У рамках святкування 350-річчя від часу заснування Університету Львів відвідав знаний скандинавський антрополог, соціолог, есеїст, професор соціології та соціальної роботи в університеті Ставанґера, у коледжах Бодо та Ліллегаммера, запрошений професор університету ім. Т. Масарика в Брно (Чехія) і Лундського університету (Швеція), директор дослідницької частини національного музею Майгауґен Ганс Йорґен Валлін-Вейє. Під час урочистої академії в Актовій залі гість з Норвегії привітав Університет із Ювілеєм.
Також 12 жовтня у Дзеркальній залі в рамках проекту “Університетські діалоги” “Центру гуманітарних досліджень” норвезький гість виступив із публічною лекцією “Квіти, краєвид, література”, під час якої розповів про квіти як символ, що окреслює культуру, про краєвиди, які формують погляди, про людей, які є центром краєвидів.
Зокрема, на прикладі власного досвіду, знаний мандрівник розповів про можливість сприйняття горизонтів і світоглядних позицій, які з цього виростають: “Є особлива чистота свідомості в чомусь одному, і для неї існує лише одна реальність”.
На думку норвезького професора, сприйняття довколишнього світу залежить від ландшафтів і краєвидів, у яких людина формувалась як особистість. Втім Ганс Йорґен Валлін-Вейє зазначає, що не завжди одна думка є виразником всієї культури сприйняття реальності певного народу. “Іноді ми занадто чітко читаємо культуру там, де є лише суб’єктивна думка”, – зауважив скандинавський антрополог.
Окрім цього, гість Університету порівняв бачення й особисте пізнання двох визначних письменників ХІХ століття – норвежця Бйорнстьєрне Бйорнсона та росіянина Льва Толстого. На їхньому прикладі професор проаналізував специфіку тотожності та відмінності у сприйнятті й інтерпретації світу.
У контексті аналізу концепту природи крізь призму людини Ганс Йорґен Валлін-Вейє розглянув творчість Карла Ліннея та Чарльза Дарвіна.
13 жовтня норвезький професор взяв участь у семінарі “Інтелектуальна біографія”, де розповів про місця, що найбільше вплинули на становлення Валлін-Вейє як особистості та про людей, які посприяли його особистісному розвитку.
Про краєвиди та ландшафти, про Львів і львів’ян, про вплив людей на пейзажі і вплив пейзажів на людей Ганс Йорґен Валлін-Вейє розповів “Каменяру”.
– У своїй лекції Ви багато говорили про ландшафти та краєвиди, про символи та квіти… Які краєвиди Ви побачили в нашому місті? Як ці краєвиди впливають на формування світогляду, характеру людини?
– Звісно, природні краєвиди впливають на формування людини як особистості. Але, зважаючи на тенденції сучасності, ми мусимо перш за все говорити про міські пейзажі.
Побачені мною краєвиди Львова – це образи церков, старих архітектурних пам’яток, численних новобудов. Це місто різних історичних нашарувань. Львів був дуже важливим культурним та економічним центром, своєрідним джерелом натхнення для Північної Європи. Усі контакти Півночі з вірменською, грузинською, єврейською общиною пролягали через Львів. Ми знаємо, що вікінги мандрували на південь річковою системою і до ХVII століття місто було судноплавне. Коли один з наших найвидатніших дослідників епохи вікінгів дізнався, що я їду сюди, він почав розпитувати мене про Львів, бо, на його думку, – це одне із найважливіших міст пізньовікінгівської культури ще цілком недооцінене в історичних працях. Цікаво, що він теж говорив про пейзажі та краєвиди. Про дві річки, одна з яких тече на південь, а одна на північ. Адже це місто лежало на вододілі, води звідси стікали в Балтику і Чорне Море. Але місто також лежить на культурному вододілі, який не лише розділяє, а й поєднує різні культури. Львів завжди був містом де молилися, торгували і куди приїздили на розваги. Львів був багатокультурною метрополією, домінованою інколи якоюсь однією культурою, інколи такою, що поєднує в собі одразу кілька культур. Лише зараз починається усвідомлення важливості Львова для розвитку нордичних, північно-скандинавських культур. Тож приїхавши сюди, якоюсь мірою я подорожував у власну історію.
Я співвідношу себе саме з міським ландшафтом, з ландшафтом Львова. Давно втрачені культури відбилися у міських пейзажах. Усі ці різні церкви, різні конфесії, молильні доми, порожні місця, де колись були синагоги, близькі моєму серцю. З іншого боку – це дуже сучасне місто, але є пласти культур, які тут були і які продовжують певною мірою впливати на це місто.
Насправді ж це дуже особисте питання – як саме і наскільки ландшафт впливає на кожного. Якщо чесно, ми не знаємо на це правильної відповіді. Це одна із найбільших загадок життя.
Насправді великі генії людства, серед яких і Іван Франко, у своїх текстах набагато проникливіше писали про це…
– У центрі пейзажу завжди перебуває людина або як спостерігач, або як частина цього пейзажу… Яке місце, на ваш погляд, займає людина у краєвиді Львова?
– З одного боку ваше місто – суміш старшого покоління і зовсім молодих людей. Дівчата, одягнені за останньою модою, старші жінки і бабці, між тим малі діти і… багато голубів.
Дуже різні люди якось навчились співіснувати в такому великому місті і з таким великим містом. Багатьох із нащадків тих, хто колись допомагав розвиватись цьому місту, тепер уже тут немає. Поляків, євреїв, німців, шведів уже тут не знайдеш. Але чомусь люди хочуть повертатися на місця, пов’язані з їхньою родинною історією. Тому людський аспект Львова дуже багатовимірний. Я тут почув німецьку, англійську, польську, шведську і норвезьку мови. В ресторані, де я обідав, почув французьку. Один чоловік на вулиці, який не міг порозумітися зі мною своєю рідною мовою, намагався поспілкуватись есперанто. Про США кажуть, що це “плавильний казан”. Але якоюсь мірою і Львів також є плавильним казаном.
Від молодих норвезьких поетів і прозаїків я чув, що найсучасніша література, музика і культура може бути сприйнята тут. Вона відбувається саме тут і саме зараз. Сприйняття культури – давня традиція цього міста. Кожного відрізку історії сюди приходили нові натхнення і, думаю, це продовжується і продовжуватиметься.
У результаті цих поєднань і нашарувань у міста є якийсь вибуховий потенціал. Від непомітних способів співіснування таких неподібних людей в одному місці і в один час можуть бути великі зміни. Мені подобається бути в місті і відчувати на собі присутність цієї непомітної, але сильної снаги Львова. Вам тільки доведеться скерувати цю потенційну вибухову енергію в правильне русло, бо в певні моменти міста можуть бути дуже деструктивними. Але час від часу ми потребуємо вибухів, щоб зробити зміни. Я відчуваю постійний рух і зміну в такому місті як Львів.
– Формуючи світогляди і творячи міста, краєвиди стають чимось трансцендентним. Чи є певний рецепт для того, щоб осягнути і зрозуміти ці трансцендентні краєвиди іншого, не знаного міста чи регіону? На скільки Вам вдалось осягнути краєвиди Львова?
– Не думаю, що можна говорити про чіткий метод пізнання нового. Є лише своєрідні підходи, намагання, способи навчитися співіснувати з тим, що не є тобі рідним і знайомим.
Міста завжди сповнені пам’яттю, навіть багатьма різними пам’ятями. Про деякі з них ми говоримо вголос, про деякі говоримо пошепки, або не говоримо взагалі, деякі просто вирішуємо ігнорувати. Саме кишеньки пам’яті народжують особливості міст. Щось таке під час осягнення міста відбувається і зі мною, і в житті кожної людини. Дуже часто ми хочемо бути тим, ким ми не є. Разом з тим нам потрібна своєрідна сила двигуна, що змусить нас робити зусилля, що змусить нас намагатися щось змінити, переробити на інше. Я відповідаю дуже особисто, дуже інтимно, але думаю, що сама квінтесенція міста теж дуже приватна й інтимна.
Напевно, є багато важкого і брутального у реальності Львова. Також є чимало напрочуд приємних і гарних сторінок у цьому місці. Для мене це місто щораз більше стає містом, в яке хочеться повернутися. Якась частина міста, на жаль, у занепаді, разом із тим є та частина, яка належить природі. Ми будуємо на тому, що вже було побудовано до нас. Але також мусимо співвідноситися з тим, що лежить під фундаментом, тобто з природою. Часами це болить, в інших випадках це дуже приємна і корисна справа.
– Власне відхід від природного – одна з найбільших трагедій ХХ століття. Це залишається трагедією і ХХІ століття. Чи вважаєте Ви цей процес безповоротним?
– Втеча від природи – людська ілюзія. Я прожив доволі довго і невдовзі мені доведеться призвичаїтися до того, що моє тіло старіє і починає занепадати. У кінці я помру. Усе, що від мене лишиться, – тільки ті речі і ті способи, в які я залишився в пам’яті інших людей. У цьому відношенні маленька рослина чи велике дерево проживуть значно довше за мене. Тож вкінці природа переможе. І людям це необхідно зрозуміти.
Ми живемо в таку епоху, яка вибрала не миритися з цим. Варто згадати про засновника компанії “Apple” Стіва Джобса, який нещодавно помер. Він сфокусував свою увагу на тому, щоб не миритися з природою. Проте він розумів важливість бути тут і зараз, цілком переживати цей момент, в якому ти є, але разом із тим думати про майбутнє. Проте не заради себе самого. Потрібно думати про те, якій спільноті таке майбутнє може стати в пригоді і як ти можеш його наблизити. Таке життя продовжується і після смерті. Ми можемо це перекласти на терміни природи, духовності або релігійності. Але можемо не робити цього і зупинитися тут. Мені здається, Стів Джобс не мислив релігійними термінами. Але поза тим, він співвідносив себе з майбутнім і зі спільнотою, для якої його життя, його вклад у це життя може бути важливим. Навіть якщо він не визнавав зверхності природи – все одно його життя вплелось у загальний контекст життя природного. Так відбувається і з іншими.
– Свого часу знаний український письменник і біолог Тарас Прохасько в одному зі своїх есе запропонував усім громадянам зайнятись садівництвом для розв’язання суспільних і політичних труднощів… Чи можна цілеспрямовано змінюючи краєвид вплинути на трансформацію суспільства?
– У цьому є певний сенс. Інший письменник, якого я хочу згадати, Карел Чапек написав дуже дотепну книжку про садівництво. Він говорив про те, що садівництво – ментальний, медитативний процес. Коли людина займається садівництвом, це відбувається не стільки на землі, скільки в голові. Проте варто пам’ятати, що, можливо, для інших це відбувається якось інакше. Уявімо собі, що ви захоплюєтеся рок-музикою, тоді ви розумієте ці прозріння, і ці повідомлення краще, ніж прозріння і повідомлення садівника. Щодо мене, то я часто вибрав би послухати музику краще, аніж вирощувати картоплю. Відповідно важко собі уявити універсальну зміну краєвиду, яка б підходила кожному. У кожного свої ідеали краєвидів, свої усталені вподобання, своє бажання бачити світ у тих чи інших тонах.
Можливо, місто дає нам підказку того, що люди можуть досягнути спільною працею і спільними зусиллями. Це є те, що ми називаємо суспільним життям – соціалізацією. Тенденція цієї соціалізації – добрий та етичний вибір. Проте при відповідних уподобаннях вирощування картоплі – теж дуже добрий і етичний вибір. Важливо те, в якому суспільному контексті ми робимо те, що ми робимо і на що ми це застосовуємо – на добро чи на зло. Тож якщо вам здається, що ліпше займатись рок-музикою, коли всі вирощують картоплю, то займайтесь…
– Коли плануєте знову завітати до Львова?
– Певності немає, але знаю, що десь після Різдва я точно сюди приїду.
Олег Вівчарик. Фото автора