День згортає свої маєтки… У передвечірній тиші запалюються вогники міста. Спершу вони горять невпевнено і сором’язливо, але щось змушує їх набирати сили і розгорятися великим, чистим багаттям. Тоді і моя самотня свічка запалала на привідчиненому вікні: я – пам’ятаю, ми – пам’ятаємо, Україна – пам’ятає.
25 жовтня 2008 року студенти Львівського національного університету імені Івана Франка з ініціативи Центру культури та дозвілля “Лис Микита” провели літературно-музичну акцію біля пам’ятника Тарасові Шевченку. На 33 хвилини зупинилися перехожі і згадали тисячі невинних душ, які загинули в час Голодомору 1932–1933 років. Метою заходу було вшанування роковин Голодомору на Наддніпрянщині, а також висвітлення реакції тогочасної галицької громадськості на ці події.
Перші мінорні акорди старого фортепіано і невеличка площа перед пам’ятником Генію українського народу наповнилася скорботними постатями танцівників. Танець з масками та свічками розпочав дійство.
Під журливі звуки псальми один за одним лунали правдиві спогади очевидців. Таких очевидців, що вижили – тисячі, але мільйони тих, які загинули. Вони зверталися до нас із тих далеких тридцятих років і наказували не забувати ту рану, той біль, який зруйнував їхні душі.
З особливим трепетом прозвучав монолог голодної вагітної жінки до ще ненародженого дитяти. Повний болю, відчаю і розпуки, він був виголошений до зірок у Вічність.
Невелика історична довідка ознайомила мешканців та гостей міста із подіями, які відбувалися в цей час у Західній Україні. Галицька громадськість всіляко намагалася підтримали тих, хто голодував по той бік Дніпра. Створювали спеціальні комітети допомоги, аби звернути увагу європейських держав на злочини радянської влади, спрямовані на винищення українського народу.
І знову під шум поїзду звучить голос із минулого. Читець запитував тих, хто загинув, тих, хто живе, і тих, хто ще житиме: скільки ще?
Зранену душу заспокоює пісня, бо пісня – це і є душа. Пісня – це ріка, яка заливає втомлене серце, яка топить усе горе, всю біду, всі нещастя. Але навіть широчезна ріка не втопить у собі біль мільйонів, біль цілого народу… Тому і моя свічка палала на підвіконні і гарячими сльозами обпікала душу. Тисяча дев’ятсот тридцять третій рік… Я – пам’ятаю, ми – пам’ятаємо, Україна – пам’ятає.
Марта Стефура
1933 рік… ГОЛОДОМОР
Категорія: №7, листопад 2008 р.