7 січня 2012 року виповнилося сімдесят літ буття на світі того, без кого літературознавчий дискурс України уявити неможливо. Доктор філологічних наук (1996), професор кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка (1994), її завідувач (1991), професор Українського Вільного Університету у Мюнхені, доктор філософії УВУ (Мюнхен, 1992), заслужений діяч науки і техніки України (2002), дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка (1998), член Національної спілки письменників України Тарас Салига, один із провідних наших літературознавців, праці якого є суттєвим набутком сучасної гуманітаристики.
А за плечима – чималий шлях, що його пройшов Тарас, селянський син, від села Викторів Галицького району Івано-Франківської області у світ. Насамперед – у світ науки і знання. Спочатку був філологічний факультет Львівського університету, згодом робота на вчительській та репортерській нивах (1969-1971). Перші спроби у царині літературної критики (1968) представили Т.Салигу як філолога, який обстоює чіткі національно-естетичні пріоритети у науці. Робота у відділі української літератури та відділі історії України Інституту суспільних наук з 1972 року сприяла фокусуванню на науково-пошуковому ракурсі філологічної діяльності, згодом постала кандидатська дисертація, присвячена типологічним особливостям східнослов’янської балади (1978). Набуттям навчально-методичного досвіду вищої освіти характеризується викладацька діяльність у Львівській політехніці.
З 1990 року у життєписі Тараса Салиги бере початок важливий і щасливий етап, сповнений копіткої філологічної праці у Львівському університеті. Початки державного відродження України повернули високій школі національні пріоритети виховання та навчання, які необхідно було закріплювати на якісно іншому матеріалі. В цей час проявляться таланти Т.Салиги як невтомного пошуковця і замовчуваних в епоху тоталітаризму імен – “білих плям” рідної культури, і нових імен національної літературної сучасності. Він – новатор у введенні літературних творів, постатей у літературознавчий обіг, і, що найважливіше, у навчальний дискурс курсів історії української літератури. Саме Т.Салига актуалізував проблему стрілецької літературної творчості антологією “Стрілецька Голгофа” (Львів, 1992), перевиданням трилогії Р.Купчинського “Заметіль” (Львів, 1991), численними публікаціями про стрілецьких авторів у науково-популярній та академічній періодиці.
Як носій і продовжувач традицій науково-методологічної школи академіка Михайла Возняка, науковець прагне надбати для студентів і хрестоматійний матеріал, і дати його ретельну інтерпретацію, оперту на факт і бібліографічну традицію. Тому виходять у світ твори Є.Маланюка (Львів, 1992), Б.Кравціва (Львів, 1993), листи о.А.Шептицького (Львів, 1994), антологія української релігійної поезії “Слово Благовісту” (1999). Виходять у світ розвідки, у яких – візія історії української літератури ХХ століття через призму творчої персоналії, індивідуального та генераційного стилю, літературної спільноти (група, школа, покоління). Це розвідки “Продовження” (Львів, 1991); “Високе світло” (Львів, 1994); “Імператив” (Львів, 1997); “Відлитий у строфи час” (Львів, 2001); “Вокатив” (Львів, 2002); “Вогнем пречистим” (Львів, 2004); “Петро Скунць. Всесвіт, гори і він” (Ужгород, 2007); “Франко – каменяр” (Ужгород, 2007); “Воздвиження храму” (Львів, 2008); “Екслібриси Евтерпи” (2010). Також докторська дисертація Т.Салиги присвячена стильовій диференціації в західноукраїнському та українському еміграційному поетичному процесі міжвоєнного періоду (1914-1941). При цьому автора цікавили особливості національного стилю, етнічно маркованого художнього втілення “національного способу розуміння” (П.Іванишин).
І знову – підготовка до друку текстових видань спадщини Михайла Осадчого (Львів, 2009), Василя Хмелюка (Ужгород, 2010), Михайла Дяченка (Ужгород, 2011).
Саме професорові Т.Сализі належить першість в артикулюванні на академічному рівні проблеми поезії бойовиків УПА. З 1994 року розпочато серію публікацій під назвою “Нескорена Муза”, де предметом дослідження поставала щоразу нова грань поезії резистансу 40-50-х років ХХ століття – провідні мотиви, світогляд її авторів у європейському філософському контексті періоду Другої світової війни, традиції і новаторство мікро- і макропоетики упівського вірша (система жанрів і стилів, образна структура, ритмічна організація та ін.). Водночас дослідникові важливо не лише визначити формально-типологічні риси української поезії Опору 40-50-х років, а й її етико-ідеологічну домінанту (гасла українського націоналізму, ідея Української Соборної Держави, психологія офірності як формотворчі складові типу поета-воїна, воїна-поета) – того, що для учасників збройно-літературного визвольного руху було визначальним. Для цього автор звертається до постатей Марка Боєслава, П.Гетьманця, М.Кушніра, М.Гай та ін.
Можна спостерегти, що деякі імена чомусь приваблюють дослідника більше, аніж інші. Звичайно, передумовою кожного тривалого і плідного міжособистісного спілкування, як переконує і наука, і життєва практика, – є психологічна сумісність його учасників. В якому регістрі відбувається “розмова” дослідника із об’єктом його студій, співрозмовником, віддаленим товщею часу? Звичайно, без налаштованості на “частоту” того, про кого пишеш, без любові до теми щирої бесіди не вийде. Бо ж і тему сприймаєш, насамперед, через енергетику особистості її відкривача, її літописця. Це Марко Боєслав, який давно перманентно присутній на літературознавчому небосхилі професора Тараса Салиги, Євген Маланюк, Петро Скунць, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Ігор Калинець, Василь Герасим’юк… Попри широке філологічне крайнебо, професор – у пошуку своєї однієї-єдиної висоти. Інколи здається, що винятковим поетом його життя залишається Євген Маланюк.
З 1991 року бере початок маланюкіана Тараса Салиги, в якій – десятки статей в українській періодиці, першість в упорядкуванні усієї збіркової поезії від “Стилета і стилоса” до “Перстеня і посоха”, монографія “Вогнем пречистим”, зібране невідомої художньої та документальної спадщини Є.Маланюка “Повернення” (Львів, 2005). Євген Маланюк для науковця і великого свого адоратора – наче “той цвяшок, в серце вбитий” (Т.Шевченко), часто – точка відліку в літературознавчому наближенні до інших постатей національного письменства – Лесі Українки, Пантелеймона Куліша. Лицем до лиця із улюбленим поетом побачимо Т.Салигу у інших його книгах – чи в “Продовженні”, чи в окремих розділах монографій “Високе світло”, “Імператив”, “Воздвиження храму”. В особі Тараса Салиги Євген Маланюк знайшов вірного друга, що вміє відчути найтонші порухи поетичної інтонації, життєвого настрою. Бурхливого темпераменту візіонер своїм літературним відродженням завдячує не менш енергетично насиченому дослідникові. Риси, що їх побачив Тарас Салига в характері і життєвій позиції свого візаві, – твердість, затятість, непоступливість, сталева сила волі, що поєднуються із суворістю, ніжністю та ліризмом, – властиві, видається нам, і самому маланюкознавцеві. Органічне сприйняття психічної природи поетичного дару Євгена Маланюка, розуміння цієї людини створює навколо такого контроверсійного письменника атмосферу науково вирозумілу і людяну. Науковцеві вдалося “помирити” ті екстреми рецепцій Євгена Маланюка, в яких є і богорівне звеличення, і демоноборча зневага. Адже усі маланюкознавчі праці Т.Салиги наскрізь пронизані тремами співпереживання-співбуття, душевної прихильності – інколи аж до пуантів перечуленого емоційного ставлення до того, хто давно став значно більшим, аніж “об’єкт” студій – частиною власного життя. Зрештою, любов до теми характеризує Т.Салигу і у літературознавчому осмисленні інших творчих феноменів. У науковій візії Тараса Салиги Євген Маланюк постає не реконструйованою літературною схемою, а живою, з плоті і крові, людиною, сповненою любові, страждання, болю і, безперечно, животворного, невичерпного і пречистого вогню Поезії.
Наукова чутливість, увага до деталей біографії досліджуваного митця, його текстографії, літературно-політичних контекстів, типологічні зіставлення ціхують тут методологічну палітру науковця. Портрет Є.Маланюка таким чином розкривається в ідейно-естетичних діалогах із тими постатями, які були для митця знаковими. При цьому домінує націленість на розкриття філософії національного провідництва і Є.Маланюка, і того, з ким звучатиме оте історіософське “соло в дуеті” (Я.Гарасим). У цій галереї імена Т.Шевченка, І.Франка, Й.Махара, Ю.Липи. Постає повноводе суголосся творче, світоглядне, життєве, духовне, єдність внутрішньої “організації” особистостей і, водночас, окремішність кожної через наближення чи дистанціювання в певній точці їхнього культурно-історичного зіткнення. А самого Євгена Маланюка потрактовано, як феноменальну з’яву на небосхилі національного письменства, у якому могутньо зрезонував дух його попередників – пасіонарний національний інстинкт Тараса Шевченка, надлюдський інтелектуальний зрив Івана Франка, полікультурний універсалізм Пантелеймона Куліша.
Коли береш до рук працю Тараса Салиги, присвячену літературній постаті Петра Окунця “Всесвіт, гони і він” (Ужгород, 2008), теж відчуваєш, що цей митець близький дослідникові його творчості сутнісно. Адже книга передає перманентну внутрішню межову напругу поета-громадянина, посилену муками фізичних немочів, рисує профіль його невимовного життєвого страждання і межової стійкості. Майже хірургічна точність справедливих літературознавчих означень поєднана у книзі із великою людяністю. В “країні Скунціані” (П.Мідянка) Т.Салига – свій чоловік, адже ще 1986 року мав спробу літературного портрета П.Скунця у книзі власних літературно-критичних праць “У глибинах гармонії”, де було здійснено типологічне зіставлення лірики П.Скунця із поезією сучасників на рівні образотворення і автологічного слова, моральних імперативів в контексті суспільної та національної специфіки літературної ситуації.
Не втомлюється вдивлятися науковець раз у раз у творче обличчя Миколи Вінграновського. Це його поет, залюблений, як і Т.Салига, у метафору, але по-своєму радісно-задивлений у світ великий і світ малий. Ще з 1989 року, з книги “Микола Вінграновський”, іде шлях Т.Салиги до секретів творчості “маршала поезії”. В інтер’єрі численних рецензій розкривається образ і літературного Львова, силуети яскравих його представників – шістдесятників, сімдесятників, вісімдесятників і не тільки, з якими уже так довго приятелює.
Колеги відзначають своєрідність індивідуального наукового стилю професора Тараса Салиги, його жанрові уподобання, неповторні, лише салигівські інтонації. Полемізм, есеїстична манера організації тих текстових періодів, що орієнтовані на діалог, при цьому виразно емоційний викладовий супровід зумовлені не бажанням похизуватися, а поставою власної відповідності національно-інтелектуальним викликам української щоденності. Як тут не згадати його статті “Не туди цілитесь, господа офіцери!”, спрямованої проти шовіністичних установок сучасного львівського громадянства, чи монографію “Франко – Каменяр”, у якій наголошено на концепті нації як провідному в методологічно-інтерпретаційній франкознавчій парадигмі. Невипадково про архітектоніку жанру “посланія”, “поучення” у есеїстиці Тараса Салиги говорить Ярослав Гарасим. Назви-образи, які з’являються як заголовки книг, подекуди, як дефініції, характеризують схильність науковця до художнього, метафоричного формулювання наукових проблем. Так, “Імператив”, “Вокатив” із граматичних форм перетворились на літературознавчі дослідницькі формули, що були сприйняті філологічною спільнотою і увійшли у термінологічну практику. Приваблює у них, розуміємо, не лише національно маркована семантика, а й емоційно-етичний модус, що разом апелює до усього комплексу розумових і душевних чуттів та змислів кожного дослідника. Варто тут згадати і одну із останніх розвідок Тараса Салиги – “Екслібриси Евтерпи” (Львів, 2010), де вповні проявилась ця його властивість.
Метафорична назва цієї праці несподівано об’єднує статті, відкриваючи задум автора – наближення до літературних персоналій через монументальний портретний етюд. Адже екслібрис як художньо оформлений для книги ярлик, що його наклеюють на внутрішньому боці обкладинки, не лише вказує на її власника, але і конденсує через певні образно-смислові сполуки наймаркантніші риси його особистості. А якщо ж створила екслібрис рука особлива, рука чутлива, рука митця… Чи богині поезії… Адже автор власну метафору потрактовує і як “знаки життя, які богиня Евтерпа, покровителька поезії, ставить на творах українських авторів різних епох”. І таким чином у книзі розгорнуто два напрями дослідницької дії: розшифрувати прихований сенс знака, витиснутого на творчій особистості божим провидінням, а через нього і створити власну науково-художню візію, емоційно промовисту, точну в деталях життєвого і мистецького життєписів.
Про універсалізм зацікавлень Т.Салиги відгукувався ще професор Іван Денисюк, акцентуючи на характерництві свого колеги, маючи на увазі його приналежність до академічної школи Михайла Возняка, до якої зараховував і себе. Ерудиція, працьовитість, відвертість, творчий універсалізм, постійне наукове горіння й незгоряння, виразна національно-патріотична постава характеризують покоління львівських професорів, кожен із яких бачився і “живою ходячою енциклопедією”, і “академією, університетом в одній особі”. А ще – увага до факту, найменшої естетично значущої біографічної, текстологічної та іншої деталі, публікування невідомих матеріалів, точне дотримання джерел і взагалі робота “з глибини” тієї чи іншої наукової проблеми, виважений академізм, сильний критичний підхід.
Можна говорити і про школу професора Тараса Салиги, засновану не лише на віковому принципі, як у випадку із молодшими, численними аспірантами та здобувачами, які продовжують нести прапор його філологічного подвижництва, а більше, – на засадах духовної спорідненості. У ній – усі, кому небайдужа доля національної науки і письменства. Є активна реакція читачів на праці Т.Салиги, свідченням чого є як великий індекс посилань на його праці, так і полемічні відгуки, а також рецензії. Кожен, хто хоче увійти в русло тієї проблематики, над якою працює професор Тарас Салига, не може обійтися без його імперативів.
Отож свій ювілей професор Тарас Салига зустрічає зі значними літературознавчими, видавничими, навчально-виховними набутками і з честю. З роси і води!
Ірина Яремчук, доцент кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка