мовознавців в Україні. Коло його зацікавлень надзвичайно широке: від семантики і структури дієслова до міжкультурної комунікації. Він має високий та незаперечний авторитет у суспільстві. Його радо запрошують на конференції в різні міста України і за кордон. Його підручники розходяться великими накладами. Він створив свою наукову школу.
Сьогодні, коли дуже гостро відчуваємо брак мовленнєвої культури молодого покоління, надзвичайно актуальними є ґрунтовні дослідження Флорія Бацевича.
– Флорію Сергійовичу, яке завдання Ви ставили перед собою, пишучи перший в Україні підручник з комунікативної лінгвістики?
– Річ у тім, що на теренах колишнього Радянського Союзу, зокрема в Україні, Росії, Білорусі, наскільки мені відомо, такого підручника не було, тільки методичні напрацювання в межах різних університетів. Також не читали окремого курсу комунікативної лінгвістики чи спецкурсів. У мене було відчуття, і воно залишається досі, що розвиток комунікативістики, зокрема аспектів, які стосуються так званого мовного коду (мовного втілення) в Україні – на дуже низькому рівні, і в аспекті лінгвістики, і в аспекті лінгвопрагматики. У 2001–2003 рр. я почав працювати над цією проблемою. Оскільки читав спецкурс (і читаю дотепер) студентам-україністам і студентам факультету іноземних мов, то за ці роки апробував матеріал, побачив, як його можна вибудувати у певну логічну схему. Звернувся до видавця, і той моментально оцінив перспективність підручника і видав його. Якщо все буде гаразд, цього року вийде друге видання, розширене, доповнене новими матеріалами в межах лінгвістичної прагматики. Лінгвістична прагматика – душа комунікативної лінгвістики, те, що пов’язано з особливістю людей, які вступають у комунікацію; вони практично керують комунікацією, не мовні коди, не мова, а соціальні, психічні, психологічні, когнітивні та інші чинники, у яких перебувають мовці.
– Із виходом у світ Вашого підручника комунікативну лінгвістику почали викладати як повноцінний курс у провідних вищих навчальних закладах України. Як оцінюєте сучасний стан української теоретичної лінгвістики?
– Це одне з найболючіших питань, яке мене мучить. Попри те, що українська лінгвістика розвивається, і ніби немає перешкод політичного, ідеологічного характеру, якогось суттєвого поступу за роки незалежності у сфері теорії мови не помічено. Ми йдемо в фарватері двох глобальних лінгвістичних шкіл. Насамперед, це американський напрям, де сформувалося те, що ми називаємо сучасним обличчям лінгвістики, – когнітивна лінгвістика, аналіз дискурсу, аналіз розмов (ніхто до того не вивчав структуру розмов) і російська школа зі своїми величезними традиціями, величезними заслугами. Натомість українська лінгвістика не сформувала помітного власного обличчя. Є цікаві видання, цікаві опрацювання, словники світового рівня, але жодної глобальної ідеї, яка перевернула б бачення сутності мови чи відкрила новий напрям у розумінні сутності природи мови. Українська теоретична лінгвістика непомітна. Свого часу я погортав програми світових конгресів з лінгвістики: на жодному з них жодного українського прізвища. Тобто буквально за 50–60 років ніхто з українських лінгвістів не запропонував чогось такого, що б зацікавило світову лінгвістичну спільноту. Чи це не показник того, що у нас є проблеми з розвитком теоретичної лінгвістичної думки? Хоча на конгресах славістів, германістів, романістів українські лінгвісти, безумовно, є.
– Флорію Сергійовичу, що, на Вашу думку, може вплинути на зміну ситуації?
– Науку рухають особистості. Безумовно, в країні є прекрасні лінгвісти, які знають багато мов, не обтяжені світовими стандартами, не дуже орієнтуються на американську чи російську лінгвістичну традицію, які критично мислять, але вони, можливо, ще не зарекомендували себе як лінгвісти високого рівня.
Я покладаю надію на абсолютно молоде покоління, людей, які вивчають іноземні мови не так, як вчив я. У школі вивчав англійську і французьку, як мертві мови, і знаю їх на рівні того, що спокійно можу читати спеціальні тексти. Але це зовсім не те, адже потрібно абсолютно вільно почуватися в науковому колективі.
Сучасні молоді лінгвісти мають змогу їздити по світах, працювати у різних бібліотеках, вивчати літературу, якої тут нема. Як би я хотів мати можливість читати всі періодичні видання з лінгвістичної прагматики! У Львові і в Києві таких нема. Тому фахове знання іноземних мов у цьому аспекті дуже важливе, і може стати стимулом.
Молоді люди – не зашорені. У них не закладено на рівні генетичному тих постулатів, які вкладено у свідомість нашого покоління. Молоді дослідники можуть подивитися на мову не тільки як на інструмент із суфіксами, префіксами, а як на сферу духа, мають змогу читати відповідну літературу, і не лише в перекладах. Поступ можливий, але ж знову таки, тут є та таїна – виховання індивідуальностей, особистостей. Це внутрішня копітка робота.
– Небезпідставно нарікають на те, що правила літературної мови порушують навіть ті, хто мав би бути прикладом, носієм зразкової літературної мови (високопосадовці, політики, громадські діячі, журналісти). Які причини низького рівня мовленнєвої культури?
– Чесно кажучи, я не дуже переймаюся тим, що навколо мене розмовляють не зовсім літературною мовою. Але, оскільки ви запитали не про пересічних людей, а про тих, які часто перебувають у полі зору і які мають бути взірцем, це зовсім інша річ. Скажімо, якби ті, про кого ви кажете, з’являлися на публіці в подертому одязі, забруднені чи в нетверезому стані, усі б казали, що це неподобство. Мовлення – дзеркало душі і, відповідно, мірило когнітивно-психолінгвістичних, психічних, мовних процесів, які десь там відбуваються у сфері особистості, тому таке ставлення до норм літературної (і, насамперед, державної мови) – жахливе й засвідчує низький рівень культури. Це нехтування елементарних норм мовлення, які є глибинним свідченням духовних процесів. Тому прощення таким людям нема. Я б загалом запровадив вимогу, щоб чиновники високого рангу відповідали нормам і володінням комунікативними навичками, щоб кожен чиновник високого рангу був тим, кого в теорії комунікації називають гросмейстером спілкування.
– Флорію Сергійовичу, у чому виявляються мовленнєві помилки в комунікації?
– Про типологію комунікативних невдач (девіацій) ідеться в одній із моїх книг – “Основи комунікативної девіатології”. Немає однієї причини, після усунення якої мовлення буде літературним, нормативним. Річ у тому, що мовлення людини пов’язане з мисленнєвими процесами. Це єдиний (за О. Потебнею) мовленнєво-мисленнєвий процес. А оскільки психолінгвісти, психологи, теоретики мовленнєвої діяльності, етнолінгвісти довели, що процес породження мовлення багатоетапний, складається як мінімум із чотирьох етапів (від задуму через розчленування цього задуму, категоризацію, через внутрішнє і зовнішнє мовлення), які мають чимало підетапів, то на кожному підетапі – тисячі причин, через які можуть виникнути девіації, неправильності, помилки. Зв’язок між мовленням і мисленням дуже тісний, але (можливо, багато хто зі мною не згідний) домінує мислення. Якщо людина займається культурою свого мислення, то мовлення можна, так би мовити, прилаштувати. Мислення вже народжується у слові. Тому треба стежити за всіма процесами свого мовленнєво-мисленнєвого процесу. Ми можемо простежити, що хочемо сказати і що сказали. Постійно себе підправляючи. І як тільки відпрацюємо свій детектор-коректор помилок, автоматично породжуватимемо правильне мовлення. Таке прислуховування до власної мовленнєвої поведінки, її корекція дасть людині змогу довести своє мовлення якщо не до ідеалу, то принаймні до норми.
Одним із найулюбленіших романів Флорія Сергійовича є стилізація під філософію сюрреалізму, авангардистський роман Германа Гессе “Гра в бісер”, де він захоплюється майстром Гри Йозефом Кнехтом, не зауваживши скромно, що й сам давно належить до Великих Майстрів, є беззаперечним Маґістром Гри Слова, яким захоплюємося ми всі.
Тетяна Космеда. З передмови
до книги “Маґістр гри слова”
– В одному своєму дослідженні Ви розглядаєте проблеми організації лінгвістичної прагматики як нового напряму досліджень живої природної мови. Як впливає лінгвістична прагматика на плин комунікації?
– Річ у тім, що вся комунікація прагматизована. Що таке комунікація, що таке живе спілкування двох особистостей? Це вплив. Комунікація – не передача інформації, як ми колись думали. Ми вступаємо в комунікації як носії неповторних комунікативних смислів, як абсолютні особистості, відмінні один від одного. Інакше кажучи, ми зовсім по-іншому сприймаємо світ. Недарма В. Гумбольдт сформулював теорію розуміння-нерозуміння. Ми йдемо в комунікації навпомацки один до одного. Я сформулював для себе так званий постулат, який можна розглядати як індивідуальний афоризм: семантика є служницею прагматики. Особистості людей, які вступають у комунікацію, їхні соціальні чинники, психічні, фізичні, ментальні, духовні, гендерні тощо є первісними в комунікації, засоби – вторинні. Спілкування може відбутися без слів. Провідною в спілкуванні є прагматика, пов’язана з особистостями тих, хто вступає в комунікацію.
Що ж відбувається у вищій і середній школі? Вся філологія зорієнтована на текст, на писемне мовлення. Наша філологічна освіта, від школи до вищих навчальних закладів, зводиться до того, що ми вчимо учнів і студентів аналізувати тексти.
– Ви написали цінні рекомендації для вчителів у статтях “Уроки української для школи”. На чому зробили акцент?
– На необхідності риторичної підготовки, але не в теорії, а на практиці. Попри скептичне ставлення до американської шкільної системи, я захоплений тим, що в них практична риторика в школах дуже активна і плідна. Починаючи з молодших класів, американські школярі слухають курси “Як спілкуватися з батьками”, “Як спілкуватися з друзями”, “Як спілкуватися на вечірці”, у старших класах – “Як спілкуватися з начальством”, “Як переконати начальника, що ти йому потрібен”. У нас фактично ніхто не звертає увагу на необхідність риторичної освіти. Вважаємо, що говоримо так само, як дихаємо, що нас не треба навчати говорити. Це цілковита неправда. Потрібна дуже серйозна риторична підготовка, риторична освіта. Ми повинні навчити дітей у школі абсолютно вільно поводитися у всіх можливих ситуаціях спілкування, показати закони і правила спілкування. Хто нас цього вчить? Ніхто. Лише тепер за програмою 12 класу у школах вивчатимуть риторику. Кожна мовна гра cупроводжується своїми комунікативними ситуаціями. В університеті також має бути наскрізний курс практичної риторики. Хтось із наших риторів має взяти на себе сміливість і написати курс практичної риторики. Украй потрібне риторичне виховання. Риторика – це не вміння прикрашувати мовлення, а вміння поводитися адекватно в усіх ситуаціях спілкування.
– Дякую за розмову. Щиро бажаю Вам нових здобутків у Вашій праці.
Розмову вела
Юлія Мілянич
Фото автора