Ректор професор Іван Вакарчук вручає студентам-першокурсникам залікові книжки (акт імматрикуляції).
Стати студентом Львівського університету в рік святкування його 350-ї річниці – справа почесна. Адже цьогорічні студенти-першокурсники стали суб’єктом історичного процесу відновлення акту імматрикуляції. І це не лише формальна урочистість прийому нових студентів на перший рік навчання, а й нагода згадати події, які пов’язані з цим драматичним процесом. Передісторія цієї традиції звертає нашу увагу на змагання українців за національні права у Львівському університеті на початку минулого століття. Як засвідчують історичні джерела, тоді однією з основ національних змагань стала ідея створення українського університету. Вирішальну роль у націоналізації Львівського університету відіграв цісарський указ від 1871 року. Того ж року (4 липня) імператорською постановою було встановлено утраквістичний (двомовний польсько-український) характер викладання у Львівському університеті. Проте надалі загострилось протистояння, спричинене процесом імматрикуляції, оскільки йшлося про мову присяги та церемонії, під час якої студенти-першокурсники присягали рідному університету.
Утраквістичний характер Львівського університету мав юридичне визнання на рівні австрійського уряду. Інша справа, що австрійські чиновники, як і українські політики та науковці, чудово розуміли, що попри свій історичний та юридичний утраквістичний характер щодо викладової та урядової мови, Львівський університет фактично мав польський характер з тенденцією до поступового обмеження прав українців у його стінах. Справою честі для української громадськості було створення нових кафедр з українською мовою викладання на факультеті права та політичних наук. Це диктувалося гострою потребою створення українського прошарку адміністраторів та урядовців, які змогли би з часом замінити польську бюрократію в управлінні справами університету. Не є дивним, що особливе протистояння розгорнулось довкола правничого факультету – через його стратегічність. З 1862 року українцям не вдавалося створити тут жодної україномовної кафедри.
Дискримінацію прав української мови у Львівському університеті виразно ілюструє диспропорція між заснуванням українських і польських кафедр. У період з 1898 до 1910 року на правничому факультеті габілітувалося лише два українські викладачі, тоді як габілітацій поляків було аж 9. Диспропорція між реальним станом українських викладів у цьому навчальному закладі та зростаючими освітніми потребами українців відчувалася ще більше. За офіційними даними, з 1819 студентів, які навчалися на чотирьох факультетах Львівського університету 1899 р., студентів-українців було 524 особи (на теологічному – 228, на правовому – 252, на медичному – 13, на філософському – 31), поляків – 1282 (варто відняти зачислюваних до польських студентів євреїв, котрі фігурували в університетських звітах як “віруючі мойсеєвого обряду”, усього їх 354). Кількість студентів-поляків дорівнювала приблизно студентам-католикам – 895, студентів-українців – греко-католиків було 545.
Статут Університету Яна ІІ Казимира у Львові, де вміщено присягу, яку відмовилися приймати студенти-українці.
У конституційну добу співвідношення польських і українських студентів зазнавало помітних змін не на користь останніх. Якщо 1869 р. з 900 студентів Львівського університету близько 500 декларували рідною мовою польську (поляки та євреї) й 400 – українську, то в 1894 р. з 1250 – відповідно 800 і 424. Відтак, змагання українців за національну вищу освіту наприкінці ХІХ ст. набули якісно нового етапу, як закономірний наслідок розвитку впродовж попереднього півстоліття. Цей перехід був зумовлений низкою причин, однією з яких є та, що український народ досягнув високого рівня національного розвитку. Одержання вищої освіти рідною мовою стало необхідною передумовою для здобуття територіальної автономії в Східній Галичині.
Університет створювався як український для задоволення потреб краю з потребою українського населення, згодом – утраквістичний, але перевага поляків в уряді й адміністрації з часом накинула йому виключно польський характер. Галицькі українці намагались боротися з таким станом речей усіма доступними засобами.
Підставою до боротьби стало рішення галицького сейму, датоване 11 вересням 1868 року. Без згоди українських послів у Львівському університеті було запроваджено польську мову навчання з умовою, що викладання українською продовжуватиметься на вже існуючих кафедрах, але в майбутньому українські виклади будуть зведені до мінімуму. Знову повернутися до процесу утраквізації Львівського університету довелось після того, як рішення сейму від 1869 року не підтримав цісар. За цісарським розпорядженням 1871 року скасовувались будь-які обмеження щодо обох крайових мов, що означало покликувати у майбутньому на професорів тільки тих доцентів, котрі знають і польську, і українську. Недостатня продуманість розпорядку спричинила до того, що університет лише формально був утраквістичним. Насправді очевидна перевага була на боці польської мови, а ставлення до українських кафедр і викладачів було без перебільшення ворожим. Таким чином, виклик було кинуто і українським студентам, які готові були захищати свій університет. Університетському питанню у регіоні була притаманна виразна актуальність аж до початку війни.
Виступи студентства Львівського університету з вимогою національної вищої освіти були пов’язані зі створенням у 1896 р. студентського товариства “Академічна громада”. На початку ХХ століття у його лавах налічувалось приблизно дві третини студентів-українців Львівського університету. Під час першого і другого віча студенти-українці Австро-Угорщини чітко сформулювали свої вимоги: йшлося про окремий український університет у Львові. Польська ж адміністрація університету продовжувала ігнорувати права української мови, і така її провокаційна поведінка змусила українських студентів діяти рішуче. Внаслідок конфліктів 1900 і 1901 років з університету відрахували 5 студентів-українців. Одразу після цього рішення решта українських студентів покинули університет, висловивши таким чином невдоволення дискримінаційною політикою. Наприкінці 1901 року таких студентів було 583 – і ця кількість не могла залишитись не поміченою.
Керівництво університету погодилося на деякі умови революціонерів і більшість із них вже наступного року повернулась у навчальний заклад. Після цього примирення студентський рух спадає, тому наступні кілька років характеризуються відсутністю гучних конфліктів – аж до 1905 року. Тоді поштовхом до нових виступів за свої права стали революційні дії на Наддніпрянщині. Студенти виступили за рівноправність української та польської мов під час проведення імматрикуляції – і це не могло не породити чергового гучного конфлікту. 4 квітня 1907 року українські викладачі Львівського університету вислали до Відня депутацію, яку спільно з українськими парламентськими послами прийняли прем’єр-міністр і міністр віросповідань та освіти. Австрійські урядовці визнали, що поступове збільшення кількості українських кафедр із перспективою виділення їх в окремий університет – то єдиний можливий варіант вирішення конфлікту. В обмін на таке розуміння та прихильне ставлення з боку австрійської влади українські студенти повинні були негайно припинити підпільну боротьбу.
Варто згадати про Б’є?рнстьєрне Мартініуса Бйорнсона, норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури, автора тексту норвезького національного гімну. Справа в тім, що видатний норвежець Б. Бйорнсон був знайомий із редактором німецького часопису “Ruthenische Revue” Романом Сембратовичем. Часопис виходив у Відні з 1903 по 1905 рр. Р. Сембратович доклав чималих зусиль для популяризації за кордоном України й українських національно-визвольних змагань, безкоштовно розсилаючи своє видання не лише редакціям провідних європейських газет і журналів, але й відомим культурним, політичним та громадським діячам. Таким чином часопис Ruthenische Revue потрапив до рук норвезького письменника. Між Б. Бйорнсоном та Р. Сембратовичем зав’язалося листування, яке згодом переросло у справжню дружбу. До того часу Б. Бйорнсон навіть не здогадувався про існування України. Завдяки Р. Сембратовичу він познайомився з українським народом, його самобутньою культурою та мовою. В одному зі своїх листів норвезький письменник написав: “Радістю і здивуванням сповнюють мене Ваші змагання. З усіх подвигів сучасного світу Ваші змагання видаються мені найбільшими! Аби тридцять мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освіченого народу, отрясти з вікового гноблення, треба проробити неймовірну роботу… Відколи я довідався про це, – а до появи Ruthenische Revue я нічого не знав про українців, – моє життя стало повнішим, а віра в людство зміцніла”. Б. Бйорнсон просто був шокований фактом такої несправедливості, яка чинилася супроти українців, й щиро захоплювався мужністю українського народу.
1906 року помирає Роман Сембратович. Місце попереднього редактора часопису обійняв журналіст та громадський діяч Володимир Кушнір, а саме видання змінює назву на Ukrainische Rundschau (“Український огляд”). Саме завдяки новому редактору збереглися зв’язки з норвезьким другом України. Того ж року в паризькому часописі Le Courrier Europeen з’явилася стаття Б. Бйорнсона “Русини” – про утиски українців у Росії. В. Кушнір скористався вдалим моментом і вирішив написати листа автору статті, щоб привернути увагу Б. Бйорнсона до проблем українців, які потерпали від польського гніту у Галичині. Відтак, на прохання нового редактора Ukrainische Rundschau Б. Бйорнсон пише статтю про нелегкі польсько-українські взаємини в Західній Україні. Стаття ще не вийшла друком, як письменник отримує звістку про масові арешти в січні 1907 року українських студентів Львівського університету та про студентське голодування на знак протесту. Б. Бйорнсон зреагував миттєво – одразу ж виступив у пресі на захист українських студентів, котрі вимагали викладання в університеті рідною мовою. Студенти-голодувальники надіслали йому листа з в’язниці з подякою за увагу до їхньої боротьби. Завдяки втручанню видатного норвежця ув’язнених українських студентів було звільнено.
Листівка з підписами львівських студентів-українців до Б. Бйорнсона.
У березні 1907 року Б. Бйорнсон надіслав В. Кушнірові рукопис своєї нової статті “Поляки-гнобителі”. Ця стаття майже одночасно була опублікована в Ukrainische Rundschau, віденському щоденнику Die Zeit і паризькому часописі Le Courrier Europeen, а львівська газета “Діло” подала розлогий виклад цитат зі статті Б. Бйорнсона. Також автор статті запропонував В. Кушнірові надіслати копії матеріалу до німецьких та австрійських часописів.
Завдяки продуманій стратегії на статтю гостро зреагувала польська преса. Проти автора статті в щоденнику Die Zeit виступили відомі діячі польської культури, такі як письменник Г. Сенкевич та піаніст і композитор С. Падеревський. На сторінках віденського часопису розгорнулася справжня дискусія. До дискусії приєднався Іван Франко зі своєю статтею “Три велетні у боротьбі за карлика”. У розумінні Франка трьома велетнями були Б. Бйорнсон, Г. Сенкевич і С. Падеревський, а карликом у цій запеклій боротьбі була Галичина.
Листівка з підписами львівських студентів-українців до Б. Бйорнсона.
Цікаво знати, що слова з поезії Б. Бйорнсона “Я вибираю березіль!” були використані видатним реформатором українського театру Лесем Курбасом для назви Мистецького об’єднання “Березіль”.
На жаль, зв’язки Б. Бйорнсона з Україною тривали недовго. Останнього листа до В. Кушніра норвежець написав 13 жовтня 1907 року. 26 квітня 1910 року з Парижа, де Б. Бйорнсон перебував на лікуванні, надійшла звістка про його смерть. Некрологи з’явилися в усіх провідних українських періодичних виданнях (зокрема, в “Ділі” і “Буковині”), а вулиці тогочасного Львова рясніли плакатами з текстом некролога та портретом Б. Бйорнсона. За норвезьким другом України сумував часопис Ukrainische Rundschau разом із усім культурним європейським світом.
Аби в майбутньому не виникало сутичок довкола акту імматрикуляції, австрійський міністр віросповідань та освіти зобов’язав верхівку університету взагалі його відмінити. Це, можливо, усувало причину чергових сутичок, але ж самої проблеми не вирішувало. Наступні два роки українська молодь не вдавалась до боротьби, заспокоюючи себе надією на парламентське полагодження університетського питання. Але до провокацій вдалася польська більшість в академічному сенаті університету, яка на початку 1910 року ухвалила рішення звернутись до австрійського уряду з проханням законодавчого закріплення польського характеру університету. Тобто досягнення українців у Львівському університеті зводились нанівець. Пасивність українських політиків знову змусила студентів боротися за свої права. Як наслідок, 1 липня 1910 року під час нелегального віча в університеті виник конфлікт і було смертельно поранено одного з українських спудеїв – Адама Коцка. У провокуванні масових безпорядків насамперед звинуватили українців, через що 49 з них було відраховано з навчального закладу. Відтоді аж до початку війни вони не полишали спроб українізувати університет – тобто відновити історичну справедливість.
Детальне трактування історичних перипетій Львівського університету дає нам змогу зрозуміти, що насправді криється за актом імматрикуляції. Тому повернення схожих традицій хоч і виглядає формальністю, проте є відповідальним і поступовим встановленням історичного права українських студентів у Львівському університеті. Це також можна розцінювати як один із важливих кроків подолання постколоніального спадку. А приуроченість відновлення акту імматрикуляції до 350-ї річниці Університету відкриває нову сторінку в його житті. І хоч таке рішення прийнято аж на 20-му році незалежності України, все ж не марними виявилися зусилля і жертви українського студентства ХХ століття, яке гідно відстоювало наші з вами права.
Лілія Тулупенко, Володимир Сенатовський,
студенти факультету журналістики
Фото Юлії Гриценко