Вельмишановна святочна громадо!
Пані та Панове!
Саме у дні вшанування наших героїчних подій і постатей ми замислюємося, що таке подвиг, хто є героєм і яке життя ми обрали для себе. Безперечно, кожен з нас має власну, окрему думку. Але щось об’єднує нас сьогодні, щось змушує битися наші серця радісним очікуванням. Це мить піднесення, і саме такі хвилини ляжуть у канву нашої з вами історії.
Мабуть, не було складнішого визвольного шляху в ХХ столітті, ніж у нашого народу. Її писали, і часто кров’ю, українці, з великою вірою і люди високого обов’язку. Уся наша історія складена з життєпису героїчних особистостей. Велику повагу і вдячність викликають у нас Постаті патріотичного Чину, герої живого прикладу і моральних максим, ті, хто підіймав синьо-жовтий прапор і ніс його через сіре море байдужості.
Не один раз за століття повставала наша Держава. І сьогодні, коли Україна стоїть на роздоріжжі світових шляхів, коли внутрішні чвари її роз’їдають, як і 100, 200, 500 років тому, гострою є необхідність пам’ятати про своє коріння. Саме пам’ять наша, пам’ять історична, пам’ять кожної особистості робить нас живим суспільством, проте згуртованим, зцементованим у націю і державу.
На жаль, не бракує в нас різних безбатченків – перекотиполь бузинових Павлів, які втратили своє духовне опертя – але, Слава Богу, не на цих духовних жебраків взорує наша молодь.
Гімназія, що народилася 1994 року, а 11 років тому обрала своїм Патроном Євгена Петрушевича, не лише готує гідну зміну, а й береже вічність і нашу гідність.
Низько схиляюся у вдячності і шані перед тими українцями, які в цьому шаленому меркантильному світі крок за кроком, спокійно, поважно роблять свою справу – вчать дітей, молодих людей не голослівного патріотизму, а справжнього Чину. Саме така молодь, серце якої запалено любов’ю, а розум – знаннями, не допустить, щоб Україна залишалася для світу Невідомою Країною – Terra incognitа.
Ми мали і маємо нині осіб із державницьким мисленням, учених зі світовими іменами. Ми повинні ними пишатися, але не в майбутньому, а вже сьогодні подати багатомільйонну руку допомоги тим сучасникам, які будують нам українську Україну.
Усе, що було розгублено, знищено, поступово збираємо і відроджуємо. Відкриваємо Україну зі схронів і криївок. І пам’ятник Євгенові Петрушевичу, за спогадами сучасників, “діяча гострійшого чину”, – пам’ятник не лише нашому минулому, це внутрішня потреба живильного джерела, це надія на прийдешнє покоління, яке буде поколінням “мовчазного обов’язку і діяльної любови”.
Категорія: №7, листопад 2008 р.