17 березня 2009 року на факультеті іноземних мов відбувся пісенно-поетичний вечір до 195-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Гаслом вечора стали рядки з вірша “У казематі”:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї, безталанну,
Господа моліте!
Молодесенькими чистими голосами дівчата в розкішних вишиваних сорочках заспівали “Реве та стогне Дніпр широкий…” – ці слова зворушують щоразу з новою силою. Скільки в тому Дніпрі води витекло, скільки ворохобних літ минуло, а він “реве”, а він “стогне” від болю: хоч нема вже на його ланах сіромах-кріпаків і навіть “мудрий німець” у його угіддях картопельку не садить. Знайомі акорди, прості, відомі всім слова пісні, яку виконали Оля Калаталюк, Павла Дюженко і Марта Недовіз, а зала завмерла, переживає дивне перетворення. Студенти, викладачі, батьки, навіть чиясь бабуся на якусь мить стають отими Шевченковими “братами”, до яких він звертає своє пророче слово.
“Встане правда! Встане воля!”, – захопили всіх слова поеми “Кавказ”, у якій впізнаємо наше сьогодення та осмислюємо цілий світ. Вони правдиві й нелукаві, у них козацька вольниця і гайдамацький дух, тому крізь століття знову й знову промовляють до нас: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. Тим невмирущим словам не можна не вірити. Вони здійснюються вже в тому, що ми є, що зібрані в ошатній залі, яка цвіте вишиванками, дівочим святочним намистом, а на білому обрусі – “Кобзар”, видання Шевченкових творів, репродукції його картин.
Журно звучать Шевченкові “Думи мої, думи мої” у виконанні дівочого тріо. Зала замислюється над чимось болючим, нашим і недомовленим. І в цілому світі не самому лиш Кобзареві стає “не однаково … як Україну злії люде присплять, лукаві…”, а й кожному з присутніх. Бо дуже вже нелегкі часи настали на нашій землі: “Аж страх погано у тім хорошому селі…”, бо вже й людей там не зосталось, а десь по наймах, по чужих світах: “Сини мої на чужині”. Хіба може бути щось страшніше для народу, ніж “… гинуть, гинуть в ярмах лицарські сині…”. Не мовчав Шевченко, тож чи можемо мовчати ми, слухаючи його? Схвильовано і правдиво звучать з уст студентів “Гомоніла Україна” (Юрій Кравцов), “Великий льох” (Юлія Свідерська, Олена Ерстенюк, Тетяна Демчук, Оксана Партика), “Розрита могила” (Маріанна Михайлюк) – наша національна трагедія, яку змалював Шевченко і вже вкотре пережили ми.
“Така її доля…” , “Лелеченьки” – зворушливо співають Марта Супрун і Марія Федевич. Аж за серце хапають, ридають струни бандури – бо скільки ж тих молодих доль ще нівечитимуть уже не розбещені панки, а пиво, наркотики, розпуста. Скільки сиріт при живих мамі-батькові, отих катерин, оксан, лілей перейде дорогами, загубиться в чужих світах?
“Доле, де ти! Доле, де ти!” – наче запитує нас Шевченко. Що маємо йому відповісти?
Чи не допильнували тої долі, чи десь згубили? Зневірилися, розчарувалися?
Опускаємо перед ним очі: “Пробач, Тарасе.”
А в його очах стільки любові до нас, стільки віри:
Борітеся! Поборете!
Вам Бог помагає!
З вами правда, з вами слава
І воля святая!
На “Заповіт” зала встала. Разом із Шевченковим “Кайдани порвіте” рвалося щось у розтривожених душах. Вірилося кожному почутому слову, вірилося кожному з тих, хто був поруч. Вечір закінчився, та студенти не розходилися. Знимкувалися, передивлялися виставлені книжки, а тоді хтось почав “Червону руту”…
Ганна Кость, заступник декана
факультету іноземних мов
Михайлина Маїк, редактор наукових збірників факультету іноземних мов
Фото Олександра Лавриновича