Немає серед нас Євгена Лазаренка – педагога, ректора, професора, академіка. Він – у кращому світі. Його не повернеш. Він не воскресне. Тому бережімо про нього пам’ять. Добру пам’ять. Довго бережімо. Він на це заслужив. Пам’ять також умирає, але вмирає останньою. Відійде з життя покоління Євгена Лазаренка, “перепливуть Лету бездонну і каламутну” (Т.Шевченко) його учні – зникне, загубиться жива пам’ять про нього як педагога, ректора, людину. А Лазаренко академік є і буде. Він житиме в науковому слові, у своїх фундаментальних наукових працях. Житиме вічно, бо він творив науку істинну, науку глибоку, фундаментальну, університетську, справді академічну, а тому – науку вічну.
Євген Лазаренко житиме вічно в друкованих спогадах. Він житиме вічно в ошатно, розкішно виданій книзі “Академік Євген Лазаренко. Нарис про життєвий і творчий шлях, спогади, фотоальбом” (Львів, 2005). На Байковому цвинтарі в Києві покійному академіку виділена тісна, темна могила, а тут, у монографії, він представлений на великій, просторій життєво-друкованій площі – понад 300 сторінок тексту. Автори нарису і упорядники Орест Матковський, Петро Білоніжка, Володимир Павлишин зробили велику і добру справу.
Ми читаємо в цьому томі велике вшанування академіка. Читаю книгу, як кажуть, із запоєм, не відриваючись від тексту. Читаючи, якщо можна так висловитись, “смакую” зміст. Вирисовується, виростає у всій своїй величі, монументальності симпатична постать великого Ректора, славного Академіка. 65 мемуарних нарисів, ціле гроно споминів – щирих, теплих, приязних, а головне – справедливих пошанувань, в них вирує, пульсує життєва правда про Євгена Лазаренка.
Професор Іван Денисюк називає його “меценатом української культури”, геологом за фахом, а в душі філологом. Я назвав би його геологічним філологом або філологічним геологом. Вибачте за стилістичний сумбур, безладдя, але справді Євген Лазаренко мав Богом дану щиру філологічну душу. Дмитро Павличко називає його українською душею Львівського університету. Він до болю любив українську літературу, був її глибоким знавцем. Мав феноменальну пам’ять. Цитував напам’ять багатьох українських письменників – Олександра Олеся, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Максима Рильського та інших.
Якщо на філологічному факультеті в університеті тривалий час ми мали кабінет шевченкознавства, то в цьому була заслуга Євгена Лазаренка.
Якщо на батьківщині Маркіяна Шашкевича в селі Підлисся маємо музей М.Шашкевича, а під високими кронами дерев, де “колодязь студененький, а дуб воду тягне” (М.Шашкевич), красується скульптурне погруддя галицького Будителя (автор львівський скульптор Дмитро Крвавич), – теж заслуга Євгена Лазаренка.
Якщо в карпатському, гуцульському селі Криворівня маємо літературно-меморіальний музей Івана Франка, – теж заслуга Євгена Лазаренка.
Шевченківські урочистості, шевченківські свята, франківські урочистості, франківські свята, ювілеї у Львівському університеті теж відбувалися з ініціативи ректора Євгена Лазаренка. Про шевченківські вечори у Львівському університеті говорили на весь світ зарубіжні радіостанції – “Бі-Бі-Сі” і “Голос Америки”. Університетські партократи забороняли вставати, коли хор співав “Заповіт”. Не вийшло. Знімають, конфіскують “Заповіт” з програми урочистого вечора. Включають “Реве та стогне Дніпр широкий”. Під бурхливі аплодисменти велелюдного залу, який урочисто стоїть, хор чотири рази виконує Шевченкову пісню. Її могутні акорди лунають під куполом актового залу. Стоять і ті, що в першому ряду, – університетські комуністичні правителі. Стоять і ті, що у середніх рядах (їх, мабуть, два) – кагебістські агенти. Вони прийшли в цивільному, але не на свято, а службово, мають магнітофони, а не пістолети, прийшли з львівського обласного комітету КГБ, що на вулиці Дзєржинського, прийшли з магнітофонами прослуховувати, відтак ревізувати шевченківський вечір. Правда, і ті “перші”, і ті “другі” піднімаються ліньки, нехотячи, повільно, із запізненням. Якось незручно сидіти, коли вся зала стоїть. Виходить парадоксально, трагікомічно. Стоячи, слухають Шевченкову пісню і ті, які його ненавидять. Шевченкова пісня ріже, ранить, пече, палить їхні черстві душі, але вони стоять (!). Зал стоїть, затамувавши подих, “як ті мечі” (Д.Павличко). Вони стоять, похнюпившись, як ті “раби, підніжки, грязь Москви” (Т.Шевченко). Стоячи, вони не віддають шани Шевченкові, радше віддають злобу. Люди виходять із залу окрилені духом Шевченка, вони виходять обурені.
Не вдалося комуністичним правителям університету згасити високу урочистість Шевченкового вечора. Щоб не мати з Шевченком клопоту (він у них, як більмо в оці) – заборонили його вечори у Львівському університеті. Але дух його не вмер. Заборона Шевченка у Львівському університеті – це також його перемога, це своєрідна капітуляція університетських партократів перед Шевченком. Бояться не кволих слабодухів, бояться сильних.
Такі події відбулися у Львівському університеті, коли в ньому працював одержимий високою національною ідеєю ректор Євген Лазаренко. В номенклатурі Львівського обкому партії і ЦК КП України Львівський університет тоді іменувався як розсадник українського т.зв. буржуазного націоналізму. Був в Україні і в нашому університеті націоналізм, але ніколи він не був буржуазним.
Ювілейні урочистості Лесі Українки на Волині – теж заслуга Євгена Лазаренка.
Своє п’ятдесятиріччя Андрій Малишко святкував не в стольному граді Києві, не в київській організації Спілки письменників України, а приїхав у духовну столицю України – місто Лева, у Львівський університет, на філологічний факультет. У Шевченківській аудиторії відбувалися урочистості. Ініціатор ювілею Андрія Малишка – Євген Лазаренко. Він вів урочисту академію, теплим словом вітав шановного ювіляра. У Києві над Андрієм Малишком нависали чорні хмари, у Львові завдяки щедротам Євгена Лазаренка для Андрія Малишка було ясне, погідне, сонячне небо, пролягала гостинна, зелена вулиця.
Постійним гостем у Львівському університеті був щирий приятель Євгена Лазаренка поет, академік Максим Рильський.
Євген Лазаренко був у приязних стосунках з сином Івана Франка Тарасом, з Франковою внучкою Зеновією.
Професор Іван Денисюк називає тріумфальний вечір Івана Дзюби, Івана Драча, Миколи Вінграновського у Львівському університеті. Він теж відбувся з ініціативи Євгена Лазаренка. Я на ньому був. Повірте мені – переповісти не можу. Щоб його збагнути, треба було це політично-літературне диво бачити. Називаю його політичним, бо виступ І.Дзюби мав виразно політичний зміст. Це була, образно висловлюючись, бомба сповільненої дії в тодішній атмосфері комуністичного засилля, комуністичного диктату. Таке враження, що в університетській 311-й аудиторії почала тріщати, почала валитися московсько-комуністична імперія. І все це – великі заслуги великого Ректора.
Таких добрих справ за своє життя академік Євген Лазаренко зробив багато, бо він був на українське добро налаштований, запрограмований, заангажований. Нам відомо, як усе це дорого йому коштувало. Яку велику кривду, який великий злочин скоїли комуністичні правителі, комуністичні керманичі, звільнивши Лазаренка з посади ректора Львівського університету.
Яким я його бачу? Штрихи до світлої пам’яті його портрета. Він був чесним, сумлінним, порядним, добросовісним, справедливим, ретельним, доброзичливим, благородним, скромним, урівноваженим, непідкупним, вихованим, інтелігентним, ерудованим, культурним, акуратним, елегантним, педантичним, принциповим, працьовитим, цілеспрямованим, наполегливим, дерзновенним, шляхетним, веселим, компанійським, демократичним… Справжній аристократ духу!
Іншими словами – Людина з великої літери. За всю багатовікову історію Львівського університету перший (повторюю) Великий Ректор. До того ж він був щирим українським патріотом, одержимим великою любов’ю до української національної культури, націоналістом у найвищому, найкращому, найблагороднішому, найсокровеннішому розумінні цього слова. Бути таким у той важкий час – це прояв справжнього, високого, самозреченого героїзму. Вважаю (і це моє святе переконання), що академік Євген Лазаренко посмертно заслуговує звання Героя України.
Андрій Скоць, професор кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка