“Я тих повинен стати голосом…”

• Tweet
• Email

• Tweet
• Email

До 100-річчя від дня народження Григорія Кочура

Григорій Порфирович Кочур – один із найяскравіших талантів сучасного українського письменства, особистість Франкового взірця, людина легендарної пам’яті, всеосяжний культуролог, гуманітарій, поет, перекладач, історик i теоретик українського художнього перекладу. Слова з автобіографії Т. Шевченка “Історія мого життя – це частина історії моєї Вітчизни” заполонюють душу, коли намагаюся осмислити історико-літературне значения творчості Григорія Пор­фи­ро­вича Кочура. Літературу він сприймав як головну духовну опору народу в боротьбі нації за самозбереження. Майстер мріяв про величезну споруду – відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманів, І. Франко та М. Зеров, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди посвятив себе повністю.
Життя Майстра було тернисте. Усього спізнав він ущерть – i замовчування, i приниження, i тюрем, i концентраційного табору, коли, за його власними словами, довелося “Крізь біль, крізь бруд, крізь тундру пронести / Свого мистецтва полум’я високе” [4, с. 24]. У вкрай несприятливих умовах Г. Кочур зробив дуже багато впродовж своєї довголітньої творчої діяльності. Феноменальний ерудит, знавець багатьох іноземних мов, Г. Кочур володів Рідним Словом до найпотаємніших глибин, працював над ним ревно, самовіддано, самозречено й повсякчас. А ще був Григорій Порфирович Учителем у найглибшому, найсвятішому розумінні цього великого Слова. Як Учитель увійшов у життя багатьох, щоб залишитися там назавжди.
Григорій Порфирович народився 17 листопада 1908 р. в невеличкому селі Феськівка тодішньої Менської волості в тій частині Чернігівщини, що межує з Бєларуссю. Магію Слова, його велич відчув Григорій дуже рано. Батько навчив хлопчика читати й писати, i відтоді він не розлучався з книжкою. У Мені, де Григорій Порфирович працював упродовж року після закінчення школи, відкрили книгарню “Книгоспілки”, і там він придбав перші збірки М. Зерова, М. Рильського та П. Тичини. 1928 р. вступив до Київського інституту народної освіти (статус університету було поновлено лише 1933 р.) передусім для того, щоб слухати лекції М. Зерова [3, с. 22].
У студентські роки Григорій Порфирович працював у Лексичній картотеці української мови, заповнюючи картки для двох словників: загального українсько-російського та словника Шевченкової мови. Завдяки цій роботі він досить близько познайомився з академіком А. Кримським та з мовознавцями О. Синявським, В. Ганцовим, Г. Голоскевичем. Саме в той час на семінарі з діалектології Г. Кочур познайомився зі студенткою того ж таки філологічного факультету Іриною Воронович, що невдовзі стала його дружиною і матір’ю їхніх дітей Оксани та Андрія, другом і однодумцем упродовж усього його тернистого життя. “Знаю, скрізь вона, там навіть, де ніякої змоги, / Стане людяності найчистішим взірцем” [4, c. 35], – напише згодом про дружину Григорій Порфирович.
Як син селянина-незаможника, Г. Кочур спершу одержував стипендію, якої його позбавили, коли був другокурсником: він з осудом відгукнувся про так званий процес над міфічною “Спілкою визволення України”, від якого почалося катастрофічне винищення української інтелігенції. Як наслідок, “інакодумця” не залишили в аспірантурі, хоча успіхи Григорія Порфировича в навчанні давали на це повну підставу. Він одержав призначення до Молдови, працював у Балті й Тирасполі. Згодом керував кафедрою західної літератури та теорії літератури у Вінницькому педінституті й викладав ці дисципліни. Тоді він активно перекладав “Євгенія Онєгіна” О. С. Пушкіна, також писав кандидатську дисертацію про творчість Е. Вергарна під керівництвом професора С. Савченка.
Але ті роки в житті Г. Кочура можна окреслити й інакше: чи міг свідомий інтелігент спокійно жити в страшні часи, коли промивали мозок до комуністичної стерильності, коли мільйони селян косив штучний голодомор, коли катівні та концтабори пожирали цвіт української інтелігенції, найближчих друзів та однодумців?! Але ті роки й гартували. Згодом Григорій Порфирович ось як напише про це:

На початку війни 1941 р. Педагогічний інститут евакуювали з Вінниці, а всі співробітники розпорошилися – хто куди. Родину Кочурів відрядили до Полтавського педінституту, і через декілька тижнів вона опинилася на окупованій території. Одразу ж зазнала непоправного горя: померла доня Оксана. Коли ж німців вигнали з Полтави, подружжя Кочурів заарештували (3 жовтня 2008 р.), їх звинуватили в “укрбуржнаці” (звична формула для тих часів) і засудили на десять років таборів і п’ять років пораження у виборчих правах. Ув’язнення відбували в Заполяр’ї: Ірина Михайлівна – в Абезі, Григорій Порфирович – в Інті:

Але й там, у страхітливих умовах ГУЛАГу, Г. Кочур крадькома працював над перекладами, залучав молодь до перекладацтва (зокрема, це стосується Д. Паламарчука, М. Василенка, Є. Дацюка, І. Савича).
Під час хрущовської відлиги подружжя Кочурів звільнили з таборів, згодом прийшла й реабілітація. Повернувшись в Україну, вони оселилися в Ірпені (1962 р.), де Григорій Порфирович нарешті знайшов затишок для праці. Шістдесяті та початок сімдесятих років належать до дуже плідних у творчості Г. Кочура. Його переклади знаходимо у збірках вибраних поезій Ю. Тувіма (1963), Д. Гофштейна (1965), Я. Райніса (1965), М. Богдановича (1967), П. Верлена (1968), Ю. Словацького (1969), П. Ж. Беранже i П. Безруча (обидві збірки – 1970), Ц. К. Норвіда (1971). У 1964 р. разом із М. Рильським він видав антологію новітньої чеської поезії (від доби національного відродження – початку XIX ст.). Того ж року, за редакцією Максима Рильського, Леоніда Первомайського та Григорія Кочура, вийшла антологія новітньої словацької поезії XIX – XX ст. Григорій Порфирович переклав чимало творів для обох антологій. Одначе це були не просто перекладні антології, а коронні праці українського художнього перекладу. В умовах тоталітарного режиму, безглуздої цензури та нищівної самоцензури це були книжки, сповнені асоціацій з рідною історією, книжки, що вчили любити свій край. Добір авторів і творів був досконалий.
1969 р. побачила світ перша збірка перекладів Г. Кочура “Відлуння”, що містила зразки поезії давньогрецької і давньоримської (перекладач завжди був творчо відданий античності), італійської, англійської, німецької, російської, білоруської, єврейської, литовської, латиської, грузинської; французької поезії Канади; поезії Сполучених Штатів та Латинської Америки; французької, польської та чеської (останні три літератури завжди були сферою особливого зацікавлення перекладача).
Після смерті М. Рильського (1964) Г. Кочур став керманичем школи українського художнього перекладу, центру морального опору тоталітаризмові. Попри планове замовчування та переслідування протягом декількох останніх десятиріч, він був причетний до кожної вагомої ініціативи в галузі художнього перекладу в Україні. Спершу, подібно до свого вчителя М. Зерова, а далі побратима М. Рильського, доклав неймовірних зусиль (“поза межами можливого”, сказав би І. Франко) як практик i теоретик перекладу, як вихователь перекладачів і перекладознавців, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу до національної культури. I це в час, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач бездумно зараховував світову класику до російськомовної літератури. Українським перекладачам ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого оточення, а в Україні до політичних цькувань долучалася майже цілковита відсутність літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорий простір світового письменства, підносячи тим самим її авторитет.
І ось у сімдесяті роки, у час горезвісних репресій проти “інакодумців”, “товарищи шибко бдительные” вирішили повторно відлучити Г. Кочура від літератури. “Так звану” школу українського художнього перекладу (як висловлювалися провідники офіційних директив) безжально критикували та засудили до небуття на IV Пленумі Правління Спілки письменників України 27 березня 1973 p. [6]. Г. Кочура почали обливати брудом у пресі, зокрема, 13 березня 1973 р. в газеті “Радянська Україна” – органі ЦК КПУ, Верховної Ради і Ради Міністрів Української РСР – опубліковано статтю “Турист за дорученням” (авторами значилися Я. Радченко та Б. Чабан). У ній ішлося начебто головно про родину Горбачів з Німеччини (внесок якої до української культури вагомий), але своїм вістрям стаття була скерована проти Г. Кочура та І. Стешенко. Невдовзі Григорія Порфировича виключили зі Спілки письменників, позбавили можливості друкуватися, заборонили листуватися з фахівцями з-за кордону. Водночас почалися гоніння на I. Стешенко й М. Лукаша.
Довелося власні переклади друкувати під прізвищами друзів, зокрема Д. Паламарчука.
Коли почалися репресії проти Григорія Порфировича, чимало дрібненьких духом перелякалося, дехто перестав пізнавати його на вулиці, геть забув дорогу до Ірпеня. Але здолати Г. Кочура можновладцям було не під силу. Майстер і далі працював, по-своєму керуючи перекладацьким процесом в Україні.
Поступово цензурний терор слабшав. 1979 р. заборону на друк перекладів Г. Кочура знято, але на літературно-критичні та перекладознавчі статті вона негласно тривала аж до другої половини 80-х років. Коли 1980 р. було опубліковано україномовну збірку віршів О. Блока, а в 1982 – Л. Новомєського та Янки Купали, там уже були переклади Г. Кочура.
Одначе поновили Г. Кочура в Спілці письменників аж 1988 р. Наступного року Г. Кочур стає лауреатом Перекладацької премії імені Максима Рильського Спілки письменників України. Того ж 1989 р. у видавництві “Молодь” вийшла перша збірка власних віршів Григорія Порфировича “Інтинський зошит. Вірші 1945 – 1953 років” [4] – одна з вагомих сторінок нашої “невольничої музи” найвищого інтелектуального рівня. 1991 р. видавництво “Дніпро” публікує збірку “Друге відлуння”, куди увійшла більшість віршових перекладів Майстра, також Шекспірів “Гамлет, принц данський”.
У березні 1993 р. Наукове товариство імені Шевченка обирає Г. Кочура своїм дійсним членом i в серпні цього ж року, під час Другого конгресу Міжнародної асоціації україністів, нагороджує його медаллю імені Михайла Грушевського. 9 березня 1995 р. Указом Президента України Г. Кочуру присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка. На жаль, посмертно: 15 грудня 1994 р. Григорій Порфирович переступив межу вічності.
Як згадує М. Стріха, за два дні до смерті, підключений до апарата штучної нирки, перемагаючи напади болю, Григорій Порфирович розпитував, чи не вийшов “Дон Кіхот” у перекладі М. Лукаша та А. Перепаді, турбувався, що не встиг написати передмову до збірки Віри Вовк-Селянської [7, 8]. Така жертовність трапляється нечасто… Хай святиться пам’ять про неї поколіннями…
2000 р., уже, на жаль, без Григорія Пор­фи­ро­вича, вийшла найповніша збірка його перекладів “Третє відлуння” [5]. Ця непересічної ваги збірка містить поезії понад 130 авторів, перекладені з 28 мов, які репрезентують 33 національні літератури. Вона охоплює значний часовий період (двадцять сім століть, починаючи з давньогрецького поета Архілоха, VII ст. до н. е.) та географічний простір – Європу, Північну та Південну Америку, Азію.
Постановою секретаріату Спілки письменників України 14 липня 1998 р. створено Оргкомітет для підготовки та відзначення 90-річчя Г. Кочура. Ухвалою Вченої ради Львівського державного (тепер національного) університету імені Івана Франка 30 вересня 1998 р. новоутвореній (1 березня 1998 р.) кафедрі перекладознавства і конт­рас­тивної лінгвістики факультету іноземних мов надано ім’я Григорія Кочура, що значною мірою сприяє професійному та патріотичному вихованню майбутніх перекладачів і перекладознавців.
З нагоди 90-річчя та 95-річчя Майстра у листопаді та грудні 1998 та 2003 р. (відповідно) урочисті академії відбулися в Києві, Львові, Сімферополі, Полтаві та інших містах України. Ще раніше, у грудні 1994 р., Львівський університет організував першу в історії кочурознавчу конференцію за участю дослідників з Києва, Львова, Дрогобича [2]. У листопаді – грудні 1998 р. у Науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка функціонувала виставка, приурочена життю і творчості Григорія Порфировича. 1999 р. в біобібліографічній серії Наукової бібліотеки Франкового університету опубліковано покажчик “Григорій Кочур” – перший в Україні (та чи тільки в Україні!) покажчик перекладача і перекладознавця. 2006 р. вийшло друге видання цього покажчика, допрацьоване й доповнене [1].
14 – 15 жовтня 2005 р. в Університеті проведено III Всеукраїнську наукову конференцію “Григорій Кочур в контексті української культури другої половини ХХ віку”. Матеріали конференції вийшли друком 2007 р.
29 січня 2008 р. опубліковано Указ Президента України Віктора Ющенка (№ 60/2008) “Про відзначення сторіччя від дня народження Григорія Кочура”, що надзвичайно сприяє кочурознавчим дослідженням.
15 – 17 листопада 2008 р. в Університеті відбудеться четверта кочурознавча конференція.

Література

1. Григорій Кочур: Біобібліогр. покажч.: У 2 ч. / Уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська: Наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак. – 2-ге вид., доопрац. і допов. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. – 760 с. – (Українська біобібліографія. Нова серія. Чис. 21).

2. Кочур А. Вагомий доробок перекладача (Григорія Кочура) // Слово і час. – 1998. – № 8. – С. 13 – 14.

3. Кочур Г. Із спогадів про свого вчителя // Родинне вогнище Зерових / Упорядкув. М. Зерової, Р. Корогодського, С. Попель. – Київ: Гелікон, 2004. – С. 22 – 25. – (Серія “Українська модерна література”).

4. Кочур Г. П. Інтинський зошит: Вірші 1945 – 1953 років. – Київ: Мо-лодь, 1989. – 40 с.

5. Кочур Г. Третє відлуння: Поетичні переклади / Упоряд. А. Г. Кочур; Авт. вступ. слова І. М. Дзюба; Авт. передм. М. О. Новикова; Ред.: М. Н. Москаленко, С. К. Жолоб. – Київ: Рада, 2000. – 551 с.

6. Резолюції Пленуму Спілки письменників України // Літ. Україна. – 1973. – 27 берез.

7. Стріха М. Останній з когорти великих: Пам’яті Григорія Кочура // Хрещатик. – 1994. – 17 груд.

8. Стріха М. Унікальний доробок перекладача // Літ. Україна. – 1994. – 23 лют.

Роксолана Зорівчак