На фото: Іван Мигул, Ректор Українського вільного університету та Іван Вакарчук під час урочистостей з нагоди 90-ї річниці заснування Українського вільного університету в Мюнхені (лютий 2011 року)
Цього року Український вільний університет у Мюнхені, з яким наш Університет єднають давні й розмаїті зв’язки, відзначив своє 90-ліття. Ювілейні урочистості, присвячені цій даті, відбулися у Відні, Мюнхені, Вашингтоні, Філадельфії, Нью-Йорку. В урочистій академії, присвяченій ювілею УВУ, у Мюнхені 8 лютого 2011 р. взяла участь і представницька делегація ЛНУ ім. Івана Франка на чолі з ректором І.О.Вакарчуком, якому на цій академії було вручено почесний докторат УВУ.
Про історію Українського вільного університету, його місію, внесок у національну науку та розвоєві обрії йдеться в слові Ярослави Мельник, доктора філологічних наук, новообраного ректора УВУ, яке публікуємо нижче. До речі, на думку Я. Мельник, основна місія УВУ закладена вже в самій його назві.
Український вільний університет. Не знаю, кому першому із засновників Університету спала на гадку саме ця назва. На позір просте, водночас промовисте віддзеркалення сутности Університету.
Український – плекання української ідентичности, національні завдання й пріоритети. Іван Мірчук, один із ректорів УВУ, свого часу наголошував: “Треба було б пам’ятати, що Університет має свої цілі і завдання, окреслені своїми статутами. Ці цілі й завдання є суто педагогічні і наукові, і УВУ ніколи не проводив практичної політики. Але не треба забувати такого факту, що вже саме існування його в лоні української політичної еміґрації протягом такого довгого часу та його велика національна праця роблять із нього чинник першорядної ваги на міжнародному форумі та викликають глибоке здивування й повагу до цілої нашої еміґрації”.
Національні пріоритети одні вчені УВУ прямо декларували, гармонійно поєднуючи у своєму науковому дискурсі національний та “науковий, чисто ідеальний інтерес” (І.Франко). Інші, скажімо так, адепти чистої науки, як, зокрема, Д.Чижевський, утверджували українську науку в міжнародному духовному просторі своїми працями, усвідомлюючи, що “наукова робота – то диплом шляхетства, яким нація вкуплюється в гроно цивілізованих націй” (І.Франко).
Але повертаюся до назви Університету.
“Вільний”, як мислила ініціативна група створення Університету (нагадаю, до її складу, з-посеред інших, входили О.Колесса, І. Горбачевський, С.Дністрянський, М.Грушевський), тобто “недержавний” (концепція О.Колесси та його прихильників), і “вільний” у характері викладання, кваліфікації викладачів, функціонуванні окремих відділів (М.Грушевський) – т.зв. “народний університет”. Перемогла, як відомо, концепція О.Колесси – традиційний університет на кшталт західноєвропейських.
Одначе просвічується у цій назві й глибший семантичний пласт. Вільний університет – вільний у розгортанні наукового пошуку, вільний від засилля ідеологічних маніпуляцій, прагматичних міркувань, вільний у культивуванні університетської автономії та академічної свободи.
Наступний складник назви – Університет.
Про те, що УВУ став справжнім університетом, провідним науковим центром студій україністики в Західній Європі, промовисто свідчать бодай праці його вчених (оминаю інші форми діяльности університету): наукові записки й збірники, численні монографії, підручники і скрипти, альбоми мистецтва та інші видання, які полишаться назавжди здобутком української науки й культури. Серед них альбоми славного скульптора Г.Крука, 100-ліття якого припало на цей рік, і ювілей якого УВУ відзначив виставкою в Мюнхені, у приміщенні університету на Barellistrasse, 9-A.
“Істина і любов до науки собирає в розсіянні сущих” …
Це завдання “возложив” свого часу Патріарх Йосиф Сліпий на Український Католицький Університет у Римі. Ці слова Патріарха напрочуд підходять і до діяльности УВУ, причім у всіх його періодах – празькому, віденському, мюнхенському. До слова, роль Патріарха Йосифа Сліпого в історії УВУ неоціненна. Достатньо згадати, що саме при дотаційній допомозі Патріарха 1977 р. для УВУ було придбано гарну віллу в одній з найпрестижніших околиць Мюнхена, у Боденгаузі.
Саме “істина і любов до науки” надихнула українських діячів, “сущих в розсіянні” у Відні після поразки визвольних змагань на батьківщині, на ідею створення українського університету. “Відчуваючи пекучу потребу зорганізування університетської науки в рідній мові для української академічної молоді, перед якою рука переможця замкнула брами університету на рідній землі, а також потребу згуртовання українських наукових сил за кордоном, порішили українські професори за ініціативою проф.О.Колесси вже з кінцем 1919 р. перевести таку організацію Українського вільного університету в Празі”, – так мотивував потребу заснування університету О.Колесса, невдовзі його перший ректор. Через рік такий університет було засновано, проте не в Празі, а у Відні. Святкове відкриття Українського вільного університету відбулося 17 січня 1921 р. у прекрасному залі Товариства інженерів і архітекторів. У лютому 2011 р. на цьому будинку встановлено меморіальну таблицю – ще одна маркація присутности української культури у Відні.
“Істина і любов до науки” “собрала” в УВУ видатних українських учених і політичних діячів. Так, до першого сенату УВУ входили О.Колесса, С.Смаль-Стоцький, Д.Антонович, С. Дністрянський, В.Старосольський, які в час визвольних змагань брали активну участь у державотворчій, політичній діяльности українського народу. Заанґажованість у суспільне й політичне життя притаманна була й іншим професорам УВУ (Д. Дорошенкові, О.Лотоцькому, М.Лозинському, І.Мірчукові, О.Шульгину, Ю.Панейку, о.А.Волошину (останньому ректорові УВУ в Празі, якого після приходу радянських військ до Праги було заарештовано, згодом замучено в тюрмі), а після Другої світової війни – В. Кубійовичу, В.Яневу та багатьом ін.
“Істина і любов до науки” “собирала” в УВУ “сущих в розсіянні” українських учених і в пізніші часи, у найновіші також. “Українець, який літає рейсом “Мюнхен-Філадельфія” – таку назву мала одна з публікацій в “Дзеркалі тижня” (2001) про УВУ та його ректора акад. Леоніда Рудницького. Українцями, які літали рейсом “Мюнхен-Філадельфія” були ще два ректори УВУ, професори Мирослав Лабунька та Альберт Кіпа, рейсом “Париж-Мюнхен” довгі роки літали професори УВУ Володимир Косик і Леся Кисілевська-Ткач-Косик, довголітній директор Педагогічного інституту УВУ. Цей ряд можна без зусиль примножити. Одначе обмежуся цим. До слова, якщо я вже згадала Педагогічний інститут, який в 1980–2006 рр. функціонував при УВУ (відновлення діяльности цього Інституту – одне з завдань УВУ на перспективу), то ця інституція також “собирала” “в розсіянні сущих”, учителів із України, Казахстану, Канади, інших країн (усього 176 учителів пройшло “вишкіл” УВУ).
“Істина й любов до науки” “собирала” в УВУ також його студентство, яке тими чи тими дорогами прийшло до Відня, Праги, Мюнхена, у деякі роки вельми чисельне. Зокрема, записаних на студії до УВУ в початкових семестрах у Празі було понад 800 слухачів на обидвох факультетах – філософічному і правничому (така структура зберігалася до 1990–х рр., коли органічно вписався в структуру УВУ й факультет україністики). Чисельним було студентство і в перші повоєнні роки в Мюнхені. По таборах, де жили еміґранти, відкрито 30 ґімназій, випускники яких записувалися на студії до УВУ. Багато студентів, що почали навчання в інших університетах, також завершували їх у ті роки в УВУ.
В одній з ухвал УВУ 1921 р. зазначено: “УВУ має улегшити формування українського університету або університетів на рідній землі і має, як готовий організм, бути перенесений у відповідний час на рідну територію, туди, де його буде найбільше потрібно”. Наприкінці 1938 р., здавалося, такий час настав. Із проголошенням державности Карпатської України УВУ мав стати основою для майбутнього українського університету в Хусті.
Історія розсудила інакше. УВУ в Україну не перенесено, натомість “рідна територія” прийшла в УВУ. Прийшли студенти і професори з України. Після здобуття Україною незалежности в літньому семестрі 1991 р. в УВУ було близько 70 студентів з України, Польщі, Чехії. Тепер в УВУ, либонь, 95 відсотків становлять студенти з України, з різних регіонів: із Заходу, Сходу, Центру, Півдня.
Знаки часу. Ще на початку 1990-х рр. у планах УВУ було відкриття, крім існуючих факультетів, лекторатів для чотирьох мов – української мови для німців та інших іноземців, німецької, англійської, французької мов для студентів із України. Теперішні маґістранти і докторанти з України – це студенти, які добре володіють іноземними мовами.
Трохи статистики.
У віденському періоді УВУ може похвалитися лише одним випускником. Але яким! Доктором габілітованим І.Мірчуком, згодом багатолітнім ректором УВУ, прикметною рисою якого, за словами О.Кульчицького, “було злиття в його особі ставлень філософа-дослідника української духовости і культурного діяча-посередника між духом Сходу і Заходу Європи”. У Відні з’явилося й перше видання УВУ. Це “Римське право” Кості Лоського. Бібліографія УВУ зараз налічує понад 650 праць.
У празькому періоді докторські дисертації захистило 119 випускників УВУ, у мюнхенському – маґістерські роботи захистило на трьох факультетах – 213 студентів, докторат здобуло 457, габілітації – 52. Доктори УВУ з-поміж інших, це такі відомі вчені, як М.Антонович, І.Мірчук, П.Вергун, В.Янів, Є.Томашівський, Л.Чикаленко, Ю.Бойко-Блохин, В.Державин, Л.Винар, І.Фізер, Д.Чижевський, О.Горбач, Ю.Шевельов, І.Качуровський, Л.Рудницький та багато ін. Докторати в УВУ здобули після 1990 р. також учені з України, зокрема, Є.Сверстюк, Д.Степовик, Т.Салига, С.Квіт.
УВУ – унікальний університет.
Унікальність Університету не лише в тому, що це єдиний український університет поза межами України з правом надання маґістерських і докторських дипломів, університет зі славною історією, з унікальною україністичною бібліотекою (понад 25 тисяч книг) та архівом.
Унікальність Університету і в його драматичній історії, у тому, що в межових ситуаціях (бути чи не бути), не виняткових для УВУ, Університет відповідав: бути.
Питання – чи може далі існувати УВУ – ставилося не раз.
Декілька прикладів.
До Мюнхена після, по суті, розгрому УВУ в Празі прийшов лише неповний професорський склад. Без архіву, без бібліотеки. Але вже восени 1945 р. Університет розпочав роботу. З 1950 р. розпочинається т.зв. “великий ісход” української еміґрації з Німеччини до інших країн. Із цим “великим ісходом” покинуло УВУ чимало його професорів і студентів. Еміґраційні освітні заклади (не лише українські) скорочуються або й припиняють свою діяльність. Так, дуже скоро перестав існувати Балтійський університет біля Гамбурга, спроба чехів організувати свій університет у Людвігсбурзі не увінчалася успіхом. Наукові спроможності поляків і росіян на континенті були настільки слабкі, що вони й не намагалися організувати своїх вищих навчальних закладів. Недавні часи. Інтернет-сторінки рясніють повідомленнями на кшталт: “У Мюнхені продали Український вільний університет”. “Український вільний університет в небезпеці”.
Унікальність УВУ й в тому, хто, коли і як підтримував його, матеріяльно насамперед.
Першу цеглинку для початку діяльности УВУ у Відні 1921 р. поклав Союз українських письменників і журналістів, узявши позику в банку. Порукою слугував склад книжок відомого українського поета Олександра Олеся, “сущого” тоді на еміґрації. Перегодом чеський уряд щорічно виділяв кошти для утримання професури і студентів УВУ. Цьому немало сприяли особисті контакти О.Колесси з президентом тодішньої Чехословацької республіки Т.Масариком.
У Празі, як згодом і в Мюнхені, студії завершувалися маґістерськими дипломами, докторатами й габілітацією. 16 вересня 1950 р. згідно з розпорядженням міністра освіти Гундгамера (ч.ХІ.60710) УВУ офіційно визнано урядом Баварії, визнано його наукові ступені й дипломи. У 1978 р. ці права підтверджено. Завдяки субсидіям Федерального уряду Німеччини та Баварського створено фінансову базу для багатогранної діяльности Університету.
Своїм успішним функціонуванням УВУ значною мірою завдячував і завдячує фінансовій підтримці з боку свого патріотично налаштованого громадянства. Досить згадати матеріяльну допомогу для УВУ Апостольського Візитатора українців-католиків у Західній Європі Кир Івана Бучка, допомогу з-за океану: високих достойників Католицької Церкви, українських установ та поодиноких громадян. Неоціненною була і є допомога для УВУ Фундації УВУ в Америці, а також Самопомочі в Нью-Йорку.
Натомість на історії взаємин УВУ з Україною, її урядовими чинниками, цілком справджується біблійне: нема пророка у своїй вітчизні. Сподіваємося, лише наразі. Діалог між УВУ й науковими інституціями в Україні, насамперед університетськими, плідно розвивається.
Свого часу І.Мірчук з нагоди одного з ювілеїв УВУ (35-літнього) мовив: “Український вільний університет – це неповторне явище, це великий здобуток нашої нації. Маленький вогник, засвічений фанатиками української науки, групою вчених і журналістів […] у Відні, не згасає й сьогодні. Наш святий обов’язок передати його – цей незгасимий смолоскип української науки – дальшим поколінням”.
Передати, відповідаючи на виклики часу, зберігаючи, з одного боку, завдання й пріоритети, освячені національною традицією, з другого боку, враховуючи потребу вписання їх у контекст сучасного глобалізованого світу.
Ярослава Мельник