Свідомість
Свідомість – слово ясне і велике,
Як часто нам про нього торохтять,
Мовляв, як би вона була у нас,
То край наш жив би в щасті століть п’ять.
Давайте ж, друзі, вивчимо проблему,
Що є свідомість, що вона не є.
Щоб потім просто знали тую тему
І внукам розтовкмачити змогли.
Отож, свідомість – це коли людина
Уміє свою неньку поважать,
Коли чужу людину, немов брата,
Уміє в рідній хаті гостювать.
Свідомістю не є самопожертва
Заради фанатичної мети.
Свідомість – добровільна жертва
На благо скарбу кращої доби.
Свідомістю не є мовчання тиші,
Свідомість – сторож, і суддя, і кат.
Свідомість – це останній вимір,
Коли на брата йти захоче брат.
Що ж до свідомості вкраїнського народу,
То тут вся арифметика проста.
Свідомість – це коли шукаєш Бога.
Все інше – непотрібна пустота.
Молодь
Уже давно так люблять старші люди
Критикувати молодь за будь-що.
За те, що молоді, шумні й веселі,
Горілку п’ють, і пиво, і вино.
Так, мабуть, рація тут слушна,
Багато в світі є такого зла.
Та чи вся молодь в нашій Україні
Така страшна, нікчемна і пуста?
Та ні, не вся!
Бо де б я не бував,
Завжди достойну молодь зустрічав.
Це ті, що досягають тих висот,
Про які й не мріяв наш народ.
Та, зрештою, вся молодь –
Це є ми.
Як дзеркало минулих поколінь.
Тарас Матвійчук, аспірант кафедри соціології економічного факультету
* * *
Він не такий, якого ти хотіла?
Та він не зрадить і не обмане?
Шукаючи того, ти зрозуміла,
Що лиш любов важливіша за все.
Тобі з ним так спокійно й не самотньо,
Він не літає в пошуках себе,
Ти приземлилася. Чи це безповоротно?
Та зразу ти щаслива, ось і все!
І може, ти захочеш знов літати,
Хай досвід твій тебе не підведе!
Не продавай себе за діаманти,
Бо лиш любов важливіша за все.
* * *
Сніг на долоні холодний не тане,
Вертатись не хочу, як бути – не знаю,
Не знаю доріг, я збилася з шляху,
Поранила руку сніжинка…
Я плачу від жаху.
Холодний світанок, десь іній на мріях,
І тиша незнання – я все ще на місці,
Ні кроку назад, ні кроку вперед,
Чекаю на потяг, банальний кінець.
Почалася осінь, вмовляє вернутись,
Бо вдома маленький синочок і любий.
А осінь лютує, б’є вітром в обличчя!
Десь потяг гуде… Заплющу повіки…
Й замовкну на мить! Чи, може, навіки…
…Щось тепле по щоках, і я прокидаюсь.
Це ранок, і тиші відлунює тон.
З секундної смерті в життя повертаюсь,
Як добре, що це був лише тільки сон!
Уляна Гимон, студентка 1 курсу економічного факультету
* * *
Я спалюю ночі, щоб вдень не збагнути,
Що поряд зі мною вже інше життя.
Я бачу твої незаплакані очі.
Радію за тебе. Нема каяття.
А біль незбагненний мене не шкодує,
Нагадує гучно про плинність буття.
Я тільки молюсь, і тебе цим рятую.
Радію за тебе. Нема каяття.
Ти був. Ти лишаєшся спалахом долі,
Дарунком незвичним високих Небес.
Тебе не згадаєш вже так мимоволі.
Ти є!
* * *
Так холодно в порожніх і темних думках,
Так порожньо в бездумних, німих окопах,
Коли всі сльози на замках,
Як все розкладено по нотах.
Твій шоколадний присмак болю
Мені нагадує про Львів.
Незвична ніч, ковток би волі,
Але дзвінок весь рух спинив.
Це ти помер. Не він. Не я.
Це ти пішов, пірнув в безмежність.
Забувши разом про життя – піду і я,
Не боячись шляху в далекість.
Я в поїзді залишу речі,
Я в поїзді залишу себе.
Притискаючи щільно за плечі,
Я поверну тобі себе.
На сумнівному підґрунті,
Керуючись владою,
Не піддаючись сама собі,
Довгим сном, осінню картатою…
Ольга Жеглова, студентка 1 курсу історичного факультету
Львів
Старенькі леви відкривають
браму в Львів,
Де чути міста розмаїтий спів
І вулиці вдягаються казково
У світло вікон різнокольорове.
На ратуші годинник каже час,
Немов в минуле повертає нас.
У славний час Данила короля –
Легендами сповита ця земля.
Освячена молитвою церков,
Де за Вкраїну проливали кров,
Щоб жили ми щасливо нині
У місті Лева в Україні.
Мирослава Рудик, асистент кафедри теорії і практики журналістики
Нове життя
Дозволь повірити в реальність
Твоїх безмежних почуттів,
Щоб не здавалося вуаллю,
Щоб не зникало в прозі днів,
Щоб час блаженний був щоденно.
А Ти радій життю і знай!
Ти мій чарівний і жаданий,
Коханий лицар юних мрій!
* * *
Сонце покотилося в долину,
Місяця не видно, мабуть, зайшов за гай,
Зорі зажурились так дитинно,
Хмарки з дощиком вхопилися за край,
Вечір вже діждався ночі,
Ранок загубився вдень.
Ти шукаєш щастя серед тіней,
Заплющивши очі листям із вишень…
Ярина Рак, студентка 2 курсу філологічного факультету
Найкращі вірші –
ті, яких не писала
Коли опівнічний годинник встановлює тло
На денні вистави, на іскри нового кресала,
Що тричі рятує затим, як спалити житло,
Тобі не заснути, хоч як би тебе колисало.
Коли шурхотіння – і човгають втомлені стрілки,
До тиші такої не дай тобі Боже дійти,
Міцної, як чисте похмілля гіркої горілки,
Старої, як сиві від доторку часу світи.
Цих слів не існує – ці стіни у колір слюди
Від відблисків світла і тіней у твої сліди
Схиляються ближче і прихильцем ловлять відбитки:
Усі ці слова невагомо поширюють збитки.
Усе це мовчання росте звідусюди – сюди.
І грієш себе відчайдушним смиренням блідим
До теплого тіла єдино доступної грілки.
Наталія Дьомова, студентка 5 курсу факультету іноземних мов