До сторіччя від дня народження Степана Бандери
“…Означений зміст української держави саме такий, щоб вона об’єднувала в собі цілий народ, всі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, справедливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну творчу діяльність усім громадянам України, без ріжниці!”
Так розумів суть незалежної України Степан Бандера, людина, чиє ім’я в одних викликає почуття посвяти і патріотизму, а в інших – ворожість, людина, чий життєпис потребує всебічного вивчення й осмислення.
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий Калуського повіту в Галичині. Його батько – Андрій Михайлович Бандера, греко-католицький священик, парох Старого Угринова та Бережниці Шляхетської, походив із Стрия, а мати, Мирослава Бандера (Глодзінська), народилася у Старому Угринові, також у родині священиків. Крім Степана, у сім’ї Андрія Бандери було ще семеро дітей.
У дитинстві Степан неодноразово був свідком родинних сходин у домі пароха і мав змогу чути бесіди між представниками сімей Бандер та Глодзінських про українське життя в Австро-Угорській імперії та про перспективи української державності. Як він сам згадує, найсильніше на його погляди вплинули у дитинстві промови Павла Глодзінського, одного із засновників “Маслосоюзу” та “Сільського Господаря”, Ярослава Весоловського, посла до Австро-Угорського парламенту, та М. Гаврилка, скульптора.
Родина Бандер брала активну участь у розбудові української державності на західноукраїнських землях, зокрема батько Степана, Андрій Бандера був задіяний у встановленні української влади в Калуському повіті та формуванні військових відділів із місцевого селянства, а пізніше став послом до парламенту ЗУНР. Степан Бандера вважав, що особливо вплинуло на формування його національної свідомості святкування злуки ЗУНР та УНР у 1919 році. У віці 10 років він став свідком однієї із найвизначніших виправ Української галицької армії – Чортківської офензиви, оскільки під час наступу польської армії в травні 1919 року його сім’я переїхала до села Ягольниці, що біля Чорткова. Його батько, як відомо, був капеланом в Українській галицькій армії, а решта чоловіків із цієї родини – солдатами та офіцерами УГА. У липні 1919 року всі вони перейшли за річку Збруч, на східноукраїнські землі, а Степан, разом із жіночою частиною родини, повернувся до Старого Угринова.
У жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, хоча й не вчився у народній школі, оскільки від початку Першої світової війни більшість таких шкіл у Галичині не працювала. Початкову освіту здобув удома. Матуральний іспит у згаданій гімназії Степан Бандера склав у 1927 році, на той час він уже був учасником підпільного молодіжного руху та членом “Пласту”.
По закінченні гімназії брав участь у громадській роботі в Старому Угринові, працював у “Просвіті”, розбудовував місцеве відділення “Лугу”, а 1928 року вступив на агрономічний факультет Львівської політехніки. Як і більшість представників тогочасної патріотично вихованої молоді, він за допомогою участі в громадському та підпільному русі намагався подолати розчарування, яке охопило багатьох жителів Західної України після падіння ЗУНР. Це розчарування неабияк впливало на ставлення до тих націй, які спричинилися до повалення українських держав і розчленування України. Саме в цей період, період подолання відчуття втрати та переосмислення ідеологій, період пошуків виходу із бездержавного становища, молоді люди Галичини формували своє розуміння методів відновлення державності. Крім того, умови національного буття та політика країн-сюзеренів не сприяли пошукам мирних засобів порятунку.
Під час навчання в інституті Степан Бандера продовжив свою громадсько-політичну діяльність – уже на першому курсі вступив у студентське товариство “Основа”, працював на “Сільський Господар”, за завданням “Просвіти” їздив із промовами по селах Львівщини. У студентські роки також був учасником трьох молодіжних товариств – “Пласту”, “Сокола-Батька” та “Лугу”. Відразу по закінченні гімназії продовжив свою підпільну діяльність, перейшовши із гімназійного нелегального гуртка до Української військової організації, залишаючись членом Групи української націоналістичної молоді.
У 1928 році Степана Бандеру вперше заарештували.
1929 року він узяв участь у Першій конференції українських націоналістів, що відбулася в Стрию, а після створення ОУН розпочав працю в її відділі пропаганди, паралельно виконуючи різні організаційні завдання в Калуському повіті. Упродовж 1930 року організовував систему друку та розповсюдження підпільних видань, а в 1931 році Степан Бандера очолив відділ пропаганди Крайової екзекутиви ОУН. З 1932 року працював заступником крайового провідника ОУН, а з 1933 став крайовим провідником. Відтоді в діяльності ОУН відбулися певні зміни: з ініціативи Степана Бандери активізовано пропагандивну роботу, розпочато ширшу діяльність у галузі організації масових кампаній, а також таких заходів, які мали вагомий вплив на загал. Крім того, як пише Степан Бандера, ОУН відкрила новий фронт своєї боротьби: розпочалася війна проти більшовизму (напад Миколи Лемика на радянське консульство у Львові), яка з часом, як ми знаємо, стане основою діяльності цієї організації.
Після убивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Степана Бандеру вчергове заарештували і на гучному Варшавському процесі засудили до смерті. Проте вирок замінили на довічне ув’язнення. Присуд підтвердили і на Львівському процесі 1936 року, на якому Бандеру судили за діяльність ОУН загалом. В ув’язненні він пробув до вересня 1939 року.
У хаосі початку Другої світової війни йому вдалося втекти із в’язниці (в Бересті над Бугом), після чого він зупинився на деякий час у Львові, у якому вже перебували радянські війська. На вимогу проводу ОУН Степан Бандера в жовтні 1939 року виїхав до Кракова, де зібралося чимало діячів підпільного руху, яким вдалося втекти із в’язниць. Після налагодження зв’язку із проводом ОУН Степан Бандера переїхав до Відня, де зустрівся з представниками ОУН на українських землях. Як стверджує сам Бандера, в результаті нарад, проведених у Львові, Кракові, Піщанах (Словаччина) та Відні, представники ОУН на українських землях ухвалили рішення вибрати його своїм речником у переговорах із проводом ОУН щодо організаційних моментів. Таким чином, у січні 1940 року Степан Бандера зустрівся з Андрієм Мельником і поставив останньому декілька вимог, що їх раніше висували представники колишньої КЕ ОУН, зокрема, наполягав на усуненні Ярослава Барановського від влади в ПУН та відмови від узгодження діяльності ОУН з німецькими військовими планами. Як відомо, розмова не вдалася і ОУН розкололася на дві течії. У лютому 1940 року створено Революційний провід ОУН, який очолив Степан Бандера, а через рік ініційовано скликання ІІ Великого збору ОУН, який обрав головою Проводу ОУН(р) Степана Бандеру. Саме на цій посаді він ухвалює рішення створити Український національний комітет, проголосити відновлення української державності 30 червня 1941 року та розпочати формування Української повстанської армії. Саме ця посада привела його до творення легенди Бандери та бандерівців як сили спротиву. Саме на цій посаді Степан Бандера почав еволюціонувати як філософ опору, створювати нову ідеологію ОУН, позбавлену ідейних нашарувань 30-х років.
У післявоєнний період Степан Бандера залишався головою ПУН, який перенесли до Мюнхена, попри певний спротив з боку закордонних частин ОУН та ідеологічні розходження. У 1952 році під тиском опозиції він навіть спробував подати у відставку із згаданої посади, але лідери організації не погодилися на це.
15 жовтня 1959 року радянський агент Богдан Сташинський убив Степана Бандеру із пристрою, що розбризкував ціанід. Ліквідувавши його, радянській владі не вдалося подолати ідейний вплив бандерівського руху на маси, щобільше, цей вплив посилився внаслідок того, що Степан Бандера, як і тисячі його послідовників із лав ОУН та УПА, став мучеником. Те саме стосується і його родини: батька Степана – Андрія Бандеру розстріляли енкаведисти в Києві 1941 року; брата Олександра Бандеру заарештувало Гестапо 1941 року і вивезло до Освєнціма, де він помер від побоїв у 1942 році; брата Василя Бандеру заарештувало гестапо 1941 року і помістило в Освєнцім, де його вбили наглядачі концтабору в 1942 році; ще один брат Степана – Богдан Бандера, беручи участь у похідних групах ОУН, пропав безвісти 1943 року. Решта членів родини Бандер також пережили нацистські та радянські репресії.
Термін “бандерівець” вживають в Україні вже понад 60 років, різні люди вкладають у нього різне розуміння – від означення представника руху опору комуністичному режимові до узагальнювального прізвиська всіх жителів західноукраїнських земель. Вплив імені Бандери вважають небезпечним насамперед ті, хто послідовно бореться проти “бандерівщини”, зокрема відомо, що ще в часи існування СРСР відверте згадування цього імені могло спричинити репресивні заходи, погруддя Бандери в Старому Угринові підірвали невдовзі після його встановлення, навіть у наш час пам’ятник на вулиці Степана Бандери необхідно охороняти від нападів. Ідея “перманентної революції”, яку Бандера запозичив у Дмитра Донцова і розвинув через свою діяльність і філософію, знайшла втілення в другій половині ХХ століття: опір УВО-ОУН польській владі перейшов в опір УПА радянській та німецькій владі, який, зі свого боку, змінився на діяльність дисидентів, що також переросла в політичне та національне піднесення кінця 80-х років, і це все разом завершилося постанням незалежної української держави 24 серпня 1991 року.
Використана література: Бандера С. Перспективи української революції. – Мюнхен, 1978; Посівнич М. Степан Бандера – життя присвячене свободі. – Торонто-Львів, 2008; Васькович Г. Життя і діяльність Степана Бандери. – Мюнхен, 1964; Степан Бандера: документи і матеріали (1920-1930) / За ред. Посівнича М. – Львів, 2006.
Іван Федик,
доцент кафедри
історичного краєзнавства