ХХ сторіччя у контексті світової історії залишиться як одна з найжорстокіших і найтрагічніших епох. Події минулого століття – суцільний злочин проти людства і людяності: діяльність комуністичного і фашистського режимів, дві світові і величезна кількість менш глобальних воєн, масові винищення представників вірменського, єврейського та інших народів, постійне протистояння в період гонки озброєнь і “холодної війни”, загроза екологічної катастрофи тощо.
Жахливим злочином проти людяності було масове винищення української культурної і політичної еліти та голодомори 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років.
Cучасна українська наукова, суспільна та політична громадськість голодомор 1932–1933 років називає не просто трагедією, а етноцидом, плановим винищенням української нації. Адже терор голодом заподіяв смерть мільйонам українських хліборобів.
Чи хтось іще сумнівається в тому, що голодомор 1932–1933 років був чітко спланованим злочином? “Та вже те жахіття, – читаємо у виступі Б. Олійника на парламентських слуханнях у Верховній Раді України 12 лютого 2003 р., – коли на унікальних українських чорноземах лягли кістьми мільйони – без будь-яких цифрових викладок вкидає у моторош нормальну людину – бо ж мільйони! І чи треба доводити, що це злочин проти людяності, оскільки вбивалась людина в людині, адже до канібалізму вдавалися вже не люди, а живі трупи?
Хіба цього не досить, аби світ і ми самі вжахнулися масштабами цього вселенського лиха? Ні, комусь треба перекидатись мільйонами, як міченими картами, свідомо знижуючи поріг болю, перетворюючи страхолісся в гру цифр, даючи підстави цинікам шкіритися з “хохлів”, які, мовляв, звикли до приписок” (Олійник Б. Вибрані твори: У 2 т., т. 2, с. 418).
Про голод у радянській Україні було заборонено говорити. Тема голоду, щоправда, усе-таки потрапила в низку художніх творів. Про голод 1921–1923 рр., зокрема, йдеться у вірші Павла Тичини “Чистила мати картоплю”. У повісті “Марія”, датованій 1933 роком, Улас Самчук уперше подає зловісні картини нищення селянства голодом. А пізніше, лише через три десятиліття, у діаспорі надруковано роман Василя Барки “Жовтий князь”, як своєрідний обвинувальний акт супроти радянського тоталітаризму та його злочинів. У творах письменників радянської України інколи теж натрапляємо на згадки про ті страшні голодні роки, зокрема в романі Михайла Стельмаха “Чотири броди”.
Про голодомор в Україні вголос почали говорити десь наприкінці 1987 року, але аж через дев’ять років, 1998 року, уже за умов суверенітету, Указом Президента України встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932–1933 років актом геноциду. Але, як це не прикро, рішення схвалено з мінімальним результатом – 226 голосів. Того ж року Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала голодомор 1932–1933 років “національною трагедією українського народу”. Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932–1933 роках спочатку офіційно визнали 11 урядів країн світу, зокрема Австралії, Угорщини, Ватикану, Литви, Сполучених Штатів Америки. 4 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко в Указі “Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні” чітко означив голодомори 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років геноцидом українського народу. За поданням Президента України Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, у якому, відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та відповідальність за нього, голодомор 1932–1933 років окреслено як акт геноциду українського народу.
У відповідь на подання Президента України 1 листопада 2007 року Генеральна конференція ЮНЕСКО (представники 193 країн) схвалила резолюцію про вшанування пам’яті жертв голодомору в Україні.
Що це була чітко спланована акція проти непокірного українського селянина, який зумів уберегти впродовж століть українську ментальну автентичність, свідчить чимало фактів. По-перше, на думку численних дослідників, статистично норми врожайності 1932 року порівняно з попереднім, 1931-м, були дещо меншими, але не настільки, щоб стати передумовою глобальної трагедії. Так, валовий збір зернових в Україні у 1932 році становив 12,8 млн тонн (близько 800 млн пудів), тобто порівняно з 1931 роком зменшився на 306,3 млн пудів (за даними доктора історичних наук В. Марочка). По-друге, дещо менший урожай не міг зумовити такого жахливого голоду, через який вимерла майже половина сільського населення України, адже фахівці вважають, що навіть зібраного хліба було достатньо для задоволення продовольчих потреб населення та створення насіннєвого фонду. Факти і свідчення, скрупульозно зібрані за останні 20 років, підтверджують думку більшості дослідників, що винищення українських селян голодомором було свідомо спланованою акцією більшовицького режиму. Це засвідчують і архівні документи партійних і каральних органів Радянського Союзу.
За останні десятиліття з’явилося чимало документальних і наукових матеріалів, які докладно описують етапи сталінської примусової колективізації, а також політику терору проти України. І хоча від сталінського режиму потерпіли й інші нації, проте щодо України терор голодом українського селянства був лише частиною заходів, спрямованих на знищення української національної ідентичності та приглушення прагнень до державного суверенітету.
З 1929 року Сталін розпочав відверту боротьбу проти українських селян, навісивши на них ярлик спекулянтів, що автоматично зараховувало їх до класових ворогів. Чотирирічна війна шляхом “ліквідації куркульства як класу” та усуспільнення селянських господарств досягла найвищої точки восени 1932 року, коли на село скерували численні загони з чітко визначеними планами хлібозаготівель. Ці плани не вичерпували всіх форм здавання збіжжя та продовольства державі. Крім власне хлібозаготівель, був мірчуковий збір, різноманітні заготівлі м’яса, вершкового масла, яєць, інших видів продовольства, повернення державі насіннєвої позики, розрахунки колгоспів з МТС за здійснені роботи.
Для Сталіна питання “бути чи не бути” восени 1932 року вирішувалося в Україні. Враховуючи ступінь незадоволення його політикою в суспільстві, а також у партії, якою він керував, Сталін і його прибічники воліли приректи на голод і смерть мільйони, ніж випустити з рук владу.
На виконання цього страшного плану скеровували до сіл бригадами по 3 – 4 особи комуністів, яким надали повноваження влаштовувати в селянських господарствах подвірні обшуки, вилучати не тільки збіжжя, а й усе продовольство, застосовувати штрафи. Було ухвалено постанову, за якою вводили таке невідоме жодній системі судочинства покарання, як занесення колгоспів, сіл або цілих районів на “чорну дошку”. Позбавлені всього їстівного, не маючи змоги втекти через загороджувальні пости ГПУ, якими оточували занесену на “чорну дошку” територію, люди були приречені на голодну смерть.
Щоб не допустити неконтрольованих міграцій населення, 27 грудня 1932 року з’явилася постанова про запровадження паспортної системи. Селян вилучили із категорій громадян СРСР, яким видавали паспорти.
Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У “боржників” конфіскували всі продукти тривалого зберігання. У селах України, не отримуючи допомоги ззовні і не маючи можливості врятуватися, люди масово вимирали. У доповідних документах про те, як виконують план хлібозаготівлі в Україні, ніхто не наважується обмовитися про масові факти голодної смерті серед селян, бо, звісно, для кожного це закінчилося б або кулею, або ГУЛАГом.
Точні відомості про людські втрати під час голоду 1932–1933 років міг би дати всесоюзний перепис населення 1937 року, але його результати негайно знищили, а виконавців репресували. Але й згідно із всесоюзним переписом населення 1939 року, українців, які мешкали на всій території СРСР, було 28,1 млн осіб, тоді як у 1926 році – 31,2 млн.
Виморення голодом від 7 до 12 мільйонів українських селян неможливо проігнорувати. Потрібно поіменно згадувати українських хліборобів – жертв жорстокого терору тоталітарного радянського режиму.
Голод 1932–1933 років – незагойна трагічна рана українського народу, яка пекуче пронизує болем пам’ять. Замовчування страшного факту цієї трагедії може стати для нас фатальним чинником руйнації ментальної автентичності та самобутності української нації. Нехай наша пам’ять про цей варварський злочин проти людяності стане живим пам’ятником жертвам голодомору.
Юрій Горблянський