“Антоничу 100-1” – під такою назвою 9 жовтня в Актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка відбулася презентація перевидання другої прижиттєвої збірки поезій Богдана-Ігоря Антонича “Три перстені” та літературно-музична композиція з нагоди 99-ї річниці від дня народження поета. Символічно, що саме в залі його alma mater вшановували Антонича.
Любов і пошана до одного з найгеніальніших поетів в історії української літератури зібрала і наймолодших, і старших дослідників Антоничевого доробку, письменників, акторів, музикантів, літературознавців, студентів і просто поціновувачів літератури, які в теплій, неофіціозній атмосфері говорили про поета та насолоджувалися його творами.
Гостями урочистої події були відомі постаті української культури й науки: член-кореспондент НАН України, професор Микола Ільницький; лауреати Національної премії України ім. Т. Шевченка Ігор Калинець та Олег Стефанов; народний артист України, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор Богдан Козак; ректор Українського католицького університету, отець-доктор Борис Ґудзяк; письменник, літературознавець Віктор Неборак; заслужена артистка України Олександра Бонковська. Модератором заходу була літературознавець Ірина Старовойт.
Ставлення Б.-І. Антонича до поезії як до важливого елемента в існуванні людства, дитяча (а тому така відверта і щира) сповідальність життя, що відображена в поетичному мисленні, дали йому змогу стати своєрідним джерелом для поколінь найвідоміших і не дуже відомих письменників, які не обходяться без його філософії, без його художніх образів і прийомів, виростають укоріненими в антоничівську традицію. Це дало йому змогу бути завжди актуальним, а також спричинило те, що більш ніж на півстоліття постать і творчість митця були забороненою темою в історії української літератури.
За словами Ірини Старовойт, поціновувачів творчості Антонича, які зібралися того дня, було менше, ніж могло б бути, ніж мало б бути. Антонич – поет, яким захоплюєшся в молодості і який змушує повертатися до нього в старшому віці. В Антонича багато облич, і тим цікавіше читати його поезію, віднаходячи в ній щоразу щось нове. Кожен з нас відкриває свого Антонича. І його вистачить на всіх.
“Це один із важливих випускників Львівського університету, і нам треба асоціювати університет із Антоничем також”, – наголосила літературознавець. Адже Антонич не міг би відбутися у тому вимірі, який ми знаємо, без Львова, його оказковане село не мало б такого реального існування без Університету.
“Доля скривдила його коротким життям, але обдарувала стиснутим, як пружина, тривалістю 6 – 7 років, талантом”, – зазначив багаторічний дослідник творчості Б.-І. Антонича, професор Микола Ільницький. У невеликому проміжку життя поет пройшов величезну еволюцію, його пізніший метеоричний злет у найвищі сфери поетичного мистецтва був справді гідний подиву. У своїй промові професор дав відповіді на запитання: хто був Антонич? чим він нам дорогий? чому упродовж десятиліть забутий? і розповів про цікаві деталі біографії (зокрема, про те, що батько поета змінив прізвище з Кіт на Антонич перед народженням сина) та про етапи творчого розвитку.
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року на Лемківщині. Кажуть, що поета народжує край його дитинства. Щодо Антонича це справді так. “Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію”, – писав Богдан. І саме Лемківщина, як зазначив Микола Ільницький, дала поетові запас творчості та визначила основні мотиви його поезії.
Писати вірші Антонич почав рано – народжений на землі зі своєю особливою говіркою, у родині сільського священика, а згодом відданий до польської гімназії, юнак дебютував польською мовою. Українську поезію відкрив для себе (а згодом – себе у ній) по вступові у Львівський університет Яна Казимира 1928 року. Львівський етап життя Антонича мав вирішальне значення для розвитку унікальної творчої особистості. Саме навчання на славістиці Університету (україністики в ньому не було), спілкування з українською інтелігенцією роблять з Антоничем дивовижну метаморфозу: уродженець Лемківщини настільки опановує літературну українську мову, що після видання другої збірки поезій літературні критики із деяким здивуванням підкреслювали “наддніпрянський шліф” мови Антоничевої творчості. “Хоч поет міг стати видатним польським письменником, та вибрав шлях українського митця”, – наголосив М. Ільницький.
У 1931 р. з’явилася його перша збiрка “Привiтання життя”. У 1933 р., закiнчивши студiï в Унiверситетi з дипломом маґiстра фiлософiï, Антонич став вiльним лiтератором. Вiд 1934 р. активно друкується в захiдноукраïнських часописах. Тодi ж заходами Богдана Кравцiва вiн видав збiрку “Три перстенi”, за яку отримав лiтературну премiю Товариства украïнських письменникiв i журналiстiв iм. Iвана Франка.
Із 28 років життя, що їх відвела Антоничу доля, активна творча праця тривала сім – вісім. За цей час підготував шість збірок поезій: “Привітання життя”, “Три перстені”, з яких чотири – “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації”, книга релігійної лірики та гімнів “Велика гармонія” – вийшли посмертно. Писав рецензії, фейлетони, редагував журнал “Дажбог”, мистецький збірник “Карби”, написав лібрето опери “Довбуш”, роман “На тому березі”, який не встиг завершити. Видавав численні статті з питань естетики. Дмитро Павличко у статті “Пісня про незнищеність матерії” зазначив: “Хто був геніальний бодай один день, той має право на безсмертя. Таке право має Антонич, бо йому вистачило часу, щоб реалізувати свої велетенські творчі сили”. Адже понад усе любив Антонич життя і мистецтво, красу мистецтва знаходив у житті, а красу життя відтворював у слові.
Найголовнішу прикмету його мистецько-філософського світогляду становить дуже своєрідне (хоч в основному романтично-ідеалістичне) трактування природи. У “Трьох перстенях” природа наче “фіксована” спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юності поета. Його поетична концепція утверджує втрачену в цивілізації гармонійну єдність світу, космосу, підпорядкованого законам природного саморозвитку, і залучає людину в “мудре коло життя” як органічну частку природи. Поетичне слово для Антонича, завороженого своєю музою, своїм даром, має дивні, чарівні властивості і таємничу, ірраціональну силу, що закорінена в природі. Одна з координат його поетичного світу – споконвічна, невмолима туга людини за повнотою існування, туга, яка з давніх-давен знаходила вияв у міфологічній свідомості наших предків і наснажувала всю поезію Антонича.
Хоч провідною тематикою творів було, здавалося б, невинне прославляння єдності природи, тодішня влада забороняла їх, боячись справжньої національної літератури. Проте потужне зело Антоничевої поезії, слідуючи законам біосу, пробилося крізь асфальт забуття у шістдесятих: стараннями Святослава Гординського і Богдана Рубчака його вірші перевидають за кордоном. У середині 60-х років вечір Антонича організувало подружжя Калинців.
Не досягнувши 28 років, 6 липня 1937 року поет відійшов у свій “дім за зорею”. Як закцентував М. Ільницький, “Антонич повинен залишитися у наших серцях, на землі, а не тільки у космічному просторі, “за третьою зорею”… Антонич повинен стати нашим духовним наставником”.
Хоч бібліографія досліджень поета чимала, та професор висловив сподівання на появу нових монографій, конференцій, видань тощо та подальше гідне відзначення його ювілею: “Збірка вийшла напередодні столітнього ювілею великого поета. Маю надію, що до святкування 100-річчя від дня його народження отримаємо повне видання творів”. 
Кульмінацією літературної акції стала презентація перевиданої нещодавно книжки Антонича “Три перстені”, яка побачила світ у видавництві “Літопис”. “Три перстені” передруковували у всіх пізніших зібраннях творів Б.-І. Антонича, однак окремою книжкою (після оригінального видання) збірка вийшла вперше, ставши своєрідною реінкарнацією книги, двома шедеврами в одному (художнім і поетичним), адже, за незначними винятками, у книзі збережено правопис оригіналу, над чим постарався її науковий редактор та наймолодший в історії упорядник, якому випала кропітка праця пошуку архівних матеріалів, підготовки текстів, – літературознавець Данило Ільницький. Автор передмови – Микола Ільницький. Ідея та концепція видання належить Марії Зубрицькій. Перевидання збірки “Три перстені” продовжило серію подарункових видань видавництва “Літопис” (перша ластівка – “Зів’яле листя” І. Франка).
Актуальною проблемою, за словами Д. Ільницького, є повне видання творів Антонича, адже найповніше видання 1998 р. є недосконалим. І саме видавництво “Літопис” (директор – Михайло Комарницький) розпочало роботу над виданням повного зібрання творів Антонича.
Поліграфічне оформлення книги належить молодому подружжю львівських художників Романі Романишин та Андрію Лесіву. Вони оздобили видання вперше опублікованими рукописами поета, його документами (свідоцтвом про народження, гімназійним табелем, дипломом маґістра філософії тощо), світлинами Антонича, що зберігаються у відділі рукописів Львівської національної бібліотеки України імені В. Стефаника. Оскільки, за словами митців, “візуалізація текстів Антонича доволі складна, адже в нього кожен вірш самодостатній”, художники вирішили створити своєрідні простір (рукописи Антонича, світлини) і тло (краєвиди, у яких вгадується рідна Антоничу Лемківщина, Карпати) книги. “Дуже цікаво було працювати з оригінальними текстами Антонича, коли бачиш багато закреслених рядків, бачиш, як поет працював над кожним віршем… У цьому виданні кожен для себе знайде улюблений вірш. Ця книга – подорож з проекціями різних краєвидів. Кожен має змогу здійснити свою мандрівку. Тож приємної подорожі!”, – побажали художні редактори книги.
Цікаві та маловідомі факти з життя поета розповів присутнім Ігор Калинець, засновник літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, яку присуджують за результатами всеукраїнського конкурсу молодих поетів щорічно, з 1994 року. “Багато написано про Антонича, але дуже мало, власне, про його життя, мало біографічних відомостей”, – зазначив І. Калинець, адже на сьогодні мало знайдено архівних матеріалів, заміток газетних, біографічного фактажу. Отже, існує можливість та необхідність нових пошуків.
До міфотворення навколо Антонича спричинилося і руйнування та через десятиліття віднайдення його могили на Янівському цвинтарі. “Першопрохідниками” у цьому були Ірина та Ігор Калинці. Захопливо розповідав Ігор Калинець, який називає Антонича своїм учителем у поезії, про пошук могили Антонича у 60-х роках, про причини її занепаду, про віднайдення села, де жила родина Антоничів, та адреси помешкання поета у Львові (вул. Городоцька, 18). Дослідник висловив сподівання на відновлення книгарні в будинку, де жив Антонич.
В. Неборак розповів про особливий, культовий вплив Антонича на поетичне формування покоління 80-ків (В. Герасим’юк, І. Малкович, П. Мідянка та ін.), для яких поезія Антонича вже не стільки текст, скільки своєрідний “медіум-посередник”, адже з віршів Антонича наступні покоління довідувалися про найважливіші речі. Вагомий виток “антоничеманії” почався саме наприкінці вісімдесятих: вийшло близько десятка видань із текстами поета, написано чимало наукових праць, захищено кілька дисертацій… Письменник закликав помандрувати лабіринтами уяви та дати собі відповідь на питання: яким був Антонич? як жив?
Нетрадиційним читанням поезій заворожив присутніх ректор Українського католицького університету о. Борис Ґудзяк, спробувавши відтворити звук римо-католицької літургії у вірші Антонича. За гіпотезою ректора, чимало віршів, а саме ті, які мають латинські назви (що є літургійними текстами), народжувалися в душі поета під молитовний спів під час відвідин храмів Львова, які рясніли такими назвами. Поезія для Антонича – служіння, навіть своєрідне звертання до Бога з усіма супутніми одкровеннями, істинами та самоаналізом.
Неперевершеним, проникненим читанням Антоничевих поезій прикрасили вечір лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Олег Стефанов та народний артист України Богдан Козак. Польською мовою прочитала вірші Антонича студентка кафедри полоністики Юлія Локетко.
Антонич був залюблений у музику, грав на скрипці, навіть мріяв бути композитором. Це дуже вплинуло на його лірику. Бог-Творець для Антонича – це музика. Тому дуже вдало теплу душевно-мінорну атмосферу, що панувала цього вечора в залі, розпочав спів Василя Жданкіна з безсмертною “Колядою” Антонича та підтримував упродовж заходу мішаний хор кафедри музичного мистецтва під керівництвом Марії Камінської. Меланхолії вечору додали музиканти Олег Довгаль та Степан Соманський, виконавши фрагмент із циклу Станіслава Людкевича “Невиспівані пісні”.
Слава примхлива і часто бариться з приходом. До Антонича прийшла вже “по від’їзді” у вічність. Наступного року святкуватимемо сто літ від дня його народження. Поки що Антонич удостоєний, як сказав Віктор Неборак, “розрушеної могили на Янівському цвинтарі і маленького барельєфа на Городоцькій”. А ще – права іменуватися улюбленим поетом уже кількох поколінь. От лишень здається, що він до всього цього байдужий. Адже навіщо принагідному гостеві минуща мирська слава? Таке враження, ніби поет дивився на світ із відстороненою мудрістю: “Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем…”.
Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду й міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст. Важливість Антонича важко переоцінити. Вона у своєму часі показувала, що українська поезія набуває нового рівня. Поет спробував відтворити універсальне бачення світу, осягнув власну, упізнавану манеру письма.
Університетська спільнота Львова планує звернутися з офіційним листом до Президента України щодо проголошення 2009 року роком Б.-І. Антонича в Україні.
Проектом Постанови Верховної Ради України “Про відзначення 100-річчя з дня народження видатного українського поета та культурного діяча Богдана-Ігоря Антонича” передбачено, зокрема, рекомендувати Кабінету Міністрів України проведення у жовтні 2009 року наукової конференції у Львівському національному університеті імені Івана Франка, спорудження пам’ятника Богдану-Ігорю Антоничу у Львові, повне видання творів, відновлення садиби батьків Богдана-Ігоря Антонича та створення музею поета.
Віриться, що це – лише початок…
Олена Карабчук