“06/11/2011…мене досі переповнюють емоції, я відчуваю таке піднесення, що це важко описати словами. Всередині все вирує з шаленою швидкістю. Спершу думала, що інтерв’ю не буде вдалим, бо Юрій Петрович тільки зранку повернувся до Львова з гастролей з Ніжина. Але…але щойно ми розпочали нашу бесіду, я не помітила як пролетів час. У мене склалося враження, що минуло лиш якихось мізерних п’ять хвилин. Якщо чесно, мені було настільки цікаво з Юрієм Петровичем, що хотілося спілкуватися з ним цілу вічність. Приємно, якщо при спілкуванні людина всміхається до тебе і поводиться невимушено. У таких випадках виникає відчуття, ніби ви вже давно знайомі…І я мала нагоду таке відчути…” ( запис із щоденника Христини Балагуш).
Ви запитаєте, чому я розпочала статтю саме із запису у своєму щоденнику? Як на мене, ті переживання, відчуття й емоції, які мене переповнювали під час і опісля інтерв’ю з Чековим Юрієм Петровичем, я б не змогла описати пізніше. Просто наша пам’ять діє таким чином, що з часом наші спогади викривляються і стають спотвореними, а ті слова, які я записала в період так званого азарту, є щирими, адже в цей момент я не думала ні про граматичні помилки, ні про те, що треба втиснути мою розповідь у якісь рамки, бо з часом хтось може це прочитати. Ні! Тоді над таким я не замислювалась.
Чомусь, згадуючи про Юрія Петровича Чекова, у моїй голові крутиться афоризм Артура Шопенгауера: “Звичайна людина піклується про те, як згаяти час, а талановита людина намагається його заповнити”. Згадую цю цитату тому, що інтерв’ю було записане не відразу. Для того, щоб здійснити свій задум, наша бесіда відкладалась декілька разів, бо Юрій Петрович постійно зайнятий: з ранку до вечора. Тоді я почала ставити собі запитання: чи цей чоловік колись спить? І ця зайнятість реальна. Юрій Петрович Чеков – помічник художнього керівника Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, актор та за сумісництвом викладач акторської майстерності на факультеті культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка. Одним словом, це людина, яка живе і працює заради інших, заради їхнього естетичного задоволення.
– Доброго дня, Юріє Петровичу. Сьогодні хотілося б поговорити з Вами про Ваше життя. Отже, давайте розпочнемо нашу розмову зі спогадів про тих людей, які подарували Вам життя, про Ваших батьків.
– Знаєте, Христиночко, це найлегше запитання, але і найскладніше. Тому, що розповідати про своїх батьків кожен із нас може дуже багато. І завжди це буде думка суб’єктивна, бо для нас вони є найдорожчими, найріднішими, і кращих людей у світі просто не існує. І зрозуміло, що формування людини, особистості залежить від того, які батьки, чим вони жили, чим займалися. Для мене найголовнішим було те, що вони давали завжди мені свободу. Є одна сакраментальна фраза, яку я часто собі повторюю, коли якісь такі ситуації настають, що треба подумати над тим, як ти прожив, що зробив. Я собі кажу, що був завжди в любові. Мені в дитинстві дали стільки любові, що я тепер просто вимушений її роздавати. Через це є студенти, яких я дуже люблю, як своїх дітей. Через це я працюю саме в театрі імені Марії Заньковецької і люблю наших акторів, особливо талановитих.
– З якої причини Ви вирішили в 24 роки вступити у Львівську консерваторію? І які веселі моменти зі свого студентського життя Ви пам’ятаєте?
– Коли я в 1994 році захотів, щоб мій учень вступив в училище культури на режисуру, я випадково зустрів Назара Стригуна, з яким ми були знайомі, і він сказав, що йде набір у студію, у консерваторію на акторське відділення. Вони закінчували, це був перший випуск, де був Назар Стригун, Альбіна Сотнікова, Андрій Козак, Олесь Сікиринський, Орест Огородник, а Оля Бакус, Наталя Лісова – другий. І він каже: “Та попробуй, може”. А я кажу: “У мене є учень, я хочу, щоб він вступив до училища” – “А хай здасть документи, може, щось таке”, а учень каже: “Я не буду. От попробуйте зі мною, щось мені некомфортно”. Я кажу: “Ну добре, заради тебе, останній раз в житті я вступаю, я вже не маю сили. Ну куди вже вступати в 24 роки? Вже смішно, просто не приймають в 24 роки в такі заклади”. От так я і вступив. Пройшов по балах разом зі своїм учнем. А витівки? Так сталося, що в нас помер викладач хореографії, ну і прийшов з училища культури мій одногрупник (я раніше навчався в училищі культури) викладати в мене танець. Я, звичайно, на пари не ходив, а він виявився принциповим. І не поставив мені оцінку. То я мусив йому складати особисто. Я визнав, що був неправий, однозначно. Тому от такі казуси в мене виходили в житті.
Пригадую один цікавий випадок. Ми з моїм другом (він, на жаль, помер) зранку запізнювались, а складали сценічну мову о 12 годині в нас у 66 кімнаті. Так побудувала Любов Яківна Каганова, що я розпочинав іспит і потім оголошував всіх наступних учасників. І я запізнююсь, минає 15 хвилин, 20 хвилин, а нас нема. Нарешті ми з’являємось. Що відбувалось із бідною Любов’ю Яківною, з тими акторами, які сиділи і чекали студентів, які запізнюються на іспит?! Я читаю “Енеїду” Котляревського. Л.Я.Каганова до сих пір згадує. На тридцять років вона приїхала в Яричів і подарувала мені дуже красиву “Енеїду”, яка в мене зберігається як дуже приємний подарунок. І я забуваю текст, а сидить в залі Андрій Козак (а він також на курсі Л.Я.Каганової читав “Енеїду”, цей самий уривок), і починає мені підказувати, а я починаю з ним вступати в дискусію по тексту, тобто підтримувати його, і тут знов у мене пауза, знов я забуваю і хтось підказує одну фразу, і воно вийшло. І цей номер вийшов дуже цікавий, імпровізаційний. Він вийшов такий незвичний, тобто всі казали: “Та це було задумано Л.Я.Кагановою і то вона собі придумала, що так має бути”. Усі то сприйняли як задумку.
– А як Ви б назвали період роботи у театрі?
– Період в театрі я називаю “Період трьох великих жінок”, які мені Господь дав для мого розвитку, взагалі для мого світогляду. Трьох великих абсолютно різних жінок: це моя вчителька сценічної мови, наша мама, людина безмежної любові, немає таких людей з любов’ю, як Любов Яківна Каганова. Це унікальне явище в історії людства. Порівняно з тим, що талановита актриса, порівняно з тим, що це є цілий період в історії українського театру, надзвичайно добра людина. Ми називали її мамою, все наше студентське життя було пов’язане з нею. Ми її любили і любимо досі. Друга жінка – це, звичайно, Таїсія Йосипівна Литвиненко, з якою я працював, працюю як викладач майстерності актора в нашому Університеті, з нею я працював як з режисером, бо грав у її спектаклях. Так доля звела, що із цією неймовірно розумною, талановитою жінкою вдалося мені співпрацювати, і ця праця має свої плоди: студенти, вистави. Третя жінка – це геніальна Алла Григорівна Бабенко. І слово “геніальна” – це не компліментарність. Це – фактаж. Бо інакше про Бабенко не скажеш. Те, що дає Бабенко як режисер, я думаю, що не помилюсь, якщо скажу, що в Україні, мабуть, таких режисерів немає. Точно не помилюсь. Вагу, яку вона має в Україні і в Росії, ті вистави, які вона ставить у Мелехово, знаєте, вона є вже символом Мелехово. Це треба заслужити, щоб на її вистави рівнялись російські театри, які ставлять Чехова, тобто це планка найвища. Вона дає можливість актору знайти себе в Чехові і Чехова в собі.
– Юрію Петровичу, а чи є у Вас роль, яка припала Вам до душі найдужче?
– Ні! Немає і не може бути ролі, яка найбільше припала. Є знакові ролі, які запам’ятовуються. Наприклад, Іонич. Вони знакові, але щоб… Ну як? Це те саме, що запитати дітей, хто, кого найбільше любить в групі. Та нема такого. Я всіх однаково люблю: когось більше сварю, когось – менше, до когось ставлюся з більшою терпимістю, а до когось ні, але люблю їх однаково. Так само і ролі. Ви, знаєте, можливо, лукавлять актори, коли кажуть, що в мене ця роль є найулюбленіша, найкраща, та, що найбільше запам’ятовується. Найзнаковішою може бути роль, бо це може бути перша роль, роль до якої ти більше доклав зусиль, яка найтяжче вдалась – оце може бути. Всі ролі я люблю. Всі, бо персонажів треба любити, навіть якщо вони негативні, у них треба шукати причину негативу, шукати позитив, а інакше не зробиш негативного персонажу. Він буде карикатурою. Ролі всі улюблені, тому що пройшли через тебе. Ролі, які ти робиш від початку до прем’єри, є важливі, улюблені.
– А яким чином Ви розслаблялись після вистав?
– Найкраще розслаблення – це, коли ти відчуваєш, що тобі ще раз хочеться зіграти цю виставу.
– Чи погоджуєтесь Ви з твердженням, що на творчу особистість має великий вплив перше кохання?
– На творчу особистість має вплив не тільки перше кохання, але і будь-яке кохання і захоплення, бо це є їх генератор. Якщо людина не захоплюється чимось чи кимось, то вважайте, що немає творчості. Творчість – це кохання. Ну, може, любов. Кохання має бути одне велике. А перше кохання – це такий, напевно, початковий імпульс. Воно найкраще і те, що найбільше запам’ятовується. А от оце з першого класу перше кохання, такі захоплення були, знаєте, як діти: я буду з тією сидіти, ні, я не буду, бо я стидаюсь. Воно таке було. Я повторюсь, кохання у мистецтві – дивовижна штука. У тебе настає депресія, коли оце захоплення, я не кажу кохання, відходить. А чому відходить? Тому, що кожного разу митець повинен… актор повинен шукати імпульсу для свого збудження, своєї нервової системи. А цим збудником може бути тільки захоплення: коли ти когось чекаєш, коли в тебе є об’єкт твоєї особистої уваги.
– Розкажіть, будь ласка, трішки про експеримент з кольорами. Яким чином він проходив і як реагували Ваші колеги?
– Загалом вдався. Кожен колір має свій настрій. От замислися, чому сім чакр, сім кольорів, сім планет, сім нот – і все воно зв’язане. Тому також певний колір дає певне пристосування до людей. Наприклад, червоний, вам же краще знати, дівчатам, ну ви цим користуєтесь весь час, червоний колір – це колір агресивний, збуджуючий, сексуальний, синій колір – це колір холодний, фіолетовий колір – колір божевілля, якогось космічного польоту. Я кожен день вдягав краватку і сорочку іншого кольору: червоний, оранжевий (помаранчевий), жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий. Всі назвав кольори? По-моєму всі. Мої колеги зацікавились цим, мої студентки колишні помітили. По-моєму, два тижні я проводив цей експеримент. І справді, колір має вплив на настрій. Я читав у якійсь із книжок, що кожен день тижня відповідає певному кольору, значить – певній чакрі, певній ноті, мелодії, планеті, знаку.
– А чим Ви займаєтеся у вільний час?
– Вільний? Його немає. Вільного часу немає, бо коли ти любиш свою роботу, знову говорю загальними фразами, але нічого не придумаю оригінального, коли для тебе робота – це твоє єство, тоді не існує робочого часу і вільного часу. Він з’єднаний.
– А от є у Вас якась мрія?
– Мрія? Мрій багато. Такої конкретної, напевно, немає. Є одна мрія: на пенсії, якщо буде та пенсія, купити собі будиночок на березі океану і зустрічати там схід сонця.
– Дуже Вам дякую за інтерв’ю.
Відразу ж після цього інтерв’ю я була на занятті Юрія Петровича. Можу сказати лиш одне: це так “класно”, коли ти бачиш, як в людини світяться очі, коли вона відчуває, що її робота дає плоди. Очі Ю.П.Чекова випромінювали стільки радості та щастя, коли він пояснював студентам, яким чином можна покращити етюд, що це неможливо передати. Ця енергетика заповнювала усе приміщення. І справді, попри те, що п. Юрій є наставником, він став для них другом, студенти сприймають його як однолітка. Усмішка, порада і віддача… ось що я побачила на занятті.
Що ж до мене, то Юрій Петрович – людина, яка є не такою, як усі, яка шукає у всьому позитив, дивиться на світ з іншої сторони, яку ми не помічаємо через надмірне захоплення буденністю. Хочу закінчити афоризмом А. Шопенгауера, який чітко описує Юрія Петровича Чекова: “Геніальна людина не є тільки моральна істота, якою бувають звичайні люди; навпаки, вона є носієм інтелекту багатьох віків і цілого світу. Вона тому живе більше заради інших, ніж заради себе”.
Христина Балагуш,
студентка 3 курсу
історичного факультету