“Без повної правди про минуле, хоч би якою страшною вона була б, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в країні.”
Володимир Маняк
Про анатомію великого українського голоду ми знаємо надто багато, щоб нарешті називати її вже злочином, а не трагедією. Повинно було минути більш ніж півстоліття, щоб взагалі констатувалася провина злочинців і мотиви, які жертвам були весь час відомі, проте до них ніхто не дослухався. Чи були свідки злочину? Чи можна їх назвати співучасниками злочину? Відповідь на ці питання цинічні режисери Голодомору знали вже тоді.
Помпезна Сталінська п’ятирічка, що була запущена 1929 року, як кольоровий килим накривала жахи, яких зазнавало село – пограбоване і покинуте на голодну та страшну смерть. Але чи засуджено дії того панівного політичного режиму на міжнародному рівні? Чи визнано цей Голодомор геноцидом українського народу? Ці та інші питання і досі залишаються без відповіді.
Першими, хто почав писати про голодомор, були англієць Малкольм Маггерідж та валлієць Гарет Джонс. Зрозуміло, що західні політики були свідомі того, якою є різниця між тим, що подавалося їхній громадськості, і тією реальністю, розміри якої не уявляли, а можливо, не хотіли уявляти. Перший з них прибув у Москву (від видання “Manchester Guardian”) у 1932 році як пересічний прихильник землі совєтів. Юний Малькольм та його дружина навіть продали свої меблі, впевнені, що залишаться у Радянському Союзі, про що Маггерiдж і написав в “Manchester Guardian”. Та після приїзду він швидко зрозумів, що п’ятирічний план не зовсім схожий на те, як його розписували.
Маггерідж посилав свої повідомлення з британською дипломатичною поштою, публікував приблизно те саме, що і Джонс, публікуючи свої статті під анонімним підписом “Нотатки спостерігача”. Та навряд чи це справляло якесь враження, тому що його оповідь була нічим не підтвердженим репортажем невідомого спостерігача. Але зовсім інакше це звучало з вуст молодого Гарета Джонса, конфідента прем’єр-міністрів і мільйонерів, людини, якій вдалося взяти інтерв’ю в Гітлера і Муссоліні.
Проте якщо Маггерідж мав інтерес до Радянського Союзу, то Гарета Джонса спонукали приїхати сюди розповіді матері, яка три роки працювала тут гувернанткою в багатого британського промисловця Джона Юза – засновника Юзівки (Донецька). У березні 1933 року Джонс зміг вибратися в Україну з Москви та пройшов пішки десятки кілометрів вмираючими з голоду українськими селами. Повернувшись з України він надрукував у британських, американських та німецьких газетах низку репортажів з жахливими подробицями про голод. Прибувши у Берлін 29 березня 1933 року, Гарет у британській пресі, зокрема в “Manchester Guardian”, опублікував повідомлення: “Голод охопив Росію, мільйони вмирають”. Пізніше Ґарет написав багато статей у США, які були надруковані в газеті Рендолфа Герста. Багато з того, про що він писав – це повторення уже сказаного в британській пресі. В газеті “Boston Sunday Advertiser” у травні 1933 року він написав: “Голод в Україні штучний. Це результат радянської політики щодо знищення приватного господарства і заміщення його колективним, де земля і худоба були б спільними, тобто нічиїми.”
У цьому ж 1933 році в доповідній записці до Міністерства закордонних справ Італії консул цієї країни у Харкові Сержіо Граденіго писав: “Голод продовжує загрожувати винищенням населення… є незрозумілим, чому світ залишається байдужим до цієї катастрофи… сором’язливо мовчить про це масове вбивство, організоване радянським урядом”. Як бачимо, Граденіго уже тоді вжив фактично тотожні геноциду формулювання “винищення населення”, “катастрофа”, “масове вбивство, організоване урядом”.
У звіті про Голодомор згаданий італійській консул Сержіо Граденіго писав, що в компартійних колах не приховується “потреба та зручність, більш-менш відкрито визнані щодо денаціоналізації районів, в яких прокинулась українська самосвідомість і пов’язана з цим небезпека політичних ускладнень. Тому для згуртування імперії є кращим, щоб у ній [Україні] принаймні переважало російське населення”.
На початку 80-х рр., коли українська громада Америки, Канади, Австралії відзначала 50-річчя українського Голодомору, два дослідники, британець Роберт Конквест та американець Джеймс Мейс взялись за дослідження голоду в українському селі у 1932-1933 рр. Підсумком цих досліджень стала праця “Жнива скорботи”, яка вийшла друком у 1986 році. Як пише Василь Марочко – доктор історичних наук, керівник центру досліджень геноциду українського народу: “Тандем молодості і досвіду, фактології та політологічного аналізу, індіанської енергетики, притаманної Мейсу, академічного вишколу британського літератора і професійного радянолога – мали успішне завершення.” Вихід цієї книги у світ викликав суперечливі думки. Радянська історіографія намагалася спростувати деякі факти, західні вчені називали праці Мейса і Конквеста “смітницею”. Але книга стала поштовхом для вивчення Голодомору, зруйнувала відповідні стереотипи, спонукала нас до перегляду минулого.
У січні 1990 року Джеймс Мейс вперше приїхав до України. Відтоді й до кінця свого життя він займався питанням Голодомору в Україні. На цю тему він написав десятки статей, які активно друкувала газета “День”. В інтерв’ю газеті “Голос України” Джеймс Мейс сказав: “Життя мільйонів було принесене в жертву політичній грі. Про це треба пам’ятати. І я не дивуюся, що так багато учених Заходу вороже поставилися до моїх публікацій. Не хочеться визнавати історичну вину своїх держав. Своїх урядів. Але доведеться. Правда про Голодомор неминуче прорветься крізь усі політичні заслони. Тому я вдячний Богові, що мені випало займатися цією складною і болючою темою. Саме на цьому місці й саме тут, в Україні, я можу щось зробити і для своєї країни.”
В Україні про голод 1932-1933 рр. вперше офіційно, вголос було сказано наприкінці 1987 року.Те, про що колись говорили пошепки і з острахом, вже можна було вивчати, збирати спогади очевидців, знаходити документи в архівних матеріалах.
Володимир Маняк і Лідія Коваленко були першими, хто в Україні відкрив цю страшну болючу правду про Голодомор – геноцид 1932 – 1933 років. Вони були засновниками Асоціації дослідників голодоморів в Україні та Українського республіканського історико-просвітнього товариства “Меморіал” (сьогодні це КМО “Меморіал” ім. В. Стуса), автори-упорядники народної Книги пам’яті мільйонам українських людей, замучених Голодомором 1932 – 1933 років в УРСР, комплексного узагальнюючого джерела проблем Голоду-геноциду, яке об’єднало свідчення очевидців, історичні документи, наукові коментарі, публіцистику, документальне фото, живопис. Володимир Маняк і Лідія Коваленко здійснили велику подвижницьку працю, створивши Народну Книгу-Меморіал. Усе своє життя вони поклали на розкриття та міжнародне визнання злочину сталінської епохи проти українського народу.
Заснована ними Асоціація дослідників голодоморів в Україні займається просвітницькою діяльністю, записом спогадів-свідчень, впорядкуванням поховань, визнанням Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. Одне з основних завдань Асоціації – на основі достовірних документів дослідити історію виникнення Голодомору 1932-1933 рр. та назвати винуватців цього акту геноциду.
Наталія Суходольська, виконавчий директор Асоціації дослідників голодоморів в Україні, вважає чи не найбільшою перемогою Асоціації подію, коли під тиском громадськості всередині країни, діаспори, міжнародних організацій, при наполегливій підтримці президента В. Ющенка, Верховна Рада України нарешті прийняла “Закон України № 376 про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, підписаний президентом 28 листопада 2006 р.
28 березня 2007 президент України Віктор Ющенко вніс до Верховної Ради законопроект “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” щодо встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору 1932 – 1933 років в Україні як геноциду Українського народу та Голокосту як геноциду єврейського народу, а також щодо забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від Голодомору та Голокосту.
Не зважаючи на те, що заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні є протиправним, сьогодні, на жаль, не існує механізму, який би дієво дозволяв давати відсіч нарузі над гідністю українського народу.
Уже 78 років минуло від часу тих трагічних подій українського народу, проте ще досі належним чином не засуджено дії панівного в той час політичного режиму на міжнародному рівні. Досі британський уряд не хоче визнавати український голод актом геноциду. Але гірше те, що навіть в Україні далеко не всі усвідомлюють справжні причини голоду 33-го. Проте правда повільно, але впевнено пробивається через густий терен брехні сучасних Волтерів Дюранті та Луїсів Фішерів. Зараз важливо не пройти повз скорчені та знеможені тіла тих, хто так трагічно загинув, та не дати їм померти вдруге на холодних від байдужості плитах пам’яті.
Пам’яті мільйонів невинних жертв, які загинули страдницькою смертю.
Мар’яна Бойко,
студентка V курсу факультету журналістики
Ілюстрація взята зі сайта
Державної художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка