12 лютого, коли весь світ вшановував трьох святителів – Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого, у Львівському національному університеті імені Івана Франка відбувся показ вистави “Містерія надії”. Постановку здійснили брати-монахи Василіанської семінарії, що в Брюховичах.
“Містерія надії” – різдвяна вистава, виконана в дусі трагікомедії. І, варто сказати, побачене вразило тим, наскільки сильно режисер Ігор Бартков – до речі, випускник нашого Університету – зумів відтворити цей жанр. Адже трагікомічне світобачення пов’язане з відчуттям відносності духовних цінностей, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, спонукає глядачів вистави замислитися над власним перебуванням на цій землі.
Яку надію кожна людина має, чекаючи на прихід Месії? Пошук відповіді на це запитання тягнеться ниточкою через усю виставу. Може, сенс життя у матеріальному, якого прагнуть пастухи Сет, Хет і Наум, – у їжі, багатстві, грошах та у владі? Може, у науковому світогляді, адже три царі, спираючись на астрологію, а не на віру і надію, шукають Царя царів? Може, у духовному, висловленому в душевних переживаннях Наставника, який втратив найрідніших людей.
Дійові особи через власні егоїстичні прагнення не дають народитися у своїх серцях Надії, котру приніс у світ новонароджений Спаситель. У душі головного героя – Наставника, під керівництвом якого працюють пастухи, закрадається зневіра, що, здебільшого, веде до самотності і є найстрашнішою в’язницею душі. Розчарування і страх, які завжди йдуть у парі, настільки сковують серце Наставника, що воно може легко розірватися від жорстокої реальності… І саме в такій напруженій атмосфері очікування з’являється Божий ангел, який сповіщає про народження Месії.
Кульмінацією вистави була сцена поклоніння новонародженому Ісусові, який приніс надію у всі серця, крім Іродового. Адже людина не просто вірить, вона сподівається, вона спирається на плоди своєї віри, яка є здійсненням очікуваного і впевненістю в невидимому (Євр. 11, 1).
Аудиторія вітала бурхливими оваціями артистів по закінченні вистави, адже завдяки їхній акторській майстерності кожний глядач і сміявся, і сумував, стежачи за дійством на сцені. Ця подія в культурному житті Університету переконала всіх, що такі духовно-виховні мистецькі заходи вкрай актуальні й потрібні.
Оксана Гоцур