Доповідна записка
Імператорсько-королівському міністерству
професора, доктора
Адольфа Бека про події у Львівському університеті
під час російської окупації
1914-1915 рр.
(Витяг)
Адольф Бек, ректор Університету у 1912-1913 рр.
Оскільки я завдяки успішним старанням моїх колег і прихильності високого імператорсько-королівського уряду відданий своїй Батьківщині й університету, то я охоче використовую нагоду, яка у мене з’явилася, щоб описати імператорсько-королівському міністерству події в університеті під час ворожої окупації. Це матиме не тільки історичну цінність. Теперішня світова війна своїми надзвичайними подіями створила ситуації, які на початку війни ніхто не міг передбачити; перед цивільним громадянином і чиновником постали безпосередньо до і під час російського вторгнення питання, відповіді на які він не міг знайти. Тому, очевидно, важливу, так звану дидактичну цінність матиме ретроспективний аналіз, чи вирішення відповідних питань та оцінка ситуацій, які склалися, поведінка в них громадянина, а особливо державного діяча на керівній посаді […].
Хронологічно історія важких десяти місяців така:
30 серпня 1914 р. після обіду ректор університету д-р Стажинський зібрав декількох старих професорів і деканів факультетів, які залишилися у Львові, на конференцію і повідомив зборам (на яких я, як професор, був присутній) про те, що він у цей же день одержав від Його Ясновельможності імператорсько-королівського намісника листа, у якому йдеться про те, що настав час перенести архіви і цінні предмети університету в надійне місце поза межами Львова. Таким чином, було ясно, що наша армія залишить місто і на нас чекає захоплення міста ворогом. Ректор заявив при цьому, що він залишить місто і порадив проректорові зробити те ж саме. Про порятунок архіву і майна університету не могло бути й мови через надто короткий час, який залишився. Усі цінні предмети і важливі акти вже до того були перенесені в підвальні приміщення університетської будівлі з метою захисту під час можливого обстрілу міста.
Мотиви кожної окремої людини, які були вирішальними при виборі між втечею і тим, щоб залишитися ускладнювалися у ці фатальні важкі дні відповідно до психічного стану особи і безлічі зовнішніх обставин. Від цього залежало, чи пізніше хтось із тих, хто залишився, з упевненістю зможе сказати про себе, що він зробив це повністю усвідомлюючи події, які на нього очікують, у цілковитій переконаності в тому, що він виконає свій обов’язок, якщо не залишить довірений йому пост. Таким чином, і я не хочу вважати своєю заслугою той факт, що після двох жахливих днів нерішучості, проведених у важкій душевній боротьбі, прийняв рішення залишитися. Пізніше я переконався, що вчинив на користь і благо університету.
1 вересня 1914 р. за відсутності ректора я взяв на себе керівництво університетом і дав службовому персоналу та слугам відповідні розпорядження.
У перші три тижні після вторгнення ворожих військ ні військові, ні цивільні органи не турбували університет. Ніхто не з’явився (як і слід було очікувати), щоб оглянути або зайняти університет. У цей час я провів декілька нарад із членами тодішнього академічного сенату, які залишилися у Львові, і залучив авторитетних колег, таких, як придворний радник проф. Дембінський, придворний радник проф. Фінкель, проф. І. Закшевський, почесний професор Його Ясновельможність граф Пінінський. Насамперед було прийнято рішення про те, що й після 23 вересня 1914 р., доки обставини не зміняться, вибраний на 1913/14 навчальний рік академічний сенат університету повинен керувати справами університету. Присутніми були 7 членів цього сенату (проректор Бек, декани: Ґертсманн, Юраш, заступники деканів Кучера і Гадачек, засідателі Серадзький і Станіслав Закшевський); ми зарахували до академічного сенату ще проф. Хлямтача, оскільки він виконував обов’язки декана юридичного факультету під час канікул і впродовж цілого року окупації.
Ми, звичайно, усвідомлювали, що легальність цього академічного сенату може бути поставлена під сумнів, однак ми вважали справою найвищої ваги, навіть рятівним моментом для університету, що органи, які, як виявилося, дуже погано орієнтувалися в організації нашої вищої школи, зустрінуть на чолі університету автономний орган, оскільки інакше могло б, мабуть, відбутися призначення російського чиновника керівником університету. Я повинен особливо наголосити на тому, що ініціатива прийняття такого рішення походила від мене самого, і я хочу нести повну відповідальність за цей крок, за який академічному сенатові на початку з боку окремих осіб були зроблені деякі закиди.
Після цього ми вирішили дати розпорядження відкрити вогнетривкий сейф казначейства, до якого не було в наявності ключів, і використати готівку, яка там знаходилася, для авансової підтримки службовців і слуг, які залишилися.
25 вересня 1914 р. в університеті з’явився делегат генерал-губернатора, депутат думи Чіхачов, у супроводі приват-доцента нашого університету Івана Добрянського, який повинен був виконувати роль перекладача. Згодом виявилося, що обмін думками через перекладача дуже ускладнюється, і тому з того часу в особистому спілкуванні з паном Чіхачовим я завжди користувався французькою мовою.
Пан Добрянський заявив, що делегат хоче тільки оглянути університет і лише одержати інформацію про його заклади […]. Через декілька днів пізніше він підтвердив, що російські органи на даний час не думають про оволодіння університетом, проте вони не мають наміру дозволити відкриття навчального року і проведення лекцій. Детальний огляд головної будівлі, університетської бібліотеки, інститутів і деяких клінік зайняв два дні.
2 жовтня 1914 р. мене викликав генерал-губернатор Бобринський. Він повідомив французькою мовою, що залишає мене на чолі університету як керівника, причому він призначив мене особисто відповідальним за все майно університету, бібліотеки, інститутів, запропонував мені, за необхідності, надати охорону. У моєму зверненні (французькою мовою) я попросив генерала-губернатора про дбайливе ставлення до університету. Покладену на мене відповідальність я, звичайно, мусив і хотів прийняти.
Незабаром після цього я видав циркуляр, адресований керівникам семінарів і правлінням інститутів, які залишилися у Львові, у якому звернув їхню увагу на особливу відповідальність, яка на мене покладена, і попросив їх взяти під своє заступництво інститути або зібрання, що перебували під їхнім керівництвом, — це було необхідним за наявних обставин. Нагляд над тими інститутами, правління яких було відсутнє, взяли на себе, за моїм проханням, інші колеги правлінь, або асистенти інститутів.
Військові закладники-львів’яни. Фото з особистої колекції Ірини Котлобулатової.
Від генерал-губернатора я спочатку не одержав жодного письмового документа про функції, покладені на мене під час тієї аудієнції. Лише коли 9 жовтня 1914 р. за наказом градоначальника мене заарештували і потім утримували як заручника, і коли я, виступаючи проти цього, наголосив, що як заарештований, я не зможу тоді керувати справами університету і нести покладену на мене відповідальність. І коли мене за розпорядженням генерал-губернатора випустили на волю, під час наступної зустрічі з паном Чіхачовим (у листопаді) я вимагав, щоб мені видали відповідний документ, який зміг би захистити мене в майбутньому від схожих знущань із боку поліції. Такий документ я одержав у кінці листопада. Я носив його завжди з собою і мав навіть коли був у полоні в Росії, де він мені добре прислужився, оскільки певною мірою захистив мене від сваволі чиновників.
Ставлення ректорату до генерал-губернатора було одночасно стриманим і коректним. Я уникав того, щоб звертатися з будь-якими проханнями до генерал-губернатора або до його канцелярії. Якщо ж був вимушений давати письмову відповідь на листи, які приходили з канцелярії генерал-губернатора, то це відбувалося постійно у формі листа, складеного французькою мовою, який я особисто надсилав і адресував панові Чіхачову.
16 січня 1915 р. поліцейський ревізор дав університетському педелеві (допоміжна служба в Університеті – ред.) усний наказ зняти герб австрійського імперського орла зі стіни університетської будівлі, а також усі зовнішні державні символи з будівель, які належать університету. Коли я цілком проігнорував цей наказ, даний таким своєрідним чином, поліцейський ревізор висловив погрозу, що заарештує педеля і всіх слуг, якщо герб не буде знято зі стіни впродовж 24 годин. Я надіслав протест приставу (комісару – ред.) відповідного району, після цього градоначальнику, що мало своїм наслідком лише відтермінування, але спричинило як мінімум до того, що ректорат одержав 15 лютого 1915 р. від градоначальника відповідне письмове розпорядження. Я ще вагався, чи виконувати його, і намагався при посередництві пана президента Рутовського домогтися в генерал-губернатора скасування наказу (який походив від самого генерал-губернатора). Єдине, що вдалося, – це тільки щодо символів, виготовлених у камені або на штукатурці. Всі відзнаки з металу і дерева слід було неодмінно зняти. Я не вважав за доцільне залучати університетських слуг, які зараховані на посаду державою, для виконання цього наказу. Тому звернувся з клопотанням до президії міста, щоб вона делегувала кількох людей із міської пожежної охорони, які знімуть герб(виготовленого з металу) з фасаду головної будівлі університету, а ми зберегли його на кращі часи. (Орла поставили знову негайно на своє попереднє місце після відходу ворога).
В останні тижні окупації серед жителів Львова панував жах. Росіяни перехоплювали осіб чоловічої статі на вулицях і змушували їх до земельних робіт у військових цілях. Декількох університетських слуг також не оминула ця доля. Ректорат дав кожному службовцю документ, у якому було зазначено, що присутність відповідної особи в університеті або інституті, безумовно, необхідна. Це у деяких випадках також допомагало.
Уже наприкінці 1915 р. стало відомо, що росіяни у випадку евакуації зі Львова мають намір взяти заручників. У зв’язку з цим деякі колеги вважали, що вони в небезпеці; я сам також побоювався через небезпеку вивезення як заручника. 19 червня я дізнався від добре поінформованої особи, що у списку заручників немає жодного університетського професора. Цю “радісну” звістку я негайно повідомив колегам.
Через кілька годин мене і професора Дуніковського заарештували, а наступного дня вивезли із 36 іншими особами, взятими як заручники, у Росію.
Львів, 30 грудня 1916 р.
З німецької мови переклав
Михайло Смолій
Історичний факультет спільно з факультетом іноземних мов працює над виданням збірника “Сторінки історії Львівського університету” (за матеріалами німецькомовних документів). Усі документи відібрані з архівів Львова і перекладені старшим викладачем кафедри міжкультурної комунікації та перекладу Львівського національного університету імені Івана Франка Михайлом Смолієм. Книга буде цікавою не лише для студентів і викладачів Львівського національного університету імені Івана Франка, а й усім, хто цікавиться історією одного з найдавніших університетів Європи.
У світлі урочистих святкувань 350-річчя від часу заснування Львівського університету варто згадати про “парад ювілейних дат”, які відзначає університетська спільнота у 2012 році. Ідеться про символічні річниці ректорів нашої alma mater.
Так, у березні з нагоди ювілею Ректора Університету Івана Вакарчука у Науковій бібліотеці було розгорнуто виставку його наукових праць, видань і публікацій, а також на фізичному факультеті відбулася наукова конференція “Нові напрями у фізиці та астрофізиці”, у рамках якої презентували перевидання книги Івана Вакарчука “Квантова механіка”.
Кожне покоління студентів і професорів робить свій вагомий внесок у розбудову Львівського університету через віддане служіння ідеалам науки й освіти, гідне та відповідальне виконання своєї суспільної місії.
“Історія Львівського університету фіксує пам’ять про тих відданих своїй справі людей, які стояли на сторожі українських освітніх традицій, відстоюючи права українців, їхньої мови та державності. Свідченням цього є дії нинішнього Ректора Університету Івана Вакарчука, який реалізовує ідею університету європейського за зразком і українського за духом.
Восени ми відзначатимемо 100 річницю від дня народження Євгена Лазаренка – Ректора Університету у 1951-1963 рр., людини, яка робила все можливе для того, щоб відстояти українськість Львівського університету; а також 110 річницю від дня народження Михайла Марченка – першого українського Ректора не лише за національністю, а й за переконаннями і діяльністю. Окрім того, варто згадати про 100-річний ювілей відтоді, як Львівський університет очолив Адольф Бек.
Одним із документів, що відкривають цікаву і маловідому сторінку з історії Університету, а саме період Першої світової війни, є свідчення Адольфа Бека, який залишався вірним Університету, відстоював його академічні права, всупереч тодішнім військовим діям”, – розповів доцент кафедри новітньої історії Володимир Качмар.
Уперше на сторінках “Каменяра” друкується досі ніде неопублікований унікальний документ – доповідна записка Адольфа Бека, у якій йдеться про реалії університетського життя під час російської окупації 1914-1915 рр.
Юлія Гриценко