Автопортрет зі свічкою
Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука –
ціле життя. Замало нічку.
Довкола темінь полохка…
Василь Стус
Святий вогонь в його думках –
Палає свічкою в долонях,
І вже додому світлий шлях
Згубився в далині… Й безсоння
Жене у душу самоту,
Щоночі спогади тривожні…
У Моринцях сади в цвіту,
А тут – лиш вулиці порожні.
Він сам чужий собі, не друг.
Хіба ж це воля? Та, що снилась?
Дощами плаче Петербург
Над ним, мабуть, чи ще над кимось…
А він спечалений схилився
Над полотном, взяв олівець…
Якому ж Богу він молився
За біль покривджених сердець?!
За тих рабів німих, що ждуть
І не діждуться Вашингтона.
Куди веде їх грішна путь?
Куди їм стелиться дорога?
І скільки, скільки ще блукать,
Крізь терни болю і руїни?!
Як жить? Як жити і мовчать,
Коли ридає Україна?!
І долю кликать. Не свою,
Своєї не було й не буде…
Тримати свічку, як в бою
Тримають зброю мужні люди.
Тримати гордо. Хай горить
Ціле життя і ще по смерті
Його свіча. Як у цю мить,
Як зараз тут, на цім портреті.
Ніч. Тиша. Спорожнілий зал,
Що не замінить рідну хату…
І Петербург, і Кос-Арал,
Й холодні стіни каземату…
Роки. Роки. Він ще не зна
Того, що буде, що чекає…
Вдесяте сад вже одцвіта,
А він додому не вертає.
В чужині лічить дні, літа,
Вже скоро смерть його зустріне.
Та знов чомусь не привезла
Нічого пошта з України.
Ні звісточки… Лише свіча
Запалена народу свому…
Й шука Тарасова душа
Загублені шляхи додому…
Роксолана Жаркова, студентка 3 курсу філологічного факультету
Громада
Уже давно усі ми точно знаємо,
Що кращої позиції нема,
Як хата моя, що тихенько скраю,
В ніщо ніколи не втручається яка.
Таку позицію ми вірно всі тримаємо
Й передаємо внукам з віку в вік,
Таке й суспільство в нас, яке ми маємо,
Така в нас доля: крайніх б’ють у бік.
Суспільство крайніх хат!
А де ж громада?
Та сама, про яку писав Франко.
Де сила духу, єдності і дружби,
Добробут, хліб, меди і молоко?
Нема!
Чи є?
А може, просто сказать своє
Соромиться вона,
Боїться, що її самотній голос
Вир голосів задує, як зима?
Та що там страх,
Коли від цього слова залежить
доля наших поколінь,
А може, це про нас, як про майбутнє своє
Молитви йшли минулих поколінь.
Та вірю я, що завжди й всюди
На краще сподіватися пора.
Та сподіватися не в крайній хаті, люди!
А на майдані з голосом грома.
Тарас Матвійчук,
аспірант кафедри соціології
економічного факультету
* * *
Буває мить, буває час,
Згасає день, ліхтар погас.
Назустріч мрії неземні,
Чудові ночі весняні.
І я все думаю про нас,
Про згаслий день, невпинний час.
Десь покотилося бажання,
Не зачекало на прохання.
Мерехтять зорі привітні,
Малюють казку на вікні.
У лісі ходить вітер босий,
Ховає жовті коси осінь.
Хтось тихо грає на кларнеті,
Ці звуки пам’ятатимуть поети.
Дарує нам нові жадання
І називається коханням!
Ярина Рак, студентка 2 курсу філологічного факультету
Дім сонця, що сходить
Скільки слів не сказано,
І не почуто.
Скільки мрій не здійснилось,
І не означено
Межі болю.
У дальніх лісах заховано світ,
Твій,
Ніким не зачеплений,
Вислизаючий
З-під погляду інших.
Можливо, так буде –
До зустрічі знову.
У це важко віриться, та йдемо,
Забувши про зорі,
Зайняті кличем.
Слава. Софіти і побачення –
Перелік короткий, та пробачити
Ангелів-хоронителів,
Що не змогли…
Спинити дію невблаганного
Божого задуму.
І лише дорога далека
Знає про твої передбачення,
Недоспані ночі.
Усмішки під слеп струн.
Ти вартий слів і життя.
До зустрічі,
Я вірю у день воскресіння.
І в сонце, що сходить,
Покинувши прохолодний свій притулок.
Євген Пелех, аспірант
історичного факультету
* * *
Палить ранок непотрібні зорі,
дим туманом стелиться в траві,
від роси дерева аж прозорі,
гнуть в знемозі руки до землі.
Унизу згубилася дорога,
з нею я – зчарована й німа,
захотіла говорить до Бога;
я до слів – а слів уже нема.
Галина Гураль, студентка 5 курсу філологічного факультету
* * *
Вони стоять, обнявшись міцно,
Суміш плоті в наші дні.
Розуміють, що жити вічно
Зможуть лише на дні.
Де море, у владі Посейдона,
Трясеться його рука.
Там хвилі піднімаються
І шум глушить її слова.
В губи його вона цілує,
Тепер вона вже не ревнує.
Розуміє, що повинен
наперекір покинути її.
Голову свою кладе
На груди його міцні.
Де море у владі Посейдона,
Трясеться його рука.
Там якір піднімається,
Вітер з’їдає його слова.
Її вуста, бліді й слабі,
Просять лиш одне:
Щоб останній поцілунок
Не пропав ніде.
Її сльози розбиваються
На палубі життя.
Корабель вирушає
У далеке небуття.
Останній поцілунок, він такий довгий.
Останній поцілунок, він такий короткий.
Останній поцілунок, він такий солодкий.
Останній поцілунок, він такий останній.
Останній поцілунок…
Григорій Круглов, студент 5 курсу історичного факультету
* * *
Не треба пишних фраз, щоби любити.
Не треба пустих слів, щоб закохати.
І не важливо, хто й чиї ми діти,
Важливо те, що хочемо віддати.
Хтось віддає себе, частинку серця,
А хтось, мов їжаки, готує голки.
Мені з тобою дихається легко,
Мені з тобою не болить ні трохи,
Ти пам’ятаєш, осінь рвала листя,
Ти зупинив мої слова губами…
Таке неждане і маленьке щастя,
Скажи мені, коханий, що це з нами?
Уляна Гимон, студентка 1 курсу економічного факультету