Гостем “Університетських діалогів” Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка став президент польського ПЕН-клубу, перекладач, літературний критик, історик ідей Адам Поморський.
У рамках візиту 25 травня 2011 року в конференційній залі філологічного факультету Адам Поморський прочитав доповідь “Минуле не відкидає тіні: польсько-українські культурні стосунки та культура польсько-українських стосунків”. Він розповів про сучасні перипетії в польсько-українських взаєминах, про потребу подолання відчуженості та незнання, про кризу довіри в обох країнах та шанування взаємності. Також польський гість акцентував увагу на проблемі пізнання та невідповідності сучасних дискурсів.
“Розвиток двосторонніх стосунків відбувався паралельно до внутрішніх ідеологічних процесів і співвідноситься з етапом дискусії про ідентичність… Свого часу ми втратили культурний контекст, але сьогодні потрібно плекати нові покоління політкоректності”, – сказав Адам Поморський.
Також польський історик ідей у рамках “Університетських діалогів” узяв участь 26 травня в семінарі “Інтелектуальна біографія” у літературній кав’ярні “Кабінет”, де розповів про місця, які найбільше вплинули на становлення його як особистості та про людей, які посприяли його особистісному розвитку.
Про культуру і політику України та Польщі, динаміку їхніх взаємин, а також про центрально-східний регіон Європи Адам Поморський розповів “Каменяру”.
– Як Ви розцінюєте динаміку українсько-польських стосунків? На якому етапі вони тепер?
– У нас чимала спільна історія, упродовж якої українці й поляки часто не мали можливості взаємодіяти. На щастя, двадцять років тому ми отримали чималий подарунок. Після розпаду Радянського Союзу й падіння комуністичного ладу маємо змогу зближуватися й розширювати свої взаємини. З’ясувалося, що з цього часу ми побудували виняткові, динамічні стосунки. Стосунки, що глибшають, збагачуються, розширюються. І тепер постає запитання: чи досить цього?..
Сьогодні можна ґрунтовно говорити про три важливі аспекти й контексти, що визначають наші взаємини. По-перше, дуже чіткими є цивілізаційні передумови. Світовий досвід підтверджує, що стосунки білатеральні починають бути багатосторонніми. Нині країни трактують себе як народності з різними зв’язками, з різними культурами, вважають, що вони є винятковими у світі, який змушує вступати в контакт із різними цивілізаціями, з усім світом. Таким є традиційний тренд нашої цивілізації. І це заслуга свободи, бо ще двадцять років тому така ситуація була неможливою.
По-друге, цікавим є контекст нашого регіону – Центрально-Східної Європи. Найпростішим моїм визначенням кордонів цієї Європи є понад двадцятирічні посткомуністичні трансформації. У згаданому регіоні дві найбільші держави – Україна і Польща, але ще є чехи, угорці, словаки, румуни, яких теж можна зарахувати до регіону, та частково німці, з огляду на всі історичні перипетії. У сумі – понад стомільйонний регіон, великий котел різних народностей. Але за двадцять років не пролили жодної краплі крові в міжетнічних конфліктах. Це значний контраст до стосунків на Балканах, у Росії, на Кавказі. Ми постійно трималися на плаву. Навіть якщо конфлікти між гарячими частинами нашого регіону доходили до стадії нагрівання і, здавалося, будь-коли кров може пролитися, останньої миті спрацьовував інстинкт самозбереження кожного громадянина чи традиція цивілізації, яка цього не допускала. Це дуже важливо, якщо говорити про регіон.
В українсько-польських стосунках теж не відбулося нічого з того, що могло б перерости у новітні конфлікти на кшталт Балкан. Післявоєнне покоління про це не могло подумати. Тому вважаю динаміку наших стосунків дуже позитивною.
І третій аспект, якщо говорити про стосунки багатосторонні й білатеральні, – особистий аспект, міжособистісне зближення. Двадцять років тому комуністична барикада між Польщею та Україною була настільки міцною, що міжосособистісних чи родинних контактів фактично не було. Не було культурного, туристичного чи людського обміну. Сьогодні не можемо уявити браку приватного польсько-українського контакту.
Отже, є три головні площини, які свідчать про добрий рівень українсько-польських стосунків. Сподіваюся, ця динаміка не зменшиться. І незалежно від проблем, перешкод, кращих чи гірших часів, наші стосунки розвиватимуться…
– Яка роль і функція культури в процесі взаємного порозуміння і зближення?
– Стосунки культурні, кажучи про найширше значення цього слова, сьогодні розвиваються особливо швидко. Найбільше варто акцентувати на особистому аспекті культурного обміну. Часто найбільш плідними є зв’язки артистів, перекладачів, літераторів, які співпрацюють між собою. Для прикладу, тепер у Варшаві наші приятелі музиканти інтенсивно працюють над створенням оркестрів регіональних молодих музикантів. Така співпраця розвивається і веде до порозуміння дуже активно.
Щодо близької моєму серцю справи – літератури й перекладу, то помічаю фантастичні результати культурних взаємин. Зокрема, молода українська література сьогодні знайшла свою публіку, молодих читачів у Польщі. І, що важливо, це ті читачі, які почуваються в цілій Європі як удома, але не втрачають цікавості до нашого регіону. Вони читають літературу народів, яких ніхто не читав би в комуністичні часи, бо була думка, що то лише пропаганда.
Як на період двадцяти років, ці темпи блискавичні, враховуючи чималі запізнення й перешкоди, що були напередодні. Бачу цілковиту природність стосунків, тобто є культурний обмін, культурне пізнання. Воно плідне і яскраве, і можна лише працювати над тим, щоб воно поглиблювалося, розширювалося й урізноманітнювалося.
– Як історик ідей, чи вважаєте, що сьогодні можна окреслити чітку ідею польської нації?
– Не знаю, чи взагалі можна говорити про ідеї нації. Власне, говорити – говорять, але чи це доцільно… Є народи і суспільства, які входять у спільноти. Ці спільноти є складними й теж поділяються, але, попри це, мають загальні ознаки. Сьогодні європейським та американським трендом передусім є дуже сильний дихотомічний поділ світоглядних і політичних положень. Цей поділ наявний насамперед у політиці і водночас у публічному дискурсі загалом. Аналогічні процеси нині відбуваються і в Польщі. Дихотомія світогляду дуже виразна.
Якби хтось запитав поляка про ідею народності, то почув би аргументи з погляду дихотомії, коли хтось іде в один бік, а хтось – в інший. У цьому контексті люди відмовляються від окремої спільноти заради лояльності. Для українців це має бути зрозумілим, бо український конфлікт є подібним. Його гострота радше психологічна, ніж фактична, бо не завжди факти чітко сформовані. Ця лояльність не є специфікою народності, нації, а ширшим трендом – європейським, американським.
– Чи можна знайти точки дотику для об’єднання в трикутнику Польщі, України і Росії?
– Не думаю, що цю ситуацію варто розглядати як трикутник. Таке бачення узалежнює білатеральні стосунки від третього партнера. А це зажди ризиковано. Ризикованими є польсько-українські стосунки, коли українське ставлення до партнерів починає узалежнюватися від Росії. Бо так не має бути. Не йдеться про те, що Україна мусить конфліктувати з Росією. Просто справи країни мають бути незалежними, і все. Недобре також, коли, наприклад, росіяни узалежнюють свої стосунки з Польщею на підставі стосунків з Україною. Бо це також небезпечно, і так не повинно бути.
І, власне, у цих міжнародних стосунках замішані ще два колоніальні дискурси – польський і російський. Кажучи про російський дискурс, варто починати його із XVII століття. Так склалося історично, що європейський ренесанс зупинився на кордоні з Росією. Це відродження є спільною основою всіх європейських народів, які його пережили, зокрема українців і поляків. Звідси випливає істотна різниця в культурних традиціях стосовно Росії, яка свідома того, що не мала ренесансу в європейському значенні цього явища. І самі росіяни з цього витягують різні версії, від історіографічних до культурознавчих.
Однак не можемо говорити про трикутник, бо завжди є вихід, завжди є перспективи. Треба пам’ятати, що ці дискурси були і є досі, але треба намагатися їх позбутися. Цей процес динамічний, і потрібно розуміти, що результату досягнемо не сьогодні і не завтра, бо спрацьовує психологія стереотипів. А щоб їх усунути, потрібен час.
– Що важливіше в процесі взаєморозуміння – політика чи культура?
– Я не відділяв би надто чітко одне від іншого. У нинішній ситуації процесу порозуміння досягають різними шляхами. Я вже казав про контакти культурні. Важливими є також господарські й особисті контакти, але політичний аспект також дуже істотний, незалежно від того, які пертурбації відбуваються в наших краях на найвищому рівні.
Недавнє свідчення важливості моменту порозуміння – доповідь міністра закордонних справ Польщі на брифінгу після зустрічі у Варшаві керівників Німеччини, Франції і Польщі. У ній він ствердив, що однією з основних польських цілей під час головування Польщі в ЄС буде завершити підписання угоди про асоціацію Європейського Союзу з Україною. Це свідчить про розвиток політичних стосунків у потрібному напрямі. Звісно, наразі важко уявити, що в період економічної кризи п’ятдесятимільйонну Україну приймуть до ЄС, але підписання угоди стане значним кроком уперед.
– На Вашу думку, угоду підпишуть?
– Побачимо. Я не експерт, але дай Боже, щоб так було. Сьогодні це дуже важливо…
Олег Вівчарик
Фото автора