Є почуття, яке люди поважають в інших, проте не дуже люблять відчувати на собі. Це муки совісті, ті самі муки, які жорстоко розривають серце й душу, коли щось не так, коли відчуваєш: ти справді завинив перед кимось. Якби не було тих мук, усе на світі стало б інакше. Тільки уявіть: усі люди роблять, що хочуть, ображають один одного, заробляють гроші всіма відомими шляхами, і ні в кого не болить душа, не стискається серце… Людське життя на нашій планеті було б нестерпним, настав би повний хаос у стосунках, запанувала б недовіра, усіх поглинули б розчарування і депресія.
Наша біда в тому, що ми не тільки не дослухаємося до голосу совісті, а й не вміємо до нього дослухатися. Згадуємо про неї тільки тоді, коли вона вже терзає нашу душу. А от якби ми, перш ніж щось зробити і потім мучитися, запитали поради у совісті! Не образивши близьких і друзів, не допустивши в серце почуття помсти, не зробивши лихого вчинку, ми вберегли б себе від душевних тортур.
На жаль, дедалі більше стає тих, хто заради збагачення, слави чи влади йде на угоду з власною совістю і, вигадуючи собі будь-яке виправдання, чинить страшні речі. Такі люди живуть за принципом “мета виправдовує засоби”, однак це девіз людиноненависників, егоїстів, які керуються лише своїми бажаннями. Засоби часто бувають настільки жахливими, брутальними, що їх не може виправдати жодна мета. Мені хочеться вірити, що облуда колись спаде з очей таких людей і вони зможуть тверезо оцінити наслідки своєї безчесної діяльності, що їхня совість жива, просто придушена і позбавлена дару говорити, але колись вона звільниться з кайданів – і тоді ці люди не знатимуть спокою.
Усім відоме запитання: “Є в тебе совість, чи ні?” Однозначно, є. Проблема в іншому: “Слухаю я її чи ігнорую?” Це кожен повинен вирішити для себе сам. Якщо хтось підходить і просить у нас необхідну для нього річ, ми вирішуватимемо, дати цю річ чи не давати. Хтось образить – знову сумніви: відповісти так само чи уникнути сварки. Щодня, щогодини наша совість диктує, радить, наказує… Вона – мов суворий начальник, який контролює кожен наш вчинок, нею, як лакмусовим папірцем, перевіряємо, чи правильно вчинили. І це прекрасно, бо людина сильна може керувати масами, людина ж могутня може контролювати себе.
Ані лікарі, ані вчені не знайшли і, я думаю, так і не знайдуть способу позбавити людину мук совісті, хіба що примусити її забути минуле, а разом з ним і причину цієї дивної “хвороби”. Та, гадаю, є один простий і водночас дуже складний спосіб лікування – необхідно спробувати виправити свої помисли, щиро розкаятися у своїх провинах та спокутувати вину. Однак не всім це вдається: одним не дозволяє так звана гордість, хоча, на мою думку, це вже не гордість, а пиха, інші не можуть отримати пробачення, а чиїсь вчинки такі, що вороття назад уже нема. Тоді ця людина залишається назавжди зі своєю совістю, зі своїми муками.
Совість – найкращий порадник, тому, перш ніж щось робити, необхідно чесно запитати себе: “А чи залишається моя совість чистою? Чи спокійно я спатиму після цього?”. Бо душевний спокій, мир із самим собою – найголовніше.
Роман Матвіюк