Професор Віктор Вікторович Коптілов
(3. 07. 1930 – 19. 02. 2009)
Наша філологія, зокрема перекладознавство, зазнали гіркої втрати: 19 лютого 2009 року переступив межу вічності доктор філологічних наук, професор Віктор Вікторович Коптілов.
Навіть на тлі яскравих та загальновизнаних здобутків провідних Майстрів Слова перекладацький та перекладознавчий доробок професора В. Коптілова – явище досить унікальне: і за рівнем відтворення українською мовою вершинних творів багатьох літератур світу й обсягом охоплених авторів, і в теоретичному осмисленні перекладної літератури.
Кажучи словами І. Франка, своїми перекладами В. Коптілов “збагатив душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми та вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння та спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями”. Знавець багатьох іноземних мов, зокрема французької, В. Коптілов володів Рідним Словом до найпотаємніших глибин, працював над ним самовіддано, постійно, самовимогливо й самозречено. Упродовж півстоліття В. Коптілов був причетний до більшості основних звершень в українському художньому перекладі. Серед його перекладів – англомовна поезія (Дж. Донна, В. Блейка, П. Б. Шеллі, В. Єйтса, Е. А. По, В. Вітмена), німецькомовна (Й. Гельдерліна, Р. М. Рільке), французька (Вольтера, В. Гюґо), польська (М. Рея, Я. Кохановського, А. Міцкевича, Ю. Словацького, Я. Каспровича, С. Виспянського, Б. Лесьмяна), російська (М. Некрасова, О. Блока, В. Брюсова); “Зимова казка” В. Шекспіра; проза А. Зегерс і А. Лопеса; “Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців” Ж. Б. Шерера, “Роман про лицарів Круглого столу”, “Трістан та Ізольда” та ін. Свою україномовну версію “Трістана та Ізольди” В. Коптілов визначив як переклад з елементами переспіву – дуже цікаве явище з погляду перекладацької жанрології. Чимала заслуга В. Коптілова як редактора-упорядника україномовних видань творів В. Вітмена (1969), третього та четвертого томів творів Г. Гайне (1973-1974), “Пісні про Гайявату” Г. Лонгфелло в перекладі О. Олеся (1983) та збірки перекладознавчих досліджень “Хай слово мовлено інакше…” (К., 1982). 2004 р. – заходами Наукового товариства імені Шевченка в Європі – вийшла друком водночас у Києві та Парижі імпозантна франкомовна “Антологія української літератури XI – XX віків” (“Anthologie de la litterature ukrainienne du XIe au XXe siecle”), що на своїх 1202 сторінках представляє і українське художнє слово, і українську літературознавчу думку в добірних перекладах. Роль В. Коптілова як укладача і коментатора цієї антології з урахуванням ментальності та художньо-естетичних смаків франкомовного світу – дуже важлива. Загалом, співпраця В. Коптілова з професором А. Жуковським у Сарселі (1996–2002) – дуже цікавий період в історії НТШ в Європі.
Значний доробок В. Коптілова як усебічного аналітика літературного, зокрема перекладацького, процесу. Звернімося до історії. Від 1 до 6 червня 1961 року Ленінградський державний університет проводив першу конференцію з теорії та критики художнього перекладу. Українське перекладознавство на ній гідно представляли О. Фінкель, С. Семчинський та В. Коптілов. Доповіддю на тему “Трансформація художнього образу в поетичному перекладі” Віктор Вікторович уперше заявив про себе як перекладознавець у всесоюзному масштабі, що в той час важило дуже багато. 1964 р. В. Коптілов захистив кандидатську дисертацію на дуже актуальну і сміливу тему “Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)”. Це була перша в Україні кандидатська дисертація про історію українського художнього перекладу. В ній уперше в шевченкознавстві В. Коптілов зробив глибокий аналіз мови переспівів Т. Шевченка, зокрема, обґрунтував відповідність Шевченкових “Давидових псалмів” біблійному тексту старослов’янською мовою. У рецензії на цю дисертацію М. Рильський писав: “Особливу цікавість викликав у мене розділ “Перекладацька діяльність Шевченка” – розділ, де маємо багато свіжих і тонких спостережень. Повинен при цьому заявити, що я відмовляюся від давнього свого непродуманого твердження, ніби “Шевченко ніколи й нічого не перекладав” (крім уривків із “Слова о полку Ігоревім”). Радий визнати, що переглянути це питання заохотила мене саме дисертація В. В. Коптілова”. 1971 р. науковець успішно захистив докторську дисертацію “Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу” – першу в українській філології докторську дисертацію з теоретичних проблем перекладу. 
І. Франко був засновником українського перекладознавства як окремої дослідчої галузі на межі літературознавства і мовознавства. У формування перекладознавства як самостійної науково-пошукової та навчальної дисципліни зробили значний внесок українські науковці О. Фінкель, В. Державин, М. Зеров, Г. Майфет, М. Рильський, О. Кундзіч, С. Ковганюк, О. Білецький, Г. Кочур, Ю. Жлуктенко. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років підсумував зроблене В. Коптілов, обґрунтувавши міждисциплінарний характер перекладознавства (стаття “Перекладознавство як окрема галузь філології”, 1971).
Професор Віктор Коптілов – автор багатьох широкомасштабних досліджень з тверезими, виваженими оцінками: “Елементи просторіччя в мові українських поетів-романтиків”, “Роберт Бернс українською мовою” (обидві – 1959), “Мова перекладів М. П. Старицького з М. Ю. Лермонтова й М. О. Некрасова” (1961), “Схема періодизації історії українського поетичного перекладу” (1963), “Художній переклад і структурна типологія” (1969), “Переводя с русского…” (1973), “Будеш, батьку, панувати…” (1998). Для секції художнього перекладу Спілки письменників СРСР 1967 р. В. Коптілов разом з Г. Кочуром підготували надзвичайно багатий на інформацію та сміливий за змістом і виваженими перспективами звіт “П’ятдесят років українського перекладу”. Монографії професора “Актуальні питання українського художнього перекладу” (1971), “Першотвір і переклад. Роздуми і спостереження” (1972), “Теорія і практика перекладу” (1982, 2003) стали віхами в розвитку перекладознавчої думки та утвердженні перекладознавства як навчальної дисципліни в Україні. У них автор розглядає основні проблеми художнього перекладу в контексті тогочасних наукових парадигм, зосереджує свою увагу і на віршовому, і на прозовому перекладі, робить помітний внесок у дослідження стилізації в перекладі та перекладацької жанрології, акцентує на потребі створити серії порівняльних стилістик, вагомості перекладознавчого аналізу, випрацюванні методики такого аналізу, необхідності забезпечити всебічний фаховий вишкіл перекладачів. Ці думки звучать надзвичайно актуально й тепер, коли дуже багато вищих навчальних закладів України претендує на фаховий вишкіл перекладачів за дуже обмеженої кількості хоча б деякою мірою кваліфікованих кадрів.
Чималий внесок В. Коптілова і в історію українського віршового перекладу, в обґрунтування критеріїв її періодизації, дослідження перекладацької спадщини П. Гулака-Артемовського, М. Старицького, І. Франка, П. Грабовського, І. Стешенко, М. Зерова, Г. Кочура, М. Бажана, М. Рильського та ін., перекладознавчого доробку О. Кундзіча та А. Федорова. Загалом, праці В. Коптілова, як і перекладознавчі праці І. Франка, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура, стали класикою, необхідними настільними книжками кожного, причетного до перекладу. Можна вкотре перечитувати їх і завжди натрапляти на щось, суголосне нашим проблемам.
Професор уклав (у співавторстві з А. Коваль) словники “1000 крилатих виразів української літературної мови” (1964) і “Крилаті вислови в українській літературній мові” (1975). Уклав і видав у Парижі французькою мовою практичний посібник-довідник “Говорімо українською. Мова і культура” (1995), де подав також короткі українсько-французький та французько-український словники.
Доречно враховувати, що основні перекладознавчі праці В. Коптілова побачили світ у дуже складну в нашій історії добу маланчукізму, коли досліджувати саме український художній переклад – з офіційного погляду – аж ніяк не подобало. Також не личило ставитися з глибоким пієтетом до кожного слова й образу в перекладі, на чому постійно наполягав науковець, писати про культуру мови перекладу. Адже “так звану” школу українського художнього перекладу (як висловлювалися провідники офіційних директив) безжально критикували та засудили до небуття на IV пленумі правління Спілки письменників України 27 березня 1973 p.
Опубліковані праці Віктора Вікторовича, розвиваючи методологію перекладознавчого аналізу, методику зіставлення перекладу з першотвором, також сприяють розвиткові перекладознавства як навчальної дисципліни. У цьому розумінні В. Коптілов – продовжувач справи М. Зерова, який в Українському інституті лінгвістичної освіти від 1930 до 1933 років викладав методику і методологію перекладу та інші перекладознавчі дисципліни.
Чималі заслуги В. Коптілова і як вихователя молоді: у 1957–1981 роках він викладав українську мову в Шевченковому університеті в Києві, упродовж 1990–1996 рр. – українознавчі дисципліни у Вищій школі східних мов та цивілізацій у Парижі, у 1998–2007 рр. – у Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. Викладав також в Українському вільному університеті в Мюнхені. Наша інтелектуальна громадськість високо оцінила заслуги професора. Він – лауреат премій ім. М. Рильського (2000), ім. І. Кошелівця (2001) та ім. М. Лукаша (2002).
У скорботні дні усвідомлення, що професора В. Коптілова фізично вже нема серед нас, пам’ятаймо, що він – живий у наших серцях, що він залишив нам свої наукові праці, свої переклади. Треба, щоб вони не пішли в непам’ять, щоб увійшли до активного фонду перекладознавства, україністики загалом.
Роксолана Зорівчак,
професор Львівського національного
університету імені Івана Франка