Тарас Шевченко – це геніальна особистість, творчість якої стала одним із головних формант духовного космосу всієї української нації.
Коли звертаєш погляд на поетичний світ Тараса Шевченка, мимоволі спадають на думку застережні слова М. Драгоманова у ґрунтовному політико-публіцистичному дослідженні “Шевченко, українофіли і соціалізм”: “Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто бравсь писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря” (Драгоманов М.П. Вибране (“…мій задум зложити очерк історії цивіфлізації на Україні”). – К.: “Либідь”, 1991. – С. 327).
Тараса Шевченка й справді прагнули і надалі прагнуть прилаштовувати до різних систем поглядів, духовних і політичних віянь, шукаючи в ньому суголосся, співзвуччя своїм помислам, здебільшого тенденційно, викривлено інтонуючи рiзнi заміри поетичним голосом генія. Тягнутися до генія риса похвальна, але засоби дотягування дуже часто хибують на школярський примітивізм, фарисейство і цинізм.
Ось чому через більш як століття академік НАН України Іван Дзюба у зачині монументальної книги про Тараса Шевченка знову застерігає від небезпеки “ілюзії його всеприсутності, всезрозумілості та всезнання”, поверхового дилентантизму у потрактуванні життєвого і творчого шляху генія. “Шевченко, – наголошує вчений, – як явище велике й вічно живе – невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії його ототожнено з Україною, і разом з її буттям триває Шевченкове, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, озиваючись до нових болів і дум, стаючи до нових скрижалей долі, приймаючи на себе наші провини та злостиві рахунки недругів” (Дзюба І. Тарас Шевченко: Життя і творчість. К.: ВД “Києво-Могилянська академія”, 2008. – С. 5). Представивши Шевченка як одну із головних духовних націотворчих систем життєзабезпечення українців, Іван Дзюба підсумовує:
“… Якщо ми хочемо, щоби Шевченко залишався такою системою духовного життєзабезпечення і для наступних поколінь, ми повинні подбати про те, щоб у Шевченковому слові сприймався Шевченків зміст” (с. 6).
Якщо “Шевченко – генетична закодованість української нації” (Скоць А. Шевченкознавчі студії: Декалог. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. – С. 21), то для нас украй ганебно було б ігнорувати естетико-духовні глибини його художнього слова, де зашифровано із геніальним осяянням українську національну істину.
Але ж, як знаємо, часто спостерігаємо неадекватне, навіть цинічно-фарисейське ставлення до генія Тараса Шевченка, перекручення філософської та естетико-культурологічної глибини його творчості. Зацитую промовисте свідчення карикатурного сприйняття образу Поета в українському суспільстві першої половини ХХ ст. “Про те, що Шевченко в нас мало не святий, – писав наприкінці 1930-х років у статті “Реабілітація Тараса Шевченка” Святослав Гординський, – знаємо всі, бо мало не з кожним днем доводиться нам зустрічатись із культом Поета, нераз у формі невідповідній, а то й карикатурній. Портрет, чи скоріш основ’яненківський “патрет”, зустрінете скрізь, і властиво треба б писати про те, куди він не вліз іще із своєю баранячою шапкою та вусищами. Маємо електричні батарейки з Шевченком, дзеркальця з ним, вішала на рушники, тарелі, не згадуючи про гіпсові погруддя Поета, медальйони та ще поштові картки, яких напевно ніякий нарід не має. Авторові цих рядків доводилося зустрічати теж Шевченка вишиваного на сорочці, в оточенні дубового листя та тризуба й льва – і шкода тільки, що не було під рукою фотоапарата, щоб увіковічнити цей прекрасний вияв культу… Осібне місце займає Шевченко-ікона: в одній (православній) церкві доводилось бачити царські врата в формі тризуба, а під намісними образами, на окремому престолі – св. влкм. Тарас Григорович, замаєний вишиваними рушниками. А втім, ця форма вияву пошани до Тараса замітна хіба тим, що це в церкві, бо в селянських хатах Тарас давно вже висить на покуті разом із с. Варварою, о. Николаєм, Франком та Драгомановим” (Гординський С. На переломі епох. – Львів: “Світ”, 2004. – С. 131). Це, звісно, свідчить про популярність імені Поета, та “коли б вона йшла в парі із знанням його творів”, скрушно зазначає поет-критик. На заваді пізнання “неспростаченого”, дійсного Т. Шевченка, вважає С. Гординський, стають головно “примітивні культурні умовини і піванафальбетизм, серед яких живе добра частина нашого народу”.
На наш погляд, слушно було б дослухатися до зауваг відомих знавців Шевченкового поетичного світу і власноруч, безпосередньо занурюватися у глибини поетичного мікрокосму, а не користати зі спримітивізованих відгомонів модних, почасти ідеологічно акцентованих потрактувань, “псевдоосмислень”, якими рясніє і сучасний, і нещодавній (“радянський”) шевченкознавчий інформаційний простір. Лише власне свідоме перепрочитування текстів наближає нас до пізнавання істин і прозрінь поетичного генія. Напередодні дня народження пропонуємо для прочитання лірико-медитативний філософський триптих Тараса Шевченка “Доля”, “Муза”, “Слава”.
Доля
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
“Учися, серденько, колись
З нас будуть люде”, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
[9 лютого 1858,
Нижній Новгород]
Муза
А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла… І я…
О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі,
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі!
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І понадо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила…
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, і надо мною
З своєю божою красою
Гориш ти, зоренько моя,
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! положи
Свого ти сина в домовину
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.
[9 лютого 1858,
Нижній Новгород]
Слава
А ти, задрипанко, шинкарко,
Перекупко п’яна!
Де ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набор розпустила?
Чи з ким іншим мизкаєшся
З нудьги та з похмілля.
Горнись лишень ти до мене,
Та витнемо з лиха;
Гарнесенько обіймемось
Та любо, та тихо
Пожартуєм, чмокнемося
Та й поберемося,
Моя крале мальована.
Бо я таки й досі
За тобою чимчикую:
Ти хоча й пишалась
І з п’яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополі, –
Та мені про те байдуже;
Мені, моя доле,
Дай на себе подивитись,
Дай і пригорнутись,
Під крилом твоїм любенько
В холодку заснути.
[9 лютого 1858,
Нижній Новгород]
Юрiй Горблянський