Пропоноване читачам “Каменяра” оповідання-мініатюра “Очікування” класика франкомовної бельгійської літератури Шарля Ван Лерберґа (1861-1907) передруковується за виданням “Коротка франкомовна проза ХХ століття (Бельгія, Канада (Квебек), Франція)” (переклад Яреми Кравця), Львів: “Тріада плюс”, 2010. За підсумками Всеукраїнського рейтингу “Книжка року – 2011” це видання стало одним із переможців у рубриці “Сучасна зарубіжна проза / есеїстка / драматургія”.
* * *
Ґреґуару Ле Руа
Крайнеба на сході у нічній темряві зблискували зимові зорі.
У загубленій посеред рівнини хатинці не спав господар – занедужала його дружина. Вдень приходив пастух-зцілитель – поглянув на жінку й пішов геть з дивним виглядом, не промовивши жодного слова.
Тієї нічної години хтось постукав у двері. Чоловік, який саме чистив свого ослика, пішов одчинити. Прибулець, якого він побачив перед собою, сидів на верблюді. Був одягнений у довгі золотисті шати й на голові мав корону, в якій виблискувало коштовне каміння; в руках тримав невелику скриньку. Довкола нього громадилася численна свита.
– Що ти шукаєш, подорожнику? – спитав чоловік у царя-кочівника. – Може, йдеш з посольством у палац султана? Шлях туди ще далекий; до того ж, туди треба прямувати у бік ранкової зорі. А може, ви всі йдете до храму? Храм також далеко звідсіль…
– Ні, – відповів прибулець, при цих словах спустившись зі свого верблюда. – Це тут! – І, поглянувши на зорі, повторив: – Це саме тут! Я хочу зайти, бо вже час.
– Ти хочеш зайти? – здивувався чоловік. – Коли так, сідай отам, на лаві, і не збурюй тишу, бо моя дружина дрімає, вона нездужає.
Опісля, рвучко замкнувши вхідні двері перед верблюдом і людьми з почту, повернувся до своєї роботи.
Цієї хвилини жінка на лежанці підвела голову і відкинула своє довге чорне волосся. Вона була дуже бліда і дуже вродлива. Побачивши чужинця, усміхнулася, та вже за мить знов вклалася на солому і заснула.
Усе затихло. Заглиблений у свої потаємні думи, цар повільно похитував головою; ніч тихо спливала, аж тут удруге хтось постукав у двері.
Чоловік відчинив; перед ним знову постав мандрівник, і цей також сидів на верблюді, його також супроводив численний кортеж. Однак цього разу подорожній був жовтошкірим і мав на собі довгі червоні шати. На голові в нього теж була корона, але в руках він тримав срібну посудину.
Цей подорожній також глянув на зорі і мовив: “Тут, саме тут”. Він спустився на землю, подав знак слугам, щоб ті зачекали, і зайшов до хатини – господар ще не встиг ні про що його розпитати.
– На лаву! – прошепотів господар, тягнучи подорожнього за рукав, – туди, біля того гостя, тримайся тихо і не розмовляй, бо моя дружина занедужала.
– Чого вони хочуть від мене? – пробурмотів господар собі під ніс і знов узявся обходжувати осла.
Жінка ледь підвелася, знову відкинула своє волосся й усміхнулася, побачивши жовтошкірого чужинця, який сидів поруч білошкірого. Великою радістю засвітилися її очі. А далі вона знову прилягла й заснула.
Хатинка ще раз сповнилася спокоєм. Обидва царі на лаві здивовано споглядали один одного – перший прийшов зі Сходу, інший – з Заходу.
З ними прибуло так багато людей, що виразно було чути, як вони гомоніли за дверима; і чоловік хотів був уже вийти до них, аж тут утретє постукали у двері.
Він відчинив. Ще один мандрівник чорношкірий, майже нагий, прибув на верблюді і теж мав на голові блискучу корону. Він тримав на ланцюжку довгу мідну посудину.
– Звідки ви взялися на мою голову? – різко мовив до нього чоловік. – Ідіть своєю дорогою. Маю вже в домівці двох, подібних на вас; що робитиму з третім?
Промовляючи це, побачив із здивованого погляду мурина, що той зовсім не розумів його. І врешті, боячись, що розбудять дружину, відступив перед широкими рухами та галасом, який наробив при дверях той чоловік, та дозволив йому сісти на лаві поряд із двома іншими.
Жінка, однак, прокинулася і, повернувши до них своє обличчя, своє прекрасне обличчя, щиро до них посміхнулася. А далі її очі знов заплющилися і вона заснула, не переставала усміхатися до них уві сні.
Занепокоєний присутністю тих непроханих гостей і натовпу, який тепер уже гудів довкола хатинки, і дедалі більше галасував, чоловік витер свого осла, затягнув його в ясла і хотів був уважно оглянути чужинців при світлі своєї лампадки, але вона погасла – вигоріла олія. Тепер він бачив на лаві лише ті речі, які таємниче виблискували у темряві.
Учетверте застукали у двері; наляканий чоловік відмовився відчинити, кажучи, що на лавці нема більше місця; він почав несподівано тремтіти усім тілом, немовби передчував, що незабаром має статися щось надзвичайне. Стукіт повторився.
– Нікого більше не пускаю, – вигукнув він, – моя жінка немічна, забирайтесь звідсіль.
– Ми – музиканти, – пролунали дуже ніжні голоси за дверима.
– То співайте собі на вулиці, – відповів чоловік.
При цих словах вони почали співати; долиною розлилася дуже тиха мелодія дитячих голосів, їх супроводжували різноманітні інструменти.
Жінка піднялася і в сутінках стала захоплено слухати.
– Я чую його, – сказав білошкірий цар.
– Мені здається, що він ворушиться, – промовив жовтошкірий цар.
– Незабаром побачимо його! – відказав чорношкірий цар.
Тут, у вікно над стійлом просунулася коров’яча голова, жінка усміхнулася й до неї і простягнула їй мірку вівса.
Та сама музика здіймалася тепер у повітрі, була вона повільніша і спокійніша, враз притишена, зазвучала колисковими ритмами. З нею змішувалося бекання ягняток.
– Настала година! – мовив білошкірий цар, відкрив свою скриньку і вийняв з неї шматок золота – воно так сліпуче виблискувало, що здавалося, він тримає у руках сонце.
– Настала година! – мовив жовтошкірий цар і вилив на долівку зі своєї срібної посудини таку кількість мира, що земля не годна була усього його прийняти – воно розлилося аж поза двері, потекло рівниною. Від того мира йшов такий дух, ніби тут розкинувся величезний сад, повний вітрів і квітів.
– Настала година! – так само мовив чорношкірий цар, звівся на ноги, запалив свою мідну посудину і почав розмахувати нею, обхопивши обома руками. А звідти піднявся такий запашний дим, що в хатинці нічого більше не було видно. Легка біла хвиля диму змішалася з делікатним запахом квітів та сліпучим виблискуванням золота, усе поринуло у небесносвітанкову ясність.
Тепер уже чоловік розгнівався і навпомацки посунув до лави царів – його засліпило, він ковзав у мирі, розлитому на долівці; він сказав їм, щоб вони погасили вогні, перестали заливати пахощами його хатину, бо інакше він випровадить їх за двері, ще й гукнув у двері, щоб перестали співати: – Ви розбудили мою дружину! Вона недужа, вона стогне!
Та при цих словах спів зробився ще дужчим, і три царі взялися підспівувати своїми грубими голосами; світло, запахи і ладан й далі наповнювали хатину; почала мукати корова; взявся кричати осел – кволий голос чоловіка загубився в загальному гаморі.
Діти повидиралися на дах і звідти через шпари стріхи спів линув усередину хатини – визирали їхні гарні голівки, було видно їхнє біляве волосся.
Невгаваючи, туди залазили співати інші діти, і швидко їх набралося там безліч, аж місця незабаром не зоставалось.
Тоді чоловік відчинив двері – він задихався. До хатини увірвалося чисте нічне повітря.
Рівнину, куди лишень оком кинь, заповнили люди. То були переважно пастухи, які прийшли зі своїми отарами, але не бракувало також рибалок, городян, жінок, дітей; з’явилася незліченна кількість злидарів. Гомін натовпу здіймався до неба: одні молилися, інші щось вигукували; а ще інші, і було їх багато, вказували на велику зірку, яка виблискувала над хатиною. І всі, здавалось, на щось очікували.
Музиканти – юнаки і дівчата, вбрані в білі одежі, – виглядали янголами. Вони стояли біля верблюдів і вигравали – хтось на лютнях, інші – на дудках, а ще дехто – на скрипках.
Тепер усі діти були на даху, вкрили його, наче зграя лелек. Вони співали. А ціла хатина диміла ладаном і виблискувала у нічній темряві. Звідусіль від рівнини на це світло і на ці співи поспішали людські тіні. Та й навіть далеко, ген-ген, було видно лазурне море, на якому зупинилася сила-силенна білих вітрил.
І вже тепер сумирний чоловік хотів було повернутися до хатини, але там стояло стільки пастухів, стільки людей з різних країв, дітей, жінок, злидарів і тварин, що він мусив зупинитися на порозі. Та, однак, вельми високий на зріст, міг усе бачити понад головами.
У цю хвилину в хатині та на рівнині запанувала глибока тиша; всі опустилися навколішки.
Він побачив, що три царі зняли свої корони; він теж опустився навколішки і скинув свою шапочку.
І тоді почувся крик маленького дитяти. Була північ. Було Різдво.
Оповідання “Очікування” перекладене за виданням: Charles Van Lerberghe. La Veillée. In: Charles Van Lerberghe. Contes hors du temps. Edition Labor, 1992.
© Ярема Кравець, переклад, 2010.